Він роззирнувся. Табір під мурами Акри мовби кипів – тривала звична для багатьох підготовка до битви. Та чимало людей купчилося і навколо помосту, де стояв він. Слід роздати вказівки. Але які? Як воювати з клятими сарацинами? Це геть інакше, ніж вивести рать на поле біля Жізора,[102] де зазвичай усе завершується мирними перемовинами…

Король покликав до себе войовничого Гуго, герцога Бургундії.

Те, що Вільям де Шампер слів на вітер не кидає, невдовзі стало очевидним. Збоку від табору, де розташовані лісисті узвишшя Каруби, здійнялася хмара куряви. Мусульманського війська досі не було видно, але в бік хрестоносців уже летіли стріли. Сарацини стріляли, не цілячись, випускаючи стріли майже вертикально вгору, а вони потім, описавши в повітрі круту дугу, падали на супротивника немов із неба.

Досвідчені вояки, особливо з місцевих християн, які звикли до такої тактики, негайно затулилися щитами або заховалися під возами. Але стріл було страшенно багато, вони падали, мов град, і незабаром повсюди залунали скрики та стогін болі. Коні шалено іржали, вставали дибки, скидаючи вершників.

Ґвідо за вимогою конетабля сховався в шатрі – Аморі не любив, коли молодший брат утручається в бій. Король навіть підозрював, що його брат забобонно вважає: участь у бою того, хто зазнав поразки при Хаттіні, віщує невдачу. Тепер йому залишалося тільки спостерігати з-за пологу, як Аморі, рвучи горлянку й затуляючись щитом, віддає команди. Ураз засурмила труба – і кілька десятків воїнів кинулися рубати канати противаг, що втримували піднятими мости через рів, який оточував табір.

– Що вони коять, пекло і тисяча демонів! Хто їх послав? – ревів Аморі, дивлячись, як заковані у важкі обладунки вершники, очолені лицарем величезного зросту з червоно-синім щитом, лавиною потекли назустріч ворогові крізь відчинену в гостроколі браму.

Ґвідо ужахнувся: чи йому не знати, що сельджуки часто розпочинають атаку таким обстрілом, але піти на них зі списами – це просто підставити себе під їхні стріли й вилетіти із сідла ще до зіткнення із супротивником. Мусульмани, знаючи нездоланну міць кіннотних лицарів, які скачуть верхи, насамперед ціляться у тварин, а спішений лицар стає жертвою стріл та шабель легкої кінноти.

До Аморі наблизився тамплієр. Ґвідо відразу його впізнав, незважаючи на горщикоподібний шолом, що ховав його голову. Вільям де Шампер!

Лицар указав мечем убік Акри.

– Сарацини з гарнізону фортеці здійснять вилазку, щойно Гуго Бургундський виведе кінноту з табору на рівнину. Ми з магістром госпітальєрів Гарньє спробуємо загнати їх назад, а якщо поталанить, намагатимемося ввірватися на їхніх плечах у браму. Ти, Аморі, залишайся в таборі за головного. Чини, як тобі підказуватиме досвід, – нехай Господь тебе береже! Бо саме ти мусиш зараз обороняти табір від натиску сарацинів із Каруби та прикривати відступ цих рвучких новачків, які нічогісінько не тямлять у тутешній війні.

Ґвідо вмить збагнув, що конетаблю випало найскладніше завдання: утримати вал і гостроколи навколо табору, поки Саладінова кіннота відтіснятиме хрестоносців, які в паніці відступатимуть.

Що саме так і буде, він не сумнівався. Поки що хрестоносці-новачки ще прагнуть виконати обітницю й зійтися з невірними, проте вузька брама табору може пропускати їх лише невеличкими партіями. Сельджуки їх методично винищуватимуть доти, доки не нагодяться Саладінові мамлюки. Тоді хрестоносці почнуть тікати, а в брамі наштовхнуться на тих, хто ще не встиг вийти за межі табору, почнеться немилосердна тиснява. Тоді й доведеться втрутитися Аморі. Він повинен буде звільнити прохід, впустити своїх назад у табір й одночасно стримати натиск воїнів Саладіна, котрі докладуть усіх зусиль, щоб услід за хрестоносцями ввірватися в табір.

Усе це Ґвідо бачив, немов наживо, – два роки облоги Акри навчили його прогнозувати дії невірних, але зараз він не міг віддавати наказів: його авторитет очільника, особливо після прибуття підкріплення на чолі з Філіпом Капетінгом, який мав Ґвідо ні за що, було остаточно втрачено.

Тепер йому залишалося тільки молитися.


Настала ніч, але в таборі ніхто не спав. Звідусіль лунали стогін, зойки нестерпного болю, цілителі схилялися над пораненими, священики відпускали гріхи конаючим, і не стихали слова молитви над померлими, яких зашивали в савани й рядами вкладали на березі каламутної річечки Віли:

«Requiem аеternam dona ei, Domine. Et lux perpetua luceat ei. Requiescat inpace. Amen».[103]

Загибло значно більше людей, ніж можна було передбачити. І все ж перемогли християни – тамплієри і госпітальєри не дозволили сарацинам з Акри вдарити в табір із тилу, хоча, попри сподівання Вільяма де Шампера, прорватися в місто їм так і не вдалося. Остаточно переконавшись, що це неможливо, маршал кинув своїх лицарів на допомогу хрестоносцям Гуго Бургундського, яких на той момент притиснули до ровів комонники Саладіна, що зійшли лавиною. Та Аморі впорався й утримав табір. Його стрільці нищили невірних із луків, простромлювали списами тих, хто намагався видертися на вали, й одночасно пропускали в браму поранених та лицарів, які втратили своїх коней.

Люди де Шампера і магістра госпітальєрів, котрі прибули саме вчасно, відкинули мусульман від табору й вирвалися на рівнину, давши змогу лицарям, що билися зі значно чисельнішою за них кіннотою невірних, повернутися до своїх. І хоч іваніти й храмники часто-густо сварилися через володіння в Леванті, а їхні інтереси час від часу перетиналися, зараз, маючи перед собою запеклого ворога, вони билися пліч-о-пліч і не було воїнів управніших і безстрашніших за орденських братів.

Аморі зазирнув до Ґвідо вже глибокої ночі. Конетабль накульгував, але бадьорився й відразу почав вимагати, щоб Ґвідо негайно пішов із ним у шатро патріарха Іраклія.

«У чому річ?» – міркував Ґвідо, поки вони йшли табором, угорнувшись у плащі й опустивши на обличчя каптури.

Ледь переступивши поріг шатра, Ґвідо здригнувся, миттю впізнавши запах: суміш запашних кадильниць, сморід блювотиння і хворобливого поту. Так само пахло у Ґвідовому шатрі, коли вмирали його незрівнянна Сибілла та їхні дівчатка. Арнольдія – так назвали цю хворобу – дюжинами косила людей в оточеному таборі. Але Іраклій… Патріарх був фанатичним чистуном, у його шатрі в кадильниці завжди курів ялівець, що відганяє всіляку заразу.

Наблизившись до патріарха, Ґвідо мимоволі затулив обличчя рукою. Іраклій напівлежав у фотелі, обкладений подушками.

Уже ніщо не видавало в ньому колись такого красивого й показного чоловіка, лише крутий вигин густих чорних брів над сльозистими очима нагадував про того чудового священика, котрий вінчав Сибіллу Єрусалимську і Ґвідо де Лузіньяна в храмі Гробу Господнього. Патріарх останнім часом змарнів, шкіра на його великому обличчі звисала зморшками, вологі від поту сильно посивілі пасма волосся прилипли до чола.

– Ґвідо, хлопчику мій! – Іраклій простягнув руку до Єрусалимського короля.

Ґвідо зупинився при вході в шатро, не наважуючись підійти до недужого.

– Не заважатиму вашій розмові з месіром Вільямом, – промовив він, помітивши в напівтемряві біля патріарха маршала де Шампера.

Той поглянув на Ґвідо, ледь піднявся, коротко вклонився й почав говорити:

– Скажу лише таке: Гуго Бургундський бився відчайдушно, слід відзначити його звитягу. Він прикривав відступ своїх воїнів, був не раз поранений, але й далі відважно бив сарацинів. Ви ж знаєте, ваша святосте, як нині кажуть: герой не той, хто перемагає, а той, хто здійснює подвиги. У цьому бою Гуго, безперечно, був героєм. Він дістав не менше десятка ран, обличчя його було залите кров’ю, та я бачив, як він зіскочив із сідла, і, думаю, герцог невдовзі оговтається. У ньому є щось від великих воїнів сивої давнини.

– Я молитимуся за нього, – мовив Іраклій. – І за хороброго англійського графа Дербі, що поліг на полі бою, і за відважного Філіпа Фландрського… Невже його проткнули відразу трьома списами?

– Саме так. Графові Фландрському взагалі не варто було виїздити на поле бою, ваша святосте. Але він підчепив цю кляту болячку: багато хто вважав, що граф уже не видужає, тому він вирішив: краще полягти в бою за святе діло, ніж захлинутися власною жовчю на смертному одрі.

Мабуть, жорстоко було казати таке патріархові саме тоді, коли в нього почався напад болючих спазмів. Обидва – Ґвідо і Вільям де Шампер – відвели погляди, а лікар-госпітальєр, якого приставили до Іраклія, підбіг із мідною посудиною. Щойно напад минув, лікар її відніс і підклав свіжу серветку під священикове підборіддя.

«Нам слід якнайшвидше покинути це шатро, – занепокоєно подумав Ґвідо. – Арнольдія не щадить ані дітей, ані жінок, ані воїнів». Проте він і не поворухнувся – патріарх Єрусалимський завжди підтримував його, і він здогадувався, що його покликали не просто так.

Але час минав, а патріарх досі розмовляв із де Шампером. Нарешті він запитав, що маршал думає про те, як Філіп Французький керував боєм.

– Я не суддя королю, принаймні, в нього були добрі наміри, – стримано озвався де Шампер. – Він чинив так, як заведено в Європі, коли на полі бою одна навпроти одної стоять дві християнські армії. У нього немає досвіду війни з невірними, і він ні до кого не хоче дослухатися. Такої ж помилки припустився і його батько, який чотири десятиліття тому мало не занапастив своє військо, заплямувавши цією жорстокою поразкою своє ім’я.[104] Як на мене, Свята земля не найкраще поле дії для французьких монархів.

– Ти чекаєш на славетного полководця Річарда Англійського? – змучене патріархове лице на мить осяяла лукава усмішка.

– Авжеж, – коротко кивнув де Шампер.

Він стояв, випрямившись та заклавши великі пальці за пасок, з якого звисав довгий меч із хрестовою гардою. Голову маршал тамплієрів ледь відкинув назад. Він нагадував непохитне узгір’я, від цієї людини віяло спокійною силою, що особливо впадало в око біля немічного, украй виснаженого хворобою патріарха.

– Річард не програв жодного бою з тих, у яких брав участь, – продовжував де Шампер. – До того ж він веде за собою значно більше військо, ніж зібрав Філіп Капетінг. Тому всі свої надії я покладаю на англійського короля.

– Зокрема й на його підтримку під час виборів Великого магістра ордену, так? Адже ти родич Плантагенетів!

У шатрі горіли довгі свічки з білого воску, і чітко окреслена тінь тамплієра лягала на полотняні завіси. Ґвідо не бачив його обличчя, але, стежачи за тінню, помітив, як лицар напружився і завмер.

– Орден Храму очолить той, кого обере капітул.

– Безсумнівно, безсумнівно… Але король Філіп усіляко перешкоджає тамплієрам зібратися й назвати свого нового очільника. І він усе зробить для того, щоб родич Плантагенетів не став Великим магістром, – утомлено додав Іраклій. – Поквапся ж до Річарда, сину мій. І скажи, що пора йому вже бути тут. І ще додай: я хочу бачити його, бо конче мушу дещо йому сказати, поки…

Не закінчивши, він повалився вперед, судомно здригаючись.

– Але де мені шукати короля Річарда? – стиха спитав де Шампер, коли дихання патріарха вирівнялося. – Ми давно не мали від нього жодних звісток.

– Зате я маю, – лукава усмішка знову промайнула на вустах патріарха.

Він випростався, відкинувся на подушки і неквапно почав говорити.

З його слів Ґвідо довідався, що флот короля Річарда, вийшовши з гавані на Сицилії, потрапив у суворий шторм, судна розкидало на величезному просторі, проте англійський Лев, як і було домовлено, дістався до острова Крит і почав чекати. Минав день за днем, і його кораблі потроху прибували – вціліли майже всі, за винятком того, на якому пливла сестра короля Іванна Сицилійська і його наречена Беренгарія Наваррська. У відчаї Річард розіслав в усі боки швидкохідні галери, сподіваючись, що судно виявлять на якомусь острові, а сам тим часом молився, щоб з ними не сталося найгірше. І його молитви було почуто: великий юісьє, на якому пливли дами, знайдено на Кіпрі, де екіпаж і воїни, стоячи на рейді, одну за одною відбивали атаки дрібних суден самозваного імператора Ісаака Комніна. Річард негайно вирушив на Кіпр і врятував жінок.

– Він і досі на Кіпрі, – розповідав далі Іраклій, уражаючи слухачів своєю поінформованістю. – Більше того: нині він призупинив рух своїх кораблів до берегів Леванту, збираючись завоювати Кіпр.

Ґвідо мимоволі вигукнув:

– Пресвята Діво! Нащо йому це саме тепер, коли він так потрібен тут, під Акрою?

Йому відповів де Шампер:

– Річард чинить мудро. Кіпр розташований за півсотні миль від берегів Святої землі, і доки там господарює султанів союзник Ісаак Комнін, доти він грабуватиме й топитиме судна, що поспішають до нас із продовольством, зброєю та людьми. А якщо мати під боком таку житницю, як багатий і родючий Кіпр, то хрестоносному війську ніколи не загрожуватиме голод.