Джоанна досі не помічала його. Вона здавалася замисленою та журною, хоча минулі два дні, коли Вільям непомітно спостерігав за сестрою, Джоанна була життєрадісною та вельми задоволеною тим, що небезпечна мандрівка нарешті завершилася, і її оточено увагою та турботою, до яких вона звикла вдома. На бенкеті, геть не соромлячись, вона відповідала на вишукані лицарські люб’язності, а потім чудово заспівала для молодят весільну пісню, акомпануючи собі на лютні. Сам король Річард похвалив приспів і усміхався своїй кузині значно охочіше за її рідного брата.

Та Вільям не почувався братом цієї грайливої красуні. Вони ніколи досі не бачилися, він знав про її існування тільки з материних листів. Леді Мілдред де Шампер часом писала синові, і листування це тривало всі роки його служби у Єрусалимському королівстві. Звістки з дому він отримував, коли де Шампери підносили орденові в дар чергову дюжину чи дві коней із гронвудських конюшень – це траплялося раз на рік або й ще рідше. Спершу він із цікавістю дізнавався новини з батьківщини, та потім це перестало його хвилювати. Занадто бурхливе й насичене було в нього життя у Святій землі, і події в Палестині здавалися йому значно важливішими за те, що відбувалося в далекій Англії і тим паче – у сімействі де Шамперів, якого він зрікся, вступаючи в орден. І якщо діяння й укази короля Генріха Плантагенета, його війни у Вельсі, сварки з архієпископом Томасом Кентерберійським, про які зазвичай писала мати на початку листа, привертали його увагу, то події в родині, про які йшлося в кінці, його майже не цікавили. Усі живі, при доброму здоров’ї, то й слава Богу.

Лише повага до матері примушувала його стежити за тим, як складаються долі його братів і сестер. Так він довідався, що одна із сестер-близнючок, тихоня Елеонора, пішла в монастир, а непосидюча Едгіда вийшла заміж за старіючого графа Лестерського. Для Едгіди це була велика честь, однак лорд і леді де Шампер завжди дбали про престиж роду більше, ніж про щастя своїх дітей. Вони вчинили точнісінько так само, обвінчавши другого сина Гая з дівицею з роду де Кларів. Достойний шлюб, ураховуючи те, що по батьковій смерті Гай стане главою всіх Шамперів.

Вільям пам’ятав Гая дитиною – коли він покидав Англію, братові виповнилося лише десять років. Востаннє він бачив його, коли де Шампери прибули в Лондон попрощатися з ним перед відплиттям у Святу землю. Нащо вони це зробили? Щоб розлука стала ще більш тяжкою для нього? Йому не потрібні були ані це прощання, ані вияв ніжності та любові. Навіть десятирічний Гай потягнувся до старшого брата, щоб поцілувати його. Вільям же думав лише про те, як ця дитина схожа на Артура де Шампера. Сам він зовсім не нагадував барона, як і другий брат – Генрі. Той пішов у леді Мілдред: білявий, з такими ж мигдалеподібними аквамариново-голубими очима. Вільям дуже любив матір, тому й до Генрі ставився значно привітніше, ніж до Гая. Увічливого, стриманого, незворушного брата, істинного лорда вже в десять років, він ненавидів, як ненавидів його завчасно заготовлені прощальні речі, його розлучні поцілунки. І цей хлопчисько збагнув, що старший брат його ледве витримує. Може, тому й знітився відразу, коли Вільям демонстративно відвернувся від нього до сестер-близнючок, які до того часу вже підросли, погарнішали і вважалися нареченими. Але заміж вийшла тільки одна… Зараз Вільям не міг би сказати, чи були в неї діти від старіючого чоловіка, зате чітко пам’ятав своє зніяковіння, коли мати, прощаючись, мовила йому, що знову чекає дитину. Згодом леді Мілдред писала, що народила дівчинку, яку назвали Іванною на честь молодшої дочки короля – чи Джоанною, як вимовляли це ім’я в Англії. І ось та дівчинка встигла вирости й вийти заміж…

Усе це відбувалося нескінченно далеко, і Вільям нічому не надавав значення доти, доки не прочитав в одному з останніх листів леді Мілдред, що Джоанна де Шампер, у заміжжі де Рінель, збирається на прощу в Палестину разом із чоловіком Обрі де Рінелем. Мати просила посприяти їм і допомогти в дорозі.

Відмовити він не міг – де Шампери багато жертвували на потреби ордену, а коні, яких вони постачали в Палестину безоплатно, завжди були розкішними – витривалими, швидкими, чудово об’їждженими. Серед цих коней Вільям вибрав для себе гнідого жеребця із широкою білою смугою на морді. Кінь виявився надзвичайно хорошим, і задоволення мати такого чудового жеребця дорого йому коштувало.

І ось Джоанна перед ним. Дивлячись на сестру, він не розумів: що примусило її усамітнитися, покинувши бенкет та забави? Адже там лицарі мало не билися за право запросити її на танець, і вона кружляла з ними, хвацько виконуючи всі складні фігури, а личко її сяяло від задоволення. Дивна річ: у розмовах зі старшим братом, нехай і коротких, вона жодного разу не згадала про свого чоловіка.

Мати писала, що сімейне життя Джоанни з Обрі надзвичайно її бентежить і не дає спокою. Леді Мілдред сподівалася: спільна подорож зблизить подружжя, як свого часу поїздка у Святу землю зблизила її саму з лордом Артуром тоді, коли між ними виникли серйозні непорозуміння.

Вільям не міг пригадати жодних сварок і колотнечі між батьками: під час прощі мати з батьком здавалися йому неймовірно веселими, щедрими та ласкавими. Це були приємні спогади, можливо, завдяки їм потім він так прагнув у Палестину, що уявлялася йому землею обітованою. Але не варто змішувати сувору дійсність із дитячими спогадами й озиратися на минуле. Інакше нічого не досягнеш.

Замислившись, він не помітив, як Джоанна повернулася до нього. Пролунав схвильований скрик. Жінка так стрімко звелася на ноги, що шовкова хустка, яка лежала в неї на колінах, упала на пісок, а сама вона підняла руку, немов хотіла перехреститися.

– Невже я такий схожий на нечисту силу, що ви так перелякалися, люба сестро? Адже проти людини з плоті знак хреста вам навряд чи зарадив би!

Джоанна полегшено видихнула й примусила себе засміятися.

– Ні-ні, я не злякалася, месіре маршал, – мовила вона, легенько й шанобливо вклоняючись Вільямові. – Навпаки: я сприйняла вас за нашого батька й не могла стримати подиву. Ви неймовірно на нього схожий!

Вільямове обличчя залишалося суворим, хоча вуста здригнулися й напружилися, приховуючи почуття, що раптом накотилися на нього.

– В Англії мені ніхто ніколи не казав, що я схожий на Артура де Шампера.

Вона схилила голову до плеча, пильно вдивляючись в його обличчя, й нарешті сказала:

– У вас батькова постава і його зріст, його посадка голови і навіть у рухах багато що від нього. Це не впадає в око, але… але дуже помітно, – усміхнулася Джоанна: – Навіть руки ви складаєте на верхів’ї меча точнісінько так, як він!

Маршал здивовано глянув на свої руки, що лежали на руків’ї, і несподівано пригадав цю звичку Артура де Шампера. Цей спогад розчулив його дужче, ніж він хотів би показати, – тому Вільям не рухався, сподіваючись, що сестра не помітить, яку бурю почуттів викликали в ньому її слова. Спершу це був глухий застарілий біль, а потім йому раптово полегшало й захотілося сказати Джоанні щось лагідне, родинне, сердечне. Натомість він сухо запитав: як сталося, що чоловік покинув її напівдорозі?

Джоанна зневажливо махнула маленькою ручкою – зашелестіла шовкова підкладка її довгого рукава.

– Лорд Обрі не переносить хитавиці. О, месіре, бачили б ви його, коли ми перетинали Ла Манш! У Калі йому довелося чотири дні приходити до тями після морської хвороби. Місцеві лікарі відпоювали його всіма можливими цілющими зіллями, поки Обрі не почав потроху рожевішати. Ось там він і заприсягнувся, що ніколи більше не стане на палубу корабля.

Вільям несподівано всміхнувся.

– Як же він збирається повернутися в Англію? Невже сподівається, що до того часу острів приб’є до материка, і він проїде суходолом, не потерпаючи від хитавиці?

Джоанна розсміялася. Виявляється, служба в ордені й суворі випробування не відучили її брата жартувати. Потім вона пояснила, що, здолавши більшу частину шляху разом із чоловіком, у Лікії вони розсталися, бо Обрі нізащо не погоджувався подорожувати далі морем. Її чоловік вирушив через Кілікію, і вони вирішили зустрітися під Акрою. Король Річард теж цікавився Обрі де Рінелем, оскільки ще в Англії пропонував йому приєднатися до хрестоносного воїнства у Святій землі.

– Сподіваюся, ваша розлука з чоловіком буде недовгою. Мандри на самоті кидають тінь на добре ім’я дами.

– Але ж я вже під крилом свого славетного брата-тамплієра, чи не так?

Вільям зауважив: він буде радий, якщо Джоанна й надалі залишиться в почті молодої королеви. А потім поставив іще одне запитання: граф Лестер повідомив йому, що замість чоловіка його сестру в дорозі супроводжував якийсь гожий лицар-госпітальєр. Хто та людина?

Усмішка сестри зблякла. Вона зітхнула, глянувши на вечірнє небо.

– Кому ж супроводжувати прочанку, як не братові ордену Святого Івана, в чиї обов’язки входить захищати християн у мандрах? Ім’я мого достойного попутника – Марітн д’Ане, але я не маю про нього жодних звісток відтоді, як ступила на берег Кіпру.

У голосі Джоанни вчувався жаль, і Вільяму де Шамперу це не сподобалося. Чи не від розлуки з лицарем д’Ане його сестра така сумна?

Але було ще дещо, значно суттєвіше.

Зрозумівши, що якийсь лицар-госпітальєр перебуває на острові, маршал занепокоївся. Ще коли він розмовляв з королем Річардом, у нього з’явилися міркування стосовно того, як слід розпорядитися завойованим островом. Такі плани могли виникнути і в госпітальєрів, і ті, звісно ж, поквапляться вплинути на короля. А цей Мартін д’Ане точно сповістить магістра свого ордену Гарньє де Неблуса, що на Кіпрі Річарда оточують тамплієри. І хоча цей лицар навряд чи встиг відбути з острова, оскільки ще жодне судно поки не відходило з Лімасола до берегів Палестини, однак хіба в чомусь можна бути цілком упевненим?

Отже, йому, де Шамперу, необхідно якнайшвидше поділитися своїми планами з королем і, якщо на те буде воля Божа, заручитися його підтримкою. Або підтримкою Робера де Сабле, коли вже англійський Лев узявся йому покровительствувати. А до таємничого госпітальєра слід придивитися уважніше.

І Вільям де Шампер поспішив розкланятися із сестрою.

Однак розшукати Мартіна д’Ане йому не вдалося – ніхто його не бачив і гадки не мав, де він міг зупинитися. Викласти свої міркування королю маршал теж не зміг, бо наступного дня стало відомо, що вночі Ісаак Комнін утік у гори в центральній частині острова і за ним вирушив дехто з його наближених. Це означало війну.

Річард скаженів від люті.

– І цією чорною невдячністю він відповів на мою милість? Адже я не покарав його навіть за те, як він поводився з моїми дамами, царственими особами! Присягаюся десницею Господа, тепер Ісаак довідається, що таке лють Лева! Я негайно…

Тут король затнувся: погляд його упав на Беренгарію, яка виходила з каплички, і дам, що її супроводжували. О, ні, він не має права покинути її відразу після весілля, тим паче, сьогодні має відбутися коронація його дружини. Річард роззирнувся і вигукнув:

– Ґвідо де Лузіньяне! Чи бажаєте ви заручитися моєю підтримкою? Присягаюся честю Плантагенетів, я надам її вам у тому разі, якщо ви впіймаєте зрадника Ісаака Комніна і доставите його в кайданах! Нехай із вами вирушають лицар Онфруа де Торон і князь Боемунд Антіохійський. Кожному з вас щось потрібно: Ґвідо – корона, Онфруа – дружина, Боемунду – воєнна підтримка. Ось і послужіть мені, а я боржником не буду – даю слово лицаря!

Вільям де Шампер побачив, як сполотнів король Єрусалимський. Він знав, що зараз на душі в Лузіньяна. Ґвідо збентежений, розгублений і гадки не має, як виконати Річардове бажання. О, цей янгелоподібний красунчик! Безперечно, не будь війн із невірними, він би правив королівством цілком успішно. Знавець наук, уміє завоювати прихильність людей, трудолюбивий і не зловживає задоволеннями… але аж ніяк не воїн. Як і двоє інших, котрих Річард дає йому на допомогу: ні Онфруа де Торон, ні Боемунд Антіохійський нічого не тямлять у воєнній справі. А Ісаак Комнін вельми непростий, знає острів як свої п’ять пальців, у нього повсюди замки, у яких чимало прихильників.

Вільям де Шампер незворушно спостерігав, як ці троє зійшлися для наради, але наперед припускав, що до жодного розумного рішення вони не дійдуть. Однак помилився. Він збагнув це, коли Ґвідо розшукав його в таборі хрестоносців за стінами Лімасола.

– Месіре Вільяме, порадившись із князем Боемундом і лицарем Онфруа, ми просимо вас очолити похід проти Ісаака!

Вільям відклав меч та проолієне лахміття, яким полірував клинок, і пильно поглянув на Ґвідо.

– Ваша величносте, Річард Англійський напевно відрядить із вами чимало своїх лицарів, у Лімасолі ви можете знайти провідників, а в колишньому замку Ісаака є докладна карта острова. Ви впораєтеся своїми силами, якщо не наробите помилок.