Симона Вилар - Лазарит

– Якщо я правильно зрозумів, вона в монастирі. Монастирські стіни, хоч і на іншій землі, були принцесі домівкою протягом останніх років. Гадаю, принцеса Наваррська не надто розчарується, якщо побачить мене не завтра, а трохи пізніше. На той час я розірву заручини, сповідуюся і вгамую Філіпову лють. Повірте, мадам, тільки так гідність моєї нареченої не постраждає. До того ж… я переконаний, що така набожна особа, як Беренгарія, теж опиратиметься здійсненню шлюбного таїнства у дні Великого посту. Але я дав слово, і справа моєї честі його дотриматися…

Помовчавши трохи, він додав:

– Беренгарія могла б супроводжувати мене в поході. Так само, як це планує моя сестра Іванна.

Королева-мати насмішкувато підняла брову.

– Не дивуйтеся, мадам, – вів далі Річард. – Іванна висловила щире бажання приєднатися до хрестоносного воїнства й готова передати свою «вдовину долю» на потреби війни із сарацинами. Благочестива дама з роду Плантагенетів – цілком достойна супутниця для принцеси Наваррської. По закінченню посту, на другий день свята Пасхи Христової, ми з принцесою обвінчаємося. Думаю, це станеться на острові Крит, де наш флот зупиниться для підготовки до висадки на берег Леванта.

Елеонора схилила голову, немов засвідчуючи, що змушена прийняти ці умови. І хоча в душі її нуртував гнів, королева не могла не визнати, що Річард чинить мудро й виважено…

А вже наступного тижня було скасовано заручини з Алісою Французькою. Філіп Французький казився, адже Річард чітко пояснив, що готовий оприлюднити обставини любовних походеньок його сестри, а король Франції дуже цього боявся. Але коли Річард передав йому значну частку золота із «вдовиної долі» сестри Іванни й кілька кораблів свого флоту, Філіп остаточно вгамувався.

Проте прикрасити своєю присутністю заручини принцеси Наваррської з королем Англії Філіп відмовився, і його флот покинув гавань Мессіни в той самий час, коли в неї заходив корабель із Беренгарією на борту.

Наречена припала Річардові до душі. Струнка, тендітна, делікатна, вона у свої двадцять шість років здавалася юною дівчинкою. На її сором’язливу усмішку король відповів своєю щирою й ніжною. Королева-мати, яка пильно за цим стежила, відчула невимовну полегкість.

Під час заручин Елеонора супроводжувала молодих, але бути присутньою на обряді покаяння не змогла. Бачити сина, гордість і прийдешню славу Англії, поміж єпископів, у непідперезаній власяниці, було понад її силу.

До того ж настав час повертатися в Пуату. Відтепер Елеонорі Аквітанській належало ретельно пильнувати все, що коїлося у величезній Річардовій державі – як на континенті, так і на Британських островах.

Востаннє вони зустрілися перед самим відплиттям старої королеви. Елеонора вже стояла на корабельних сходнях, коли почула стукіт копит. Річард примчав у порт попрощатися з матір’ю.

Торкнувшись до короля рукою, вона величним жестом наказала свиті забратися, щоб їхня розмова відбулася без свідків.

– За цими клопотами й тривогами, Річарде, – почала Елеонора, – я забула про кілька важливих речей. Ні, не дивися на мене насмішкувато, твоїй матері ще вистачає тями, аби розуміти: для зрілого мужа, правителя великої держави, не настільки потрібні поради слабкої жінки. Але я таки насмілюся, а ти роби, як вважаєш за потрібне. Тобі варто уважно дослухатися думки блаженнійшого патріарха Єрусалимського Іраклія. Май у полі зору також Вільяма де Шампера. Це маршал ордену Храму, але в ньому тече кров Плантагенетів, і його, скоріш за все, буде обрано наступним Великим магістром. І, нарешті, ти мусиш якнайкраще подбати про Єрусалимського короля Ґвідо де Лузіньяна. Лузіньяни наші співвітчизники і васали, але Ґвідо помазаник Божий, як і ти, сину мій.

Поки вона говорила, на Річардовому обличчі спершу промайнуло здивування, потім – замисленність і, нарешті, – іронія.

– Мадам, про вашу мудрість знає весь світ, але, як на мене, ці поради не надто слушні. Як я можу брати до уваги патріарха Іраклія, якщо ця людина, розбещений і захланний інтриган, відкрито живе з коханкою та ще й відмовився внести викуп за християн, полонених чужовірцями? Натомість султан Саладін сам виділив кошти для їхнього звільнення, а багатьох просто відпустив із миром. Іраклій же, покидаючи Єрусалим, віз із собою повні скрині скарбів! Стосовно Вільяма де Шампера, – продовжував король, – то при всій повазі до цього лицаря, Великим магістром ордену я волів би бачити іншу людину. Тамплієри самі обирають магістра, але мені здається, що лицарі Храму, які приєдналися до мого воїнства, охоче підтримають того, кого назву я. Чи зможе після цього де Шампер стати мені в нагоді, та й чи потрібні мені його послуги? І, нарешті, Ґвідо де Лузіньян. Цей нащадок наших васалів зміг підкорити серце королеви Єрусалимської і завдяки цьому шлюбу стати правителем Святої землі. Проте він нікчемний воїн, і через його слабкоумство та боягузтво у битві при Хаттіні[24] полягло все християнське військо. З якого дива мені перейматися цією людиною? Краще вже я підтримаю Конрада Монферратського, героя, який захистив від невірних приморський Тир, коли решта твердинь одна за одною скорялися Саладіну!..

Річард говорив палко, і королева-мати спохмурніла.

– Так, Річарде, я вже стара, й мої напучування здаються тобі нікчемними. Але напруж пам’ять. Невже ти хоч раз жалкував, дотримавшись моєї поради? Чи вважаєш, що мені бракує розуму, щоб ущент розбити кожен твій аргумент? То вислухай мене бодай для того, щоб продовжити цю хвилинку прощання, адже тільки Бог знає, де й коли нам випаде зустрітися знову.

Вона озирнулася, і, впевнившись, що відстань, рипіння снастей та крики чайок надійно оберігають її слова від сторонніх вух, знову завела мову про патріарха Іраклія.

Безсумнівно, цей ієрарх аж ніяк не взірець чесного слуги Божого. Та коли Єрусалим захопили чужовірці, саме він постав перед троном Плантагенетів, благаючи про допомогу й обіцяючи будь-яку винагороду, аж до корони Священного міста. Отже, у протиборстві з охочими здобути такий ласий шматок, як Свята земля, він на боці Річарда Англійського.

Вільям де Шампер… Можливо, храмники справді оберуть магістром того, кого захоче Річард. Але не варто забувати, що де Шампер багато років жив і воював у Леванті, він знає кожну п’ядь цієї землі, і його порада може знадобитися очільнику хрестоносного воїнства безвідносно до того, хто стане Великим магістром. Адже Річард поки що не знає, що таке Свята земля і як сильно вона відрізняється від того, до чого він звик у Європі.

Про Ґвідо де Лузіньяна слід знати лише одне: в Палестині в середовищі хрестоносців спільне походження занадто цінується. Елеонора в цьому переконалася сама, а Річард зрозуміє це зовсім невдовзі. Тому Ґвідо – його людина, хоче король цього чи не хоче. Незважаючи на те що він бездарно програв Хаттінську битву, саме Ґвідо де Лузіньян почав облогу Акри. Що стосується Конрада Монферратського, якого так возвеличує Річард, то цей мисливець на удачу робить лише те, що вигідно йому самому. Тому хтозна, як марнославний Конрад поставиться до прибуття в Палестину такого видатного воїна, як Річард Левове Серце, адже він прагне слави тільки для себе! Про це слід пам’ятати і вдень і вночі.

Це були її останні слова. Елеонора Аквітанська, щільно загорнувшись у накидку, що захищала її від вітру, легко, мов у юності, побігла сходнями.

Коли сицилійський берег уже подаленів, вона пошкодувала, що через їхнє з Річардом бурхливе розставання навіть не встигла благословити сина.

Непрохана сльозинка скотилася зморшкуватою щокою. Королева-мати перехрестила гавань, причал і гірські схили, що нависли над містом. Вона молила Пречисту Діву вберегти її хлопчика від вогню, заліза й людської злоби. Сльози набігли на очі, і вона вже не розрізняла нічого, крім багряної плямки його плаща, яка досі маячіла на причалі.

Три вершники неквапно наближалися до Нікеї[25] старим купецьким шляхом.

Один із них був християнським лицарем у довгій, багато розшитій туніці, вдягнутій поверх кольчуги, другий – сарацин у темній чалмі й смугастому халаті, третій – високий міцний чоловік середніх років. Його широке веснянкувате обличчя облямовували пасма рудого волосся, що спадало до плечей. У всієї трійці були розкішні, хоч і страшенно втомлені, коні. Та й самі вершники задоволено позирали на мури, що виростали перед ними. Нікея – мета їхніх мандрів.

Сарацин кивнув у бік масивних міських укріплень, пофарбованих у темний багрянець промінням надвечірнього сонця.

– Я ж казав: ми ще завидна дістанемося Нікеї. Але суботнє сонце досі на небі, а наш друг і покровитель Ашер бен Соломон, нехай Аллах буде милостивий до нього, суворо дотримується звичаїв свого народу, тому навряд чи зможе прийняти гостей у день, коли юдеям належить відпочивати й поринати в благочестиві роздуми. Найімовірніше, нам доведеться шукати прихистку в одному з нікейських караван-сараїв.[26]

Він проказав усе це рівно, торкаючись пальцями до своєї пещеної, чорної, як воронове крило, бороди, а потім, наче шукаючи підтвердження власним словам, озирнувся на блакитноокого лицаря-християнина. Але відповів не лицар, а їхній рудоволосий попутник.

– Слухай-но, Сабіре, непогано було б провести вечір в одному з нікейських «веселих домів», що скажеш? – Він усміхнувся на все своє широке лице, руді вуса настовбурчилися, відкривши міцні білі зуби, а блакитно-сірі очі весело заіскрилися. – Присягаюся Одіном, мудрим богом моїх пращурів, життя занадто коротке, щоб безбарвно тягнути лямку, а ми й так засиділися в Константинополі. Це така ж правда, як і те, що мене звати Ейрік. Нові землі, сутички в дорозі, шалені перегони й радість перемоги мені більш до душі, ніж усі витончені ромейські насолоди. І ось, що я вам скажу: приймуть нас сьогодні чи ні, але я радий, що друзяка Ашер покликав нас, примусивши розтрусити грецьку нудьгу. Життя воїна, який зневажає небезпеку, хіба є щось краще? Так же, Мартіне? Що скажеш, Сабіре?

Рудий велетень аж ніяк не збентежився, не почувши відповіді. Він і далі розмірено погойдувався в сідлі з такою безтурботною усмішкою, немов усе довкола його невимовно тішило.

Вони проминули халупи передмістя, населені греками, вірменами, левантинцями-мусульманами. Нікея була схожа на Вавилон, недаремно за її стінами височіли не лише куполи базилік і башти дзвіниць, а й мінарети послідовників пророка Мухамеда. Тут осідало й багато євреїв, які мали в Нікеї значно більше привілеїв, ніж деінде, й отримували непоганий прибуток із торгівлі, адже в місті на перехресті караванних шляхів вона процвітала.

Вершників зупинила варта, вимагаючи подорожньої платні. Вони розрахувалися дрібними срібняками і ввійшли під потужну арку головних міських воріт. Вулиця, на ромейський лад викладена світлим каменем, простелялася вдалечінь. На вигляд місто було розкішне й переконливе, адже влада пильно стежила, щоб Нікея, оплот Константинополя в Малій Азії, який зазнав численних набігів і пережив низку землетрусів, не втрачала своєї величі. Могутні фортечні вежі, зубчасті стіни, рови та зміцнене передпілля – усе немов промовляло, що форпост імперії готовий дати відсіч кожному, хто ризикне на нього зазіхнути. Загони грецької варти патрулювали міські квартали, розганяючи місцевий набрід, який квапливо розбігався по своїх норах, перш ніж буде подано сигнал гасити вогні.

Та поки темрява ще не остаточно заполонила місто, крамарі настирно зазивали перехожих, водоноси пропонували свіжу джерельну воду з навколишніх пагорбів, а розмальовані шльондри залицялися до запізнілих гультіпак. Окликали вони й вершників, звертаючись переважно до Мартіна. З одягу, зброї та постави в ньому здалеку можна було впізнати шляхетного пана, до того ж він був привабливий: тонкі риси обличчя, блискуче світло-каштанове волосся, підстрижене трошки вище лінії плеча, яскраво-блакитні очі, що особливо вирізнялися в напівтемряві вузьких завулків. Він скидався на франка,[27] а ті при грошенятах і є ласими до смаглявих малазійських жриць кохання.

Але мандрівникам зараз було не до них.

Дорогою рудого Ейріка зацікавив майданчик для гімнастичних вправ, де ще юрмилися чоловіки. Одні виконували на дерев’яних брусах вигадливі трюки, інші кидали в ціль списи та дротики. Угледівши ці забави, нащадок вікінгів оголосив супутникам, що, поки не стемніло, збирається розім’яти здерев’янілі в сідлі м’язи, а потім пошукати місцину, де добра людина може перехилити чарку.

Він негайно розвернув коня, і невдовзі з майданчика вже лунав його потужний голос, що грецькою мовою радив якомусь новачку, як правильно піднімати лікоть, метаючи дротика. Потім він запропонував особисто показати що та як. Пролунав схвальний гомін, і рудий велетень першим же могутнім кидком розтрощив на друзки мішень та перекинув триногу, на якій її було встановлено.