– Хто не подає вбогим, той належить шайтанові! – хрипко вигукнув кульгавий, рвучко випростався і заніс над Мартіном руку з довгим кривим ножем.

Мартін ухилився й одним рухом вихопив із-за широкого пояса декілька кинджалів, гострих, мов бритва.

Шкандиба не встиг замахнутися знову: Мартін миттєвим рухом клинка відсік йому кисть разом із затиснутим у ній ножем. Скривавлений обрубок упав на бруківку. Другому нападникові Мартін завдав прямого удару в живіт, а потім, круто розвернувшись, став у захисну стійку.

Оборонятися вже не було від кого: поплічники кульгавого кинулися навтьоки, а сам він, позбувшись руки, качався по бруківці, лементуючи й розбризкуючи по камінню кров. Другий жебрак, якого поранив Мартін, теж намагався якнайшвидше дати драла, на ходу затискаючи долонею рану, бо на галас уже поспішали вартові – їхній тупіт і брязкіт зброї чувся дедалі ближче.

Мартін не став зволікати, а мерщій побіг. Обігнувши собор, він опинився біля круглого візантійського храму. Стіни споруди, складені з великих брил тесаного каменю, теж підпирали контрфорси, що де-не-де обсипалися від часу. Мартін видерся по одному з них і сховався за низьким парапетом. Вартові промчали повз, але, нікого не знайшовши, повернулися на майдан до фонтана. Тепер там витанцьовували поблиски смолоскипів, не вщухав лемент кульгавого, звідти долинали глухі голоси.

Потім крики різко обірвалися – жебрака добили, збагнув Мартін, але й далі лежав, не рухаючись, щоб не привертати до себе уваги. Дочекавшись, коли караул, тягнучи по землі вбитого, пішов геть, Мартін підвівся.

З покрівлі храму відкривалася широка панорама. Праворуч, за дахами житлових будівель, височіло громаддя замку хрестоносців із численними вежами, ще правіше виднілися бані громадських лазень. Мартінові треба було йти в тому напрямку, оскільки саме там, за лазнями, розташована головна вулиця Акри – Королівська. На неї і виходив один із фасадів будинку-палацу самовдоволеного Сариного чоловіка, покійного Леві бен Менахема.

Світанок короткої літньої ночі лише починав займатися, а Мартін уже обійшов майже всю головну вулицю та навколишні провулочки й глухі завулки. Портики й дашки, мармурові сходи і прикрашені півколонами прогони дверей, ґратчасті віконниці й високі пальми на перехрестях – але усміхненого собаки не було на жодному з фронтонів. Не було й інших зображень та скульптур, адже сарацини нещадно все це знищили, вважаючи гріховним ідолопоклонством. Тим паче не міг уціліти пес, котрий в ісламі згадується як нечиста тварина. Відколи Акрою заволоділи мусульмани, лише арабські цифри, нанесені асфальтовою смолою на кутки будівель і на дверні арки, дозволяли хоч якось орієнтуватися.

Залишалося сподіватися на один-єдиний знак: Ашер бен Соломон згадував, що неподалік від будинку його сестри Сари росте старе фігове дерево.

Невловно, мов тінь, проходячи повз притихлі будинки Королівської вулиці, Мартін вирішив, що Леві бен Менахем, навіть зі своєю пихою, навряд чи наважився оселитися біля резиденції королів. Залишалося тільки методично обстежити кожен будинок аж до замкнутих і забарикадованих воріт Проклятої вежі, або ж іти в протилежному напрямку – до порту.

Мартін навмання вирушив до порту, зазираючи в кожен бічний прохід і глухий завулок. В одному з них він навіть побачив смоківницю, та вона була занадто хирлявою та зовсім не нагадувала могутнє дерево, змальоване Ашером.

В іншому місці він надибав здоровецький пеньок, але визначити, яке то було дерево, Мартінові не вдалося. Проте на фронтоні будинку, біля огорожі якого стирчав пеньок, над міцними дверима, обшитими смугами заліза, виднілися сліди тесака, отже, колись там було щось зображено. Придивившись, він побачив дещо на зразок кігтистої лапи, що могла належати як собаці, так і леву. Та чи усміхалася ця тварина, знали тільки господарі.

Аж раптом Мартін з радістю помітив те, що остаточно розвіяло його сумніви: до зовнішнього одвірка дверей був прикріплений невеличкий сувій у футлярі. Та це ж мезуза! Неодмінний атрибут будь-якого єврейського будинку!

Він вирішив ризикнути й обережно постукав.

На стук ніхто не відгукнувся. Будинок здавався вимерлим. Мартін постукав іще раз, уже гучніше та наполегливіше. І раптом почулися кроки. Визирнувши з дверної ніші, він побачив: Королівською вулицею наближується до нього світло смолоскипів. Невдовзі він навіть розрізнив голоси вартових.

Можна було зачаїтися в ніші й перечекати, але якщо його помітять… Ні, в жодному разі не слід привертати уваги до Сариного будинку! Він почав обережно задкувати у глиб провулка, але щойно звернув за ріг, лоб у лоб наштовхнувся на двох вартових. Ці були без смолоскипів, оскільки вже світало.

– Стій! Хто такий? – грізно гукнув до нього один.

Мартін зіщулився, ховаючи лице під каптуром, і жалісно заскімлив:

– В ім’я Аллаха, милостивого та милосердного, дайте мені спокій, добрі люди! Я тихо піду собі, і ніхто не дізнається, що ви зустріли мене тут у таку ранню годину!

Він намагався говорити, як п’яний, заплітаючи язика й похитуючись, але водночас задкуючи від вартових. Він завиграшки впорався б з обома, але на їхній гучний окрик у завулок Королівської вулиці звернули ще двоє зі смолоскипами і тепер пильно роздивлялися незнайомця, який нюняв, хилитався й ховав під каптуром обличчя. Одного погляду Мартінові вистачило, щоб зрозуміти: ці двоє не просто квартальна сторожа, а добре озброєні міські вартові. Вони зупинилися посеред вулиці, загороджуючи йому шлях до відступу.

– Кажи правду – звідки йдеш? – закомандував один із них.

– Присягаюся Каабою, я не можу вам цього сказати! – жалісно запхинькав Мартін. – Моя чарівна кохана, в якої брови вигнуті, мов персидський лук, увігнала стрілу мені в самісіньке серце!.. Та якщо ви мене затримаєте, любонька не повинна постраждати. Аллах великий, і безмежна милість його! Відпустіть мене, добрі люди, бо я кохаю її, як світле небо над головою, а чоловік її, шанована й грізна людина, не повинен дізнатися, що я був у його домівці о такої пізньої… чи, скоріше, ранньої години! О, як швидко летить час біля ніг коханої!.. Тому заклинаю вас покривалом Хадіджи, дружини Пророка: дайте мені мирно забратися геть!..

Не перестаючи молоти язиком, Мартін зауважував суттєві деталі: ті двоє, що наткнулися на нього першими, убрані в прості шкіряні куртки, проте обидва в касках. У кожного – короткий спис. Міські вартові екіпіровані як воїни-піхотинці: обидва в кольчугах і добротних шоломах, на поясах – шабля та кинджал. А в нього самого – два кинджали в широкому поясі й легкий панцир із вареної волової шкури під тунікою. Вирушаючи до міста, довелося залишити все металеве в таборі, щоб не створювати зайвого шуму. На жаль, чотирьох він не здолає.

Цієї миті один із вартових, який стояв позаду Мартіна, зірвав із нього каптур та освітив смолоскипом обличчя й світле вигоріле волосся.

– Шайтан! Та це ж кафір!

– І до того ж чудово пасталакає по-нашому, – додав його супутник, оголюючи шаблю.

Мартін благально склав на грудях руки й забелькотів, що ніякий він не кафір, просто служить драгоманом при начальникові гарнізону, благородному аль-Маштубі, і тепер він…

Продовження не було, бо Мартін, рвучко кинувшись уперед, потужно вдарив одного вартового ногою в пахвину, і, поки той, булькаючи, опускався на бруківку, вихопив в іншого спис. Миттєво обернувшись, Мартін древком списа відвернув удар шаблі зі спини, а потім тупий кінець древка з хрускотом урізався в перенісся одного з міських вартових, а вістря, на секунду пізніше, – у живіт обеззброєного квартального.

Витягувати його звідти було ніколи – Мартін жорстоко вдарив п’яткою в підребер’я єдиного вцілілого вартового, який через стрімкість подій устиг лише наполовину витягнути з піхов шаблю. Замість нього це зробив Мартін, а наступної миті блакитна смуга дамаської сталі зі свистом пройшлась по відкритій частині обличчя воїна, розпанахавши його навскоси. Не переводячи подиху, Мартін ударив згори по загривку скорченого на камінні квартального сторожа, разом із шиєю перерубавши його шкіряний наплічник. Голова від’єдналася від тіла, ударив струмінь чорної в ранковому напівсвітлі крові.

Залишалося добити двох – того, який заробив древком, і воїна з розрізаним лицем. Що він і зробив без вагань.

Дочекавшись, поки вирівняється дихання, Мартін прислухався. Він був цілий і неушкоджений, однак незадоволений собою. Ніч занадто гомінка: спершу сутичка із жебраками, тепер оці четверо. І будь-якої миті на звуки бійки можуть прийти інші.

Він затоптав смолоскип, що догорав на бруківці, роззирнувся, і раптом у вранішньому напівмороці помітив високо на фронтоні будинку, біля огорожі якого лежали тіла вартових, те, що так старанно шукав: там, куди не дісталися правовірні зі своїми тесаками, уціліло зображення вишкіреної усмішкою собачої пащі. Сумнівів більше не було. Як не вагався він і в тому, що сестрі його благодійника Ашера бен Соломона буде ох як несолодко, якщо вранці біля дверей її будинку знайдуть чотири трупи.

Треба їх спекатися. Одне тіло Мартін перетягнув до сусіднього глухого завулка і сховав у кущах під потрісканою стіною; друге, разом із відтятою головою, відтягнув якнайдалі й кинув біля старої давильні для винограду, неподалік від якогось будинку. Повертаючись по чергового мерця, Мартін побачив, що весь його одяг у крові, і почав мізкувати, куди б його сховатися, щоб дочекатися наступної ночі. Та, ледь увійшовши в завулок, застиг: двох тіл, які ще тут залишалися, не було. У тьмавому сірому світлі якийсь високий огрядний чолов’яга в смугастому халаті та чалмі ретельно стирав шматтям кров із каміння.

Мартін поглянув на двері будинку з мезузою: вони були прочинені. З темного прогону визирала жінка в покривалі, котра чекала з глечиком води в руках.

Саме вона першою помітила Мартіна в закривавленому одязі й зойкнула. Опасистий мусульманин озирнувся й вихопив ножа. Але не кинувся до вбивці – просто дивився на нього, поволі відступаючи до дверей будинку.

Мартін не зводив очей із жінки: вона вже була немолодою й доволі опасистою, над високим чолом кучерявилося волосся, очі мала темні, з блакитними тінями під ними, ніс тонкий з горбинкою.

– Шалом, вельмишановна Саро бат Соломон! – промовив Мартін, скидаючи з голови каптур. Волосся впало йому на очі, і він трусонув головою, відкинувши його назад. – Ви маєте мене пам’ятати, пані. Я Мартін, людина вашого брата Ашера бен Соломона. Колись мені випало супроводжувати вас і вашого чоловіка Леві в Кастилію. А зараз ваш брат послав мене по вас в Акру.

Жінка кволо зойкнула, впустила глечика й заламала руки. Але тут же відштовхнула слугу з ножем, який затуляв її від посланця.

– Це друг, Мусо, це друг! Проходь же мерщій у дім, Мартіне, хлопчику мій! Благословенний Господь Бог наш, цар усесвіту, який привів тебе сюди неушкодженим!

Вона встигла його впустити, а вже наступної миті в повітрі повис протяжний крик муедзина із дзвіниці, що тепер служила для заклику правовірних до молитви:

– А-ал-ла-а-аху-у акбар!..


Весь наступний день Мартін проспав – але спершу помився, перевдягнувся в чистий одяг, і Сарина невістка, молоденька вагітна Леа, напоїла його молоком із медом.

Щойно побачивши Леа, Мартін засмутився: непросто буде вивезти з оточеного міста літню жінку та ще й з невісткою при надії. Він промовчав, але подумав, що доведеться взяти на дорогу величезного мовчкуватого Мусу, Сариного охоронця, який служив дому Леві бен Менахема ще тоді, коли все це сімейство жило в Іспанії.

Але ті думки можна було відкласти на потім, і він просто провалився в глибокий безпробудний сон – уперше відтоді, як опинився в Палестині. Досі Мартін лише раз спав так солодко: в Олімпосі, тримаючи в обіймах Джоанну.

Саме вона йому й наснилася. Прекрасне видіння з минулого, яке ніколи не повернеться. Вони удвох прогулювалися Лікійським узбережжям, цілувалися під розлогими середземноморськими соснами, а Джоанна сплела вінок із червоних маків, що палали в її волоссі, немов рубіни, гранати й кров. І вся вона, осяяна промінням лагідного сонця, весела, сміхотлива, вабила його, і Мартінові палко хотілося її обійняти…

Прокинувшись, він постарався викинути сон із голови. За вечерею Сара повідала, як охоронець Муса вночі почув тихий стукіт у двері, але не наважився будити пані, аж поки внизу спалахнула жорстока сутичка.

– Ти був стрімким, мов посланець пекла, хлопчику мій, – чи то захоплено, чи з докором зауважила жінка. – Один проти чотирьох – і жодної подряпини! Ми з Мусою не знали, що й думати, особливо тоді, коли побачили, як ти намагаєшся сховати вбитих. Тоді я послала Мусу прибрати тих, що залишилися, і змити кров. Інакше не можна: зараз смертельно небезпечно привертати увагу влади. В Акрі й так дуже тривожно…