– Ну що ж… – Єгуда бен Авріель похитав головою. – Ходімо у вільну кімнату. Доведеться вам оголитися.

Лікар оглядав його так довго й ретельно, що Мартін навіть трохи знітився. Тим часом він докладно розпитував, як часто та близько Мартінові доводилося спілкуватися з ураженими лепрою і яких заходів він уживав, щоб не заразитися.

– Ви мудро чинили, що омивалися щодня, – нарешті полегшено мовив лікар. – Я не бачу жодного знаку лепри. Схоже, небо милостиве до вас. Але я все ж призначу вам певне зілля. І моя вам порада: візьміть у жінок кравецьку голку й час від часу поколюйте пучки пальців на руках та ногах. Якщо виявите щонайменші ознаки втрати чутливості – негайно покидайте цей дім задля блага всіх, хто в ньому живе!

Але хай там що, від лікаревих слів Мартінові значно полегшало. Звісно, пані Сарі та її домочадцям він не обмовився і словом, однак справно вживав зілля, передане знахарем. Тепер його життя стало майже спокійним, не враховуючи того, що вже наступного ранку він прокинувся від несамовитого гуркоту: хрестоносці знову почали обстрілювати міські вежі та мури.

Це тривало безперервно: глухі удари, гуркіт каміння, що обсипається, квапливі пересування уздовж стін загонів захисників фортеці, залпи у відповідь по табору хрестоносців. Курява проносилася вулицями Акри, осідаючи на бруківці й потрапляючи в будинки, але мешканці, звикнувши потроху до обстрілу, робили свої звичні справи: поспішали на ринок і в крамниці, рибалили в порту; у майстернях стукали молотками чеканники та ковалі, вертілися гончарні круги; муедзини закликали правовірних до молитви.

Навіть Сарині діти вже не зважали на обстріл. Вони безтурботно гралися в садку, а інколи стежили за Мартіновими тренуваннями. Він не давав своєму тілу перепочинку – довго висів на товстій гілці чинари, працював із важким брусом і жердиною. Дубовий брус підшукав для Мартіна Муса, якому теж подобалося дивитися, як новий захисник його пані демонструє вигадливі випади та стрибки. Зо два рази він і сам спробував був зійтися з Мартіном, від чого діти спершу були в бурхливому захваті, але потім розчарувалися. Опасистий Муса міг протриматися проти Мартіна лише кілька хвилин, однак закінчувалося все тим, що молодий воїн завиграшки вибивав у нього з рук зброю.

Ще більше дітям подобалося, коли Мартін нерухомо застигав у неймовірних позах, довго зберігаючи рівновагу.

– Мартін перетворився на дерево! – радісно верещав Езра й починав видряпуватися на нього, мов на пальму.

Чоловік сміявся, підхоплював малюка та високо його піднімав. Хлопчисько був у захваті, а пані Сара, вишиваючи в тіні, сміялася з них обох. Але коли до забавок приєднувалася й Нехаба, суворо її осаджувала:

– Дочко моя, ти вже майже доросла! Поводься скромно, як годиться чемній єврейській дівчині.

Чуючи це, Мартін мимоволі пригадував, як пристрасно горнулася до нього інша єврейка – його наречена, жадана Руф. Але ночами його знову й знов бентежив образ Джоанни, і Мартін злився на себе, розуміючи, що тужить за нею, тривожиться за її долю… Хоча чого хвилюватися, коли Джоанною нині опікується сам король Річард і його сестра? Та й Обрі де Рінель, мабуть, уже в таборі…

Єгуда бен Авріель часто гостював у домі Сари. Ще двічі він так само ретельно оглянув Мартіна і вже не повертався до теми прокази. До того ж і сам воїн за допомогою голки переконався, що не має жодних ознак хвороби. Знахар тепер більше переймався подіями навколо Акри.

– Хрестоносці закінчили будівництво величезної балісти, яку назвали «Праща Господня», і кожна брила, скерована в бік Акри, трощить мури, наче їх складено не з міцного каменю, а з крихкого дерева, – бідкався Єгуда. – Не менш страхітливі й облогові вежі, які нині зводять у центрі табору. Їх три, і король Річард звелів кожну обтягнути воловою сирицею, а зовні обмастити шаром мокрої глини, щоб захистити від снарядів із палаючою нафтою. На щастя, цей безумець не знає, що займистої суміші в захисників Акри більше немає, і ми не можемо сповістити про те султана, оскільки в Голубиній вежі не залишилося жодного поштового голуба. А Саладін усе шле своїх крилатих гінців та наказує будь-що триматися!

– То король Англії вже піднявся з одра хвороби? – поцікавився Мартін.

– Не зовсім. Він і далі хворіє, але горить бажанням битися й наказує виносити себе на ношах до облогових гармат, а іноді йому підносять заряджений арбалет, щоб він міг випустити зо дві стріли в захисників Акри. І це справді жорстока зброя – вона пробиває будь-які обладунки й завдає таких страшних поранень, яких мені досі не доводилося бачити.

– Боже Мойсея, помилуй дітей своїх! – зойкнула Сара.

– Але є й хороша новина, – усміхнувся знахар у бороду. – Захворів король Філіп Французький. І перебіг його недуги вкрай тяжкий.

– А ви, пане Єгудо, виявляється, непогано поінформований про те, що відбувається в стані хрестоносців! – зауважив Мартін.

Надвечір він вирушив провести лікаря до цитаделі тамплієрів – Темплу. Ця фортеця у фортеці розташована неподалік від берега моря. Саме там містилася резиденція коменданта гарнізону аль-Машуба – він скульгавів через рану, але й далі звитяжно захищав Акру.

На звороті Мартінові довелося обійти величезний храм із гострим шпилем – тим, що привернув його увагу, коли вночі він пробирався в місто з табору хрестоносців. Тепер він знав, що це за споруда: до приходу сарацинів її називали на честь Святого Андре, а нині собор перетворився на мечеть. Заклик муедзина вже відлунав, людей перед мечеттю було небагато, можливо саме тому він звернув увагу на постать завмерлого перед порталом собору білявого невільника в дранті. Він відразу його впізнав: це був саме той Мартін-аскалонець, якого так жорстоко побили батогами вартові в нього на очах.

Сонце майже зайшло, вулиці Акри поглинав морок; гуркіт і стугоніння брил, що руйнують укріплення, нарешті стихли. Тезка Мартіна стояв нерухомо і, звернувши лице до храму та склавши перед грудьми руки, безгучно ворушив губами. Схоже, він звертався до свого Бога.

Мартін зупинився віддалік, дочекався, коли той закінчить молитися, а потім неквапно пішов за білявим невільником. Аскалонець його не впізнав, адже після пам’ятної сутички з вартовими, коли Мартін теж заробив батогом, він гуляв містом у мусульманському вбранні: тюрбан, смугастий халат, широкі шаровари, заправлені в м’які чоботи. Бороду він давно не голив, вона була значно темнішою за його вигоріле волосся, а обличчя побронзовіло від засмаги. Його справжнє походження видавали тільки очі – прозоро-сірі, тому доводилося переважно дивитися в землю, а не оглядатися.

Мартін-аскалонець вирушив у припортовий квартал, де невдовзі пірнув у якісь завішені тканиною двері. З глибини приміщення чувся передзвін струн і гомін голосів. Мартін пішов за ним, здогадавшись, що це просто духан.[144] Невільник-християнин кинув господареві дрібну монету й отримав піалу з відваром якогось зілля. Потім сів у кутку за низький столик і притулився до стіни.

У духані було ще кілька відвідувачів, вони пили чай, сидячи на рогіжках чи просто на долівці. Це були ремісники, вантажники, рибаки – небагатий люд, що заробляє собі на кусень хліба в порту і в морі, але через облогу вже давно забув про найскромніший достаток. Балачки були невеселими, один із відвідувачів журливо наспівував, перебираючи струни, і на невільника, який облаштувався в дальньому кутку, ніхто не звертав уваги. Схоже, він був тут завсідником.

Мартін підійшов і сів на ослінчик навпроти аскалонця. Той підвів очі, розгубився, а потім брови в нього полізли догори – мало не до самісінького волосся, немитого й сплутаного, немов стара повсть.

– А я тебе вже бачив, – нарешті мовив він, продовжуючи при світлі олійного каганця роздивлятися вдягненого в сарацинське вбрання Мартіна. – Але тоді ти був схожий на полоненого воїна, і я відразу виокремив тебе з натовпу. А зараз… – він скривився. – Тепер, схоже, ти дав себе обрізати й продався невірним! – закінчивши цю тираду, аскалонець зневажливо плюнув і відвернувся.

– Не суди по одягу, Мартіне з Аскалона, – незворушно відізвався Мартін. – Коли один міський вартовий ледь не спотворив мені обличчя, моя пані дала цей одяг, бо не хоче, щоб їй зіпсували товар для перепродажу. Але я справді християнин та лицар – і такий саме невільник, як і ти.

Проте аскалонець й далі дивився недовірливо, тому Мартінові довелося довірчим тоном оповісти, що звуть його Лоран де Фрувіль, що родом він із Нормандії і під Акру прибув на кораблі разом із військом короля Річарда. Та йому не поталанило, й за першої ж спроби штурму, коли він залазив по драбині на мур, сарацини зачепили його гаком та витягли нагору, а потім виставили на продаж у галереї колишнього венеціанського подвір’я, де зараз зазвичай торгують невільниками-полоненими. Там його купив служник єврейки на ймення Сара, і тепер він працює в неї.

– Ти, опоясаний лицар, служиш тим, хто зрадив і продав Спасителя? Адже юдеї не визнають Христа ані Богом, ані Месією! – крикнув світловолосий.

– Зажди, – спробував угамувати його Мартін, помітивши, що в їхній бік уже поглядають. – Не галасуй, і я скажу тобі, що лише дурень поспішає прийняти мученицький вінець, якщо ще може стати в нагоді своїм. А в мене є деякі новини, що їх варто було б якнайшвидше передати в наш табір. Річ у тому, приятелю, що до Сари часом заходить такий собі знахар-єврей, котрий допомагає комендантові гарнізону…

– Єгуда, я знаю, – перебив аскалонець. – Він лікує цього смердючого пса аль-Машуба.

Мартін кивнув і додав, що вряди-годи підслуховує, про що вони з його господинею розмовляють, тому…

Він замовк, помітивши: сірі очі його тезки засяяли, мов у лихоманці. Одначе той зметикував, що новий знайомий не квапиться викласти всі відомі йому таємниці, і зітхнув:

– Ти служиш єврейці, вдові найбагатшого торговця коштовностями в Акрі. У неї точно є гроші, і тобі дещо може перепасти. Ти показний парубок, вона може нагородити тебе за… припустімо, за старання на ложі… – додав він, зневажливо посміхаючись.

Така презирливість дошкулила Мартінові – невисокої ж думки був про нього цей невільник. Утім, як і про вдову Леві бен Менахема.

– Однак ти знаєш про мене все, а я поки що гадки не маю, хто ти і чому вільно розгулюєш містом замість того, щоб спробувати втекти до своїх.

Аскалонець несподівано поставив руки в боки.

– Та щоб ти знав – я теж лицар… Точніше, син лицаря, бастард. А звуть мене Мартін Фіц-Годфрі. Я народився від служниці вже тут, у Єрусалимському королівстві, тут минуло все моє життя. А в полон я потрапив давно – ще тоді, коли під Акру до короля Ґвідо почали прибувати перші загони. Із самого початку облоги я був зі своїм королем, однак мені не пощастило, як і тобі, й мене полонили. А чому я досі не втік…

Він шморгнув носом, роззирнувся, а потім швидко впівголоса промовив:

– По-перше, з Акри втекти неможливо, а по-друге, я і так можу надавати послуги своєму королю Ґвідо.

– І як же це? – поцікавився лжелицар Лоран.

Аскалонець, набувши таємничого вигляду, проігнорував запитання.

Мартін трохи поміркував. Нескладно було здогадатися, що саме робить його тезка. Тому він перестав розпитувати того й змінив тему розмови.

– Мабуть, несолодко тобі, нащадкові благородного лицаря, ведеться серед нечестивих. Ти змучений та обдертий, а від батогів мусульманських псів у тебе глибокі басамани на обличчі й плечах. І все ж ти вільно гуляєш містом, наче твої господарі не можуть знайти для тебе роботи. Я не знаю, як таке можна поєднати?

Аскалонець знову шморгнув носом, а потім раптом запитав: чи є в лицаря Лорана гроші? Мартін подумав, що цей бастард з Аскалона може згодом стати йому в нагоді, тому кивнув, сказавши: єврейка винагороджує його за службу. Тоді аскалонець, тицьнувши брудним пальцем у бік трактирника, повідомив, що в паскудника Алі завжди є вино – як для християн, так і для тих, хто не надто дотримується заповітів Пророка, а він уже дуже давно не куштував цього розкішного напою. І аскалонець з огидою скосив очі на свою піалу з відваром із зілля.

Мартін жестом гукнув господаря, і за хвилину-дві перед ними вже стояв пузатий глиняний глечичок. Вино виявилося неймовірно паскудним – квасним, як оцет, та ще й розведеним. Мартін ледве спромігся пригубити, зате його тезка залпом випив один келих і негайно налив собі другий.

І лише тоді балачка пожвавилася. Аскалонець розповів, що він належить до тих невільників-християн, які тягають каміння й замішують вапняковий розчин для ремонту мурів, але їх майже не годують, тому, коли роботи нема, відпускають у місто, щоб вони самі собі шукали поживи. Оскільки Мартін з Аскалона тут уже не перший рік, його багато хто знає: доводилося і стійла в конюшнях чистити, і стічні канави, і помийні ями – одне слово, виконувати будь-яку брудну роботу за шматок коржа й миску юшки. Та вночі він мусить повертатися в напівзруйновану будівлю старої патріархії, де тепер казарми для невільників, які працюють на фортечних мурах. Якщо він не повернеться – його відшмагають, якщо трохи запізниться – відбудеться кількома ударами палиці. Але йому байдуже, він живучий, мов кішка, тому що народився на цій землі, а полонені лицарі із Заходу від тутешньої спеки й каторжної праці мруть, наче мухи.