Симона Вилар - Лазарит

«Ого! Я про це й не знав, але вийшло геть непогано», – подумки усміхнувся Мартін.

Потім Річард звелів прибрати з даху прапор, і ледь не половина з тих, що були на подвір’ї, мерщій кинулися виконувати його наказ.

Але тут опритомнів Леопольд. Заревівши, мов розлючений вепр, він рвонувся до короля, однак на півдорозі його утримали лицарі з його ж таки почту. Англійський Лев із похмурим осміхом дивився на нього із сідла, тамплієри в білих плащах оточили австрійців. Прапор Леопольда Австрійського було скинуто на вулицю, а люди Ґвідо встановили замість нього біло-блакитне знамено де Лузіньянів, а заодно й червоний стяг короля Англії, щоб більше нікому не спало на думку зазіхнути на будівлю в тій частині міста, яка, згідно з угодою між очільниками хрестоносців, належала Річардові.

Австрійці покидали двір, похмуро поглядаючи на монархів-союзників.

– Я це ще тобі пригадаю, Плантагенете! – уже сидячи в сідлі, понуро процідив крізь зуби Леопольд.

– А в мене не забракне милості, щоб забути твоє зухвальство, – відгукнувся король.

Герцог дав коню шпори і гайнув геть; натовп, що зібрався на вулиці, ледве встиг розступитися.

– Не розумію, – зачудовано мовив Робер де Сабле. – Усе місто в нашому розпорядженні. Чи варто було сваритися через якийсь будинок?

– Справді, не варто, – погодився Річард, замислено оглядаючи запаскуджений кізяками й уламками розтрощених колон дворик. – Чим тобі так сподобався саме цей? – запитав він у Ґвідо.

– Але хіба то не наша частина міста? – широко усміхнувся де Лузіньян, указуючи на дах, де досі реготали й вигукували непристойності на адресу австрійців його воїни.

Згодом, коли Лузіньянові люди взялися тут наводити лад, Ґвідо пройшовся галереєю, оглянув мозаїки та різьблені ґратики з кедрового дерева, вдихнув ще не вивітрений аромат курильниць.

– Як же я тужив за цим, – стиха повторював король-вигнанець, злегка торкаючись до вишуканих курильниць, проводячи рукою по інкрустованих перламутром стільницях, відсовуючи завіси в арках.

Так Ґвідо дійшов до лазні, де біля басейну побачив вірного Мартіна Фіц-Годфрі. Розмотавши на Мусі тюрбан, що врятував життя служникові-сарацину, він обмотав його закривавлену голову. Муса слабко стогнав, не приходячи до тями.

– Ви так дбаєте про цього невірного, – зауважив Ґвідо. – Хто він для вас?

– Він тутешній служник. Ці люди були добрими до мене й допомагали в усьому, навіть знаючи, що я надсилаю в табір хрестоносців листи.

Ґвідо здивовано підвів брову.

– Он як! Ці мусульмани готові визнати мене своїм правителем?

– Вони ваші піддані, королю. І добре пам’ятають недовгий, але благодатний час вашого правління, коли сарацини не боялися мандрувати дорогами Єрусалимського королівства і збирали небачені врожаї з полів та садів, орошених із каналів, що ви звеліли їх прокласти. З приходом Саладіна ця земля перетворилася на край смерті й пустки.

– Ти сказав – «вони». Але я бачу тут лише одного пораненого сарацина.

Мартін стримано відповів:

– Тут є ще жінки й діти, государю. Зараз вони ховаються, тремтячи зо страху, і чекають на ваш дозвіл, щоб і надалі служити в цьому домі. Якщо ж ви їх проженете… – він опустився на коліно. – Я хочу просити за цих людей. Вони виявили до мене ласку, коли я був невільником. Дозвольте їм залишитися! Хтось же повинен підтримувати тут лад, прибирати, куховарити й прислужувати вам…

«Я пам’ятаю ці небесно-сині очі, – думав тим часом Ґвідо. – Немає сумнівів, я раніше знав цю людину. Мабуть, в Аскалоні».

– Я з приємністю виконаю ваше прохання, месіре Мартіне. Хай там як, а прислуга мені знадобиться.

На цих словах Ґвідо пішов, а Мартін полегшено перевів подих.

Із цією частиною свого завдання він упорався: Сара та її рідні в безпеці. Залишилося тільки вивезти їх з Акри…

Колись хрестоносці, заповзявшись звести Королівський замок в Акрі, запросили найкращих ромейських майстрів, котрі надали будівлі потужності фортифікаційної споруди, оснастивши її всіма можливими за тих часів вигодами. Потужні стіни замку славилися не лише своєю неприступністю, а й тим, що зберігали прохолоду в найспекотніші дні. Усередині стін було прокладено глиняні труби, що постачали воду для фонтанів на відкритих терасах у саду, по них також подавалася гаряча й холодна вода в лазні. Мусульмани, які близько чотирьох років володіли Акрою, теж залишили тут свій відбиток: фрески, що раніше вкривали стіни, тепер було приховано під вигадливою мозаїкою з рослинним орнаментом і висловами з Корану, виписаними вишуканою арабською в’яззю.

Для Іванни Сицилійської, коли вони облаштувалися в замку, саме лазні стали особливим задоволенням. Полірований мармур і мозаїчні стіни, сонячне проміння, що проникало крізь невеликі отвори в склепіннях та відбивалося від поверхні басейну, вкритої веселковими плямами від доданих духмяних олій, – яка ж насолода! Вода завжди була теплою, аж занадто, але Річардова сестра любила тепло, це повертало їй відчуття чистоти, за яким вона так сумувала, адже їй з дамами зі свити Річарда Англійського випало кілька тижнів провести на кораблі, схованому в невеличкій бухті поблизу гори Мусард.

Туди їх відрядили, щойно стало відомо про Річардову хворобу. Однак, навіть коли стан короля покращився, їх не допустили в табір – жінці не місце там, де з дня на день ллється кров і ратоборствують воїни.

І це було жахливо: жара, небезпека, замкнений простір кормової надбудови, а для прогулянок – п’ятдесят футів дощаної палуби. Зате зараз…

Іванна блаженно відкинулася на заокруглений край басейну, викладений золотавим камінням. Від води йшла ароматна пара, з-за виступу стіни долинало дзюркотіння струменю рідини, що вливалася в прохолодний басейн, куди слід було зануритися тоді, коли розпаришся в гарячому. Там тримали маленьких рибок, які відразу починали легенько пощипувати підошви й пальці на ногах. Було лоскітно, зате шкіра ставала, мов у немовляти, – м’якою, чистою та ніжною. Зараз у прохолодному басейні купалася королева Беренгарія, котра стиха хихотіла від лоскоту рибинок.

Іванна усміхнулася. Королева знову задоволена, хоча лише кілька хвилин тому палала з обурення і мало не пішла з гарячого басейну, коли туди занурилася дочка Ісаака Кіпрського. Басейн був досить просторим, щоб у ньому могло ніжитися кілька жінок. Але сестра і дружина короля Річарда користувалися лляними сорочками для купання, а Діва Кіпру (її ім’я так і не навчилися вимовляти) незворушно скинула одяг і постала перед ними в неприкритій наготі. Беренгарія не могла стерпіти такої срамоти й почала гонити кіпріотку, але та лише нетямуще дивилася на королеву своїми іконописними очима, повторюючи єдину фразу, яку знала французькою: «Не розумію! Не розумію!»

Швидше за все, Діва Кіпру брехала. Вона вже непогано володіла мовою франків, а її «не розумію» було лише відмовкою, щоб поводитися так, як заманеться. Та й навряд чи вона була дівою, адже на вигляд це цілком зріла жінка – дебела, стегнаста, з повними важкими грудьми. І те, як вона поводилася з молодими лицарями та зброєносцями, коли, начебто грайливо пустуючи, торкалася до них чи обдаровувала багатозначними поглядами, свідчило: близькість із чоловіками для неї звична та бажана. Таке панібратство вона дозволяла собі навіть із самим Річардом: часом сідала біля його ніг, наспівуючи своїм низьким грудним голосом чи, як бешкетне дитя, клала голову йому на коліна, кидаючи палкі погляди, аж Річард відводив очі й червонів, а Беренгарія злостилася та ревнувала. Але хай уже краще ревнує, ніж поводиться мов черниця, щойно чоловік до неї наближається.

Указати жахливій кіпріотці її місце могла тільки Джоанна де Рінель. І не лише тому, що володіла грецькою. Помітивши, як страждає Беренгарія, вона спершу обмежилася прочуханом, але коли це не подіяло, просто добряче потягала Діву Кіпру за її жорсткі кучері, пригрозивши: коли та не поводитиметься пристойніше, то скуштує батога.

Іванна й сама була не від того, щоб урозумити цю облудну дівулю, але королівський статус не дозволяв їй рукоприкладства. Тому глибоко в душі вона навіть заздрила Джоанні, котра не лише геть перелякала почесну заручницю, яку невідомо до якого часу тримали при дворі, а й зуміла укоськати саму Ізабеллу Єрусалимську.

Сталося це тоді, коли дружина Конрада Монферратського безцеремонно заявила родичкам короля Річарда, що вони, стрункі й темноволосі, більш схожі на бедуїнок, ніж на знатних християнських дам. Ізабелла неймовірно пишалася своїм сріблястим волоссям, хоча в усьому іншому дотримувалася місцевих традицій: носила пістряві тюрбани, розшиті візерунками просторі туніки та шаровари, фарбувала долоні хною і нанизувала на себе неймовірну кількість підвісок та браслетів. До цього ще слід додати татуювання над бровами і кілечко з перлиною, засилене в складку шкіри над переніссям. Не дивно, що почувши порівняння з бедуїнськими жінками, Джоанна різко її осадила:

– Не думаю, що це слушне зауваження, люб’язна маркізо Монферратська. Схоже, вам давно не доводилося дивитися на себе в дзеркало!

Звертаючись до принцеси, Джонна зумисне скористалася титулом її чоловіка. Ізабелла остовпіла, а Беренгарія та Іванна ледве утрималися, щоб не розсміятися. Проте згодом Беренгарія все ж зауважила: Джоанна була занадто різкою зі спадкоємицею Єрусалимського престолу. Утім, у її словах не відчувалося гніву, адже всі вони, зокрема і Беренгарія, важко витримували товариство принцеси з її легкодухою та шкідливою вдачею.

Ізабелла, проти волі видана за Конрада, спершу шалено пручалася, та зрештою чудово зблизилася з маркізом. Чоловік її пестив і всіляко їй догоджав, а принцеса відразу від нього завагітніла й тепер неймовірно пишалася цим. Доходило до того, що вона отруйливо натякала: ні Іванна за роки шлюбу з Вільгельмом Сицилійським, ні Джоанна за сім років заміжжя так і не завагітніли.

Це вже було геть образливо, тому Джоанна не втрималася й нагадала принцесі, що і сама вона за роки шлюбу з Онфруа не народила дитину. Може, високородна Ізабелла поділиться своєю таємницею, як швидше й надійніше завагітніти?

Обговорювати таке дамам не годилося, але Джоанна так наполегливо розпитувала Ізабеллу, що та аж зашарілася. Урешті-решт, принцеса почала остерігатися кузини короля Річарда не менше, ніж Діва Кіпру.

Утім, примусити кіпріотку почервоніти було зовсім не просто: зараз сама Іванна зашарілася, помітивши, як Діва Кіпру, розімліла в гарячій воді, натхненно пестить себе під водою, стогнучи від насолоди.

Іванна відвернулася і, гукнувши служниць, вийшла з басейну. За ширмою вже вдягалася скромна Беренгарія, і королева Сицилійська посіла її місце в прохолодному басейні. В Акрі вже котрий день була нестерпна спека, але Іванна не могла собі дозволити довго ніжитися. Сьогодні вона мала бути господинею невеликого прийому, на який Річард запросив короля Філіпа. Придворні дами повинні були розважати Капетінга, котрий іще не зовсім оговтався від хвороби і був дратівливим та непоступливим, що спричиняло сварки між королями.

Річардові доводилося поступатися, аби задобрити Філіпа, бо після захоплення Акри той раптом оголосив: він зробив достатньо для хрестового походу й дедалі дужче тужить за улюбленою Францією. Мовляв, тільки повітря батьківщини здатне зцілити його недугу. Для Річарда такий перебіг подій міг мати сумні наслідки. Досі хрестоносці мали численну перевагу над армією Саладіна, а взяття Акри підняло дух воїнів. Але якщо Філіп вирішить повернутися та забере з Палестини своїх людей, це ущент зруйнує всі сподівання короля Англії.

Проте він і досі вірив, що клятва боротися із Саладіном до цілковитої перемоги й відновлення Єрусалимського королівства, яку дали обидва королі, не дозволить Капетінгові відмовитися від задуманого походу на Єрусалим. Дами, до того ж найблискучіші, потрібні були на цьому прийомі, щоб Філіп, оточений їхньою увагою, не наважився виявити малодушності та слабкості. Річард натякнув сестрі, щоб вона бодай тимчасово забула про свою неприязнь до Філіпа й була з ним люб’язною та привітною. Йому потрібен Філіп та його армія! Невже його люба Півонія не зуміє звабити Капетінга так, щоб той відмовився повертатися до Європи?

Від цих міркувань Іванну Сицилійську сіпнуло. Вода в басейні раптом здалася занадто холодною, а метушня рибок почала дратувати. Вона зійшла сходами на край басейну. Служниці негайно накинули на неї просторий шовковий халат кольору стиглого персика і взялися сушити їй волосся. Раптом Іванна почула переляканий скрик Діви Кіпру:

– Джованна! О, Джованна!!!

Її ім’я кіпріотка вимовляла саме так, як подобалося сицилійській королеві, – на італійський манер. Проте зараз принцеса зверталася не до неї, а до її кузини. Джоанна де Рінель, стоячи біля краю басейну з теплою водою, зверталася до Діви Кіпру грецькою, і її голос лунав суворо та вимогливо. Урешті-решт, кіпріотка скочила, та ще й так стрімко, що мало не послизнулася на мокрому мармурі, і, коливаючи потужними тілесами, втекла за ширму.