Повернувшись додому, Вільям розповів батькам про почуте, але ті в один голос просили його не зважати на злі наклепи, а вірити їм, його батькам. І як же він хотів їм вірити! Однак він не міг не бачити, що батьковим улюбленцем тепер став такий схожий на Артура де Шампера Гай. Потім народився молодший із братів – Генрі. І знову в сім’ї де Шамперів була велика радість. Вільям губився в догадах, він почав уникати батьків, уважав, що вони брешуть йому, бо жаліють, а насправді він просто незаконнонароджений вишкребок, ганьба своєї матері.

Ще гірше було те, що й інші помітили його вагання та непевність, а пажі, які служили з ним у д’Обіньї, просто в очі називали його бастардом. Він жорстоко бився з цими хлопчаками за своє добре ім’я, та йому, однак, не вірили й насміхалися над ним ще дошкульніше. Зрештою він перетворився на відлюдника, збайдужів і став різким навіть із батьком, якого вважав брехуном, нехай навіть із милосердя. Їхні стосунки остаточно зіпсувалися, Артур де Шампер почав уникати Вільяма, натомість його ніжну прив’язаність до малюків Гая та Генрі помічали всі. Попри чималі зусилля, матері так і не вдалося примирити розгніваного чоловіка і зухвалого сина, а сам він із жахом усвідомив: навіть його батьки, котрі мали величезну владу, були в милості короля, бояться ганьби, яку він накликав на них своїм народженням.

Тоді він і оголосив, що збирається стати тамплієром. Це був крок, який усіх улаштовував. Узяти одного з де Шамперів у свої лави для ордену було почесно й бажано, для сім’ї це теж вважалося за честь, адже за тих часів чимало нащадків знатних родин прагнули вбрати білий плащ із червоним хрестом і битися за святу справу. Але ті нащадки не були старшими синами!

Саме тоді лорд Артур, усвідомивши все, спробував налагодити стосунки із сином. Однак нічого з того не вийшло – вони зовсім розсварилися, батько поїхав, і більше Вільям його не бачив до тієї миті, коли Артур де Шампер прийшов на пристань попрощатися із сином перед його відплиттям до Палестини. Прощання вийшло вельми стриманим. Єдиною, за ким Вільям шкодував і перший час тужив, була його мати. Із сером Артуром усе простіше – він більше не вважав його батьком. Два горді де Шампери холодно поглянули один на одного, вклонилися, і на цьому все. Потім тільки леді Мілдред вряди-годи писала синові.

– Я не шкодую, що обрав цей шлях, – підвів голову маршал. – Я багато чого досягнув в ордені й чимало воював на славу Господа. Але коли ти приїхала, Джоанно… Я багато думав про це й раптом збагнув, як глибоко образив батька. Мабуть, із роками в мені заговорила його кров, адже спершу ти, а потім і король Річард не раз зауважували, який я на нього схожий. Не на мерзотника Юстаса, не на короля Ґвідо, на якого я скидався в дитинстві. Я став істинним де Шампером! Та, на жаль, тепер до кінця своїх днів не вимолю в нашого батька пробачення. Чуєш, дівчинко? Я сказав: у нашого батька!

Джоанна звелась і рвучко ступила до нього. Їй хотілося доторкнутися до брата, обняти його, але вона спохопилася й знову сіла в крісло. Ні, їй не можна! Тому й просто сказала:

– Я й миті не сумнівалася, що ти мій брат. Саме так про тебе казали вдома, але коли я побачила тебе на власні очі…

– Я тоді повівся дуже холодно й відчужено, – у Вільяма на вустах з’явилася ледь помітна усмішка. – І цим налякав свою сестру. Прости мені, Джоанно. Сподіваюся, коли ти повернешся й побачишся з батьком, ти перекажеш йому мою сповідь. І скажеш, що всі ці роки я любив його. А все, що мені вдалося зробити на своєму віку, – задля доброго імені нашого роду, задля честі де Шамперів… Я надіюся на тебе, сестро!

Але Джоанна раптом зів’яла і знову вкуталася в покривало, немов звідкілясь дихнув крижаний вітер зими.

– Я більше не повернуся додому, Вільяме. Це неможливо.

– Але чому, в ім’я Пресвятої Діви?

Джоанна мовчала, однак він її і не підганяв. Йому потрібна була правда. І Джоанна це розуміла. Вона знову звелася, підійшла до столу й глянула на фоліант з безліччю закладок.

– Абеляр? – здивовано запитала вона. Перегорнула кілька сторінок і прочитала впівголоса: – «То були дні, коли я пізнав, що значить: страждати; що значить: соромитися; що значить: впасти у відчай».

Її плечі раптом затрусилися від плачу, але вона вмить випросталася й різко обернулася до брата.

– Ти не зрадієш від того, що почуєш!

Вільям знову згадав звістку, яку знав про її чоловіка. Якщо річ у ньому, то Джоанна легко це переживе. Усе не так уже й складно.

Та вона заговорила про інше:

– Ти багато говорив про честь, Вільяме. Так-от: я розтоптала свою честь, віддавшись дорогою незнайомцеві.

На свій подив, тамплієр сприйняв це повідомлення спокійно. Що ж… З таким чоловіком, як у Джоанни…

– Від мене про це ніхто не дізнається, – запевнив він сестру. – А ти постарайся про все забути.

– Не можу. Бо мій коханий… Той, кому я довірилася й віддалася, виявися прокаженим. Коли ми були… з ним… я про це не знала. Та згодом, на Кіпрі, я побачила його у вбранні лазарита. І ось… я із жахом чекаю, коли на мені з’являться ознаки лепри…

Вільям мовчав. Його очі розширилися. Немов чужа заледеніла рука до болю стиснула серце. Він дивився на сестру – таку красиву і таку печальну… О, чи йому не знати, які вони, спотворені проказою, в якій нужді й самотності доживають віку! І ось – Джоанна…

Глухо скрикнувши, він рвонувся й міцно притиснув її до себе. Як найдорожче, те, що необхідно врятувати і зберегти.

Джоанна приголомшено завмерла в його обіймах. Спершу вона відчула полегшення, але потім випручалася і відступила.

– Облиш! Це смертельно небезпечно. Як вважаєш, чому я відмовилася від своєї прислуги, уникаю товариства Іванни та Беренгарії, ношу щільний одяг і не скидаю пальчаток? Тому я і відмовила Філіпові Французькому, боячись заразити цього короля.

Вона завмерла, дивлячись на сонячний промінь в отворі віконниці. У покої чути було тільки бурхливе дихання її старшого брата. Потім воно трохи вирівнялося, і він попросив, щоб сестра про все йому розповіла. Як сталося, що вона обрала за коханця прокаженого? Чому відразу не здогадалася, що він хворий? Чи сам він знав про свою хворобу? А якщо знав, то як посмів…

Вільям не договорив – його лице викривилося від болю та люті.

– Горіти йому в геєні, якщо він зробив це свідомо!..

То був останній спалах почуттів, що він собі дозволив. Тепер Вільям тільки ставив запитання й уважно вислуховував відповіді, запам’ятовуючи кожну дрібницю. І намагався бути максимально тактовним, щоб не зачепити такого, що могло б знітити сестру.

Отже, це був гожий лицар, який урятував її в дорозі від розбійників і супроводжував надалі. Госпітальєр? Так, про це свідчило його вбрання, і так він назвався. Його ім’я – Мартін д’Ане, родом із Намюра. Він удівець, хорошого роду і вже не раз супроводжував прочан у Святу землю. Їхав не сам, зі зброєносцем і слугою-сарацином.

Вільяму це здалося дивним. Зазвичай орденські лицарі пересуваються невеликими загонами, інколи парами, але поодинці – лише у виняткових випадках. Ім’я госпітальєра Вільям чув уперше, однак про нього міг дещо знати магістр Гарньє де Неблус. Чи не згадував Мартін д’Ане, хто посвятив його в лицарі? Ні? І це дуже дивно, адже репутація лицарів залежить від тих, хто вручав їм шпори, і зазвичай вони з гордістю називають їхні імена. Однак Мартін д’Ане взагалі дуже мало про себе розповідав – тепер уже й саму Джоанну це дивувало. У відповідь на більшість братових запитань вона могла тільки розвести руками, і її обличчя дедалі дужче похмурніло.

Вільяма насторожило ще й те, що таємничий госпітальєр докладно розпитував сестру про нього самого – маршала ордену. А потім повівся геть незбагненно: провівши Джоанну до самого Кіпру, раптом зник із корабля. Вона нічого не могла про нього довідатися, незважаючи на пошуки. Лицаря не могли не помітити – вродливий, світловолосий, синьоокий, ставний. Хто міг подумати, що він… Однак у Лімасолі про нього ніхто не знав. Її слуги стверджують, що не бачили, як він сходив із корабля, на якому разом із Джоанною прибув на Кіпр, але помітили його зброєносця – він зводив лицаревого коня з галери на причал… Саме цей кінь незвичної масті згодом дав зрозуміти Джоанні, хто насправді її прекрасний лицар, котрий, уже як лазарит, у вбранні із зеленим хрестом, покидав острів разом із госпітальєрами…

Остання обставина знову примусила Вільяма замислитися.

Джоанна теж замовкла. А потім знову заговорила:

– Тепер ти розумієш, Вільяме, що я не можу повернутися додому, в Англію. Це неможливо. Мені не слід зустрічатися з чоловіком. Тому допоможи своїй сестрі звільнитися від придворного статусу при королеві Беренгарії і поїхати звідси. У Святій землі, я чула, є лепрозорії – будинки, куди приймають таких, як я. А, може, я вирушу на Кіпр, що підвладний нині вам, тамплієрам. Я мушу зникнути, і нехай хоч моє добре ім’я залишиться незаплямованим!

– Зажди, – на знак протесту підняв руку Вільям. – Спершу я хочу переконатися, що ти… що ти справді хвора, – він замовк, немов ці слова розривали йому серце. Його молодша сестра! Одна з де Шамперів – і приречена!

Власні обрáзи на світ і близьких здалися Вільямові мізерними та жалюгідними порівняно з тим, що мала переживати Джоанна.

– Але ж після близькості, що була в мене з лицарем-лазаритом… – почала Джоанна, однак відразу зашарілася й замовкла.

Маршал не помітив її зніяковіння. Він здолав біль, і тепер в його голові було повнісінько зовсім інших думок – гострих, насторожених, недовірливих. Однак у присутності пригніченої горем сестри він не став висловлювати своїх сумнівів.

– Я думаю, Джоанно, нам слід ось як вчинити. Зараз я відведу тебе до орденських лікарів. Ці люди служать Храму, і жоден із них не наважиться оприлюднити те, що їхній маршал наказав оглянути свою сестру через підозру в захворюванні на проказу. Орден уміє зберігати таємниці. За це нас багато хто недолюблює, але така політика себе виправдовує. Стосовно ж твоєї служби при королеві – достатньо буде сказати, що ти нездужаєш, не вдаючись у деталі.

Джоанна не встигла до пуття збагнути, що на неї чекає, а Вільям уже вів її за собою, і вона мовчки корилася. Більше того: уперше за той час, що вона несла на собі непосильний тягар горя, Джоанна відчула певне полегшення. Добре, коли хтось розуміє твою біду й намагається допомогти! І хоча вона й далі вважала себе приреченою, але щойно вперше дозволила собі не думати про те, як хвороба починає руйнувати її прекрасне тіло, котрим Джоанна де Шампер так пишалася.

Лікарів тамплієрів вважали одними з найкращих. І незважаючи на те що мистецтво зцілення зазвичай приписували госпітальєрам, поле їхньої діяльності під час воєн все ж було занадто широким, тому вони обмежувалися практичними навичками та досвідом, не надто заглиблюючись у таємниці людського організму. Інша річ – лікарі-храмники. Ті переважно присвячували себе науці, а їхнє тривале перебування у Святій землі й спілкування з арабськими та єврейськими знахарями відкривало такі обрії знань, які госпітальєрам і не снилися.

Залишивши сестру в орденському шпиталі, Вільям просто звідти попрямував до лазаритів. Як маршал ордену-покровителя прокажених лицарів, він підтримував з ними постійний зв’язок і знав, що багато з них загинули в боях під Акрою.

Уціліло лише п’ятеро – і всі вони виявилися на місці, коли Вільям увійшов у їхнє житло, відділене від стоянки інших воїнів.

Маршал мав з ними тривалу розмову, намагаючись не показати, як жахає його їхній вигляд. Ці страхітливо потворні, спухлі, вкриті болячками, наростами й виразками обличчя примушували його здригатися, щойно думками він повертався до недавнього зізнання красуні-сестри. Зазвичай лазарити приховували свою потворність під каптуром, шоломом чи пов’язками, але перед Вільямом де Шампером вони не ховалися. Він же дивився на них спокійно й прямо, і так само спокійно й прямо ставив запитання за запитанням.

Лазарити підтвердили все, що повідомила їм Джоанна. На одній галері з магістром ордену госпітальєрів із Кіпру під Акру прибув лазарит, котрий назвався Мартіном. Як заведено в їхньому ордені, прокажені лицарі не поцікавилися його родовим ім’ям, але запам’ятали, що він був родом із Намюра. Опис теж збігався: білявий красень із дивовижно яскравими синіми очима, схожий на янгола-воїна. Таке обличчя не може не привернути уваги, і лазарити прозвали новачка Мартіном Прекрасним.

Дивно, але згадка про ці очі викликала в душі маршала де Шампера непевне збентеження. Та він не став копатися в пам’яті, а розпитував далі. Лазарити одностайно стверджували, що Мартін Прекрасний загинув у бою із сарацинами – це вони бачили на власні очі. Проте, коли згодом вони вирушили шукати його тіло, щоб поховати за християнським обрядом, знайти його не змогли. Лазарити не вбачали в цьому нічого дивного: зграї здичавілих собак і шакалів запруджували вночі поле бою, пожираючи трупи.