Симона Вилар - Лазарит

А один із прокажених, який назвався Джоном, розповів йому про Мартіна з Намюра ще дещо.

– Мені від початку здалося, що з цим малим не все гаразд. Він поводився так, наче був не одним із нас, – почав лазарит, потираючи затвердлий набряк між бровами, – явна ознака того, що хвороба вже взялася за його обличчя. – Зазвичай лазарити тримаються купи, уникаючи інших лицарів, але цей красунчик ніби цурався братів Святого Лазаря. Вечорами він ретельно мився й обтирався оцтом. Чи відомо вам, месіре, хто так чинить? Той, хто прагне уникнути зарази, поки вона ще не пустила в тілі коріння.

Слухаючи прокаженого, Вільям силкувався не виявити, яке неймовірне полегшення відчув. Так, цей Мартін поводився більш ніж дивно, і важко уявити причину, що спонукала його затесатися між лазаритів. І все ж це давало надію: можливо, таки справді він не був носієм моторошної хвороби.

Подальші розповіді лазарита Джона маршал слухав неуважно. Прокажений згадав про те, що брат Мартін нічим не вирізнявся під час навчань, зате той, хто бачив його у справі, знає, який це був швидкий, тямовитий і неймовірно спритний у єдиноборстві воїн. Однак йому пощастило – загинув у першій же сутичці із сарацинами. Брат Джон бився тоді пліч-о-пліч із Мартіном, але так і не бачив, як і коли наздогнав того смертельний удар.

Маршал уже зібрався йти, однак лазарити зупинили його проханням. Їм дали знати, що на Кіпр припливло судно з Європи, на борту якого перебувають півтора десятка прокажених братів. Чи не обтяжить маршала сповістити про їхнє прибуття в Акру?

Вільям сказав, що за прийом нових братів-лазаритів відповідають госпітальєри, але пообіцяв переказати прохання прокажених магістрові Гарньє, якого він саме збирається відвідати…

Після розмови з очільником ордену Святого Івана Вільям де Шампер почувався ще більш спантеличеним. Гарньє на його запитання про Мартіна д’Ане з Намюра не міг сказати нічого суттєвого. Але один із його нотарів, порившись в архіві, заявив, що такий лицар справді значиться в списках ордену. Цей Мартін д’Ане змушений був покинути прецепторію в Намюрі, оскільки в нього з’явилися ознаки прокази, після чого він вирушив у Палестину, щоб приєднатися до лазаритів. Нині місце його перебування невідоме. Ще одна обставина збентежила маршала: лицар, про якого казав нотар, був значно старшим за того, про якого розповіла сестра і що його докладно змалювали лазарити. Хто ж він, синьоокий спокусник, котрий поводиться так дивно й користується чужим іменем?

Але значно більше за всі ці підозри Вільям де Шампер переймався вердиктом орденських лікарів. Який вирок вони винесуть Джоанні?

– Ми не знайшли в неї жодних ознак хвороби, месіре, – через два дні доповів йому головний лікар. – У леді чиста шкіра, висока чутливість, чисте дихання. Вона не відчуває жодних тілесних недомагань. Але це зовсім не означає, що вона не хвора. Хтозна, скільки часу має минути, щоб лепра себе проявила…

Він скрушно розвів руками, але, помітивши, як очі маршала, що їх було осяяла надія, враз потьмяніли, поспішив додати:

– Є ще дещо таке, що має вас заспокоїти: я зовсім не певен, що дама Джоанна мала близькість із прокаженим. Я докладно розпитав про того чоловіка, котрий, як вона припускає, був лазаритом. Вона стверджує, що тіло в нього здорове й чисте, без жодних властивих лепрі відмітин, за винятком двох шрамів на лівому боці грудей. Але вони, судячи з її слів, більше скидаються на сліди від поранення чи опіку, ніж на осередок зарази.

– І знову-таки – яскраво-сині очі! – де Шампер несподівано піднявся й почав розмашисто ходити затемненим покоєм, де відбувалася їхня розмова. Лікар здивовано поглянув на маршала, а потім продовжив свої міркування, та невдовзі переконався, що його не чують.

Нарешті Вільям обернувся до нього і запитав:

– Про якого лікаря ви щойно згадали?

– Я казав про Єгуду бен Авріеля, найкращий знахар в Акрі, котрий лікував самого коменданта гарнізону. Мені вдалося його розшукати, і він теж оглянув вашу сестру, месіре.

– Ти дозволив паскудному євреєві доторкнутися до моєї сестри?

– Лікареві, месіре. І чи не найкращому з тих, які живуть у наш час. Він теж не знайшов на вашій леді жодних ознак лепри. Але річ навіть не в цьому. Єгуда повідомив, що незадовго до падіння Акри йому також довелося оглядати молодого статного чоловіка, котрий підозрював, що міг заразитися. І в нього він не знайшов ознак захворювання, хоч і призначив йому зілля, що очищає кров. Єгуда також згадав про шрами зліва на грудях.

– Де цей єврей? – різко кинув маршал. – Я хочу з ним поговорити.

– Я припускав, що ви захочете з ним побачитися. Та, оглянувши даму Джоанну, він покинув замок, і тепер його ніде не можуть розшукати. Часи неспокійні, чи мало якому воїнові може стрельнути в голову поглумитися над старим євреєм чи й уколошкати його? Однак не переймайтеся, заради Бога. Це величезне щастя, що жінка, скоріш за все, помилилася, і її коханець цілком здоровий – або принаймні таким виглядає! Хай там як, але через певний час я хотів би знову оглянути вашу сестру.

Вільяма де Шампера так вразив здогад про те, ким насправді міг бути таємничий коханець Джоанни, що він не спромігся на жодні емоції. Та й полегшення, яке він мав би відчути, було не повним. Хвороба, якщо вона все-таки проникла в її тіло, може проявитися пізніше. Але Джоанні краще не знати про це.

Аж на серці потеплішало, коли він побачив, що усмішка повернулася на її обличчя. Джоанна дивилася на нього, немов боялася повірити, але Вільям підтвердив: лікарі одностайно вирішили: вона цілком здорова. Цієї миті він почувався неймовірно сильним – не суворим орденським воїном, а старшим братом цієї чарівної жінки та її покровителем.

– Ти можеш залишатися при королеві, дівчинко. А ця людина… Мартін д’Ане… я подбаю, аби він більше ніколи не з’явився у твоєму житті. Байдуже – прокажений він чи ні.

Джоанна ще не могла осягнути своїх відчуттів. Немов увесь цей час вона перебувала в непроглядній темряві й ось – несподівано вийшла на світло та побачила, як ліниво кружляють чайки над вежами Акри, почула шум моря за вікном, шелестіння пальм і пахощі витких троянд. Її тіло стало таким легким, що, здавалося, ще хвилька – і вона злетить… Ні-ні, все це ще не остаточно, проказа підступна, але Джоанні неймовірно хотілося вірити: усе вже минулося. Лише одне боляче її вкололо: Вільям сказав, що вона більш ніколи не побачить Мартіна.

О, як же вона проклинала його весь цей час, як ненавиділа! Та, з’ясувалося, що в глибині серця таївся геть інший біль. Наче вона назавжди втратила безцінний подарунок долі.

Спохопившись, Джоанна себе осадила. Забути про нього! Стерти всі спогади, не думати, не промовляти його ім’я!

Маршалові люди провели Джоанну в її покої, де Ґодіт, змучена переживаннями за свою пані, зустріла її турботливим і переляканим поглядом. Чого чекати від леді? Знову сльози, відчай, нестяма або ще гірше – мовчанка й небажання нікого бачити?

Однак все було інакше: у літньої камеристки навіть сльози на очах виступили, коли Джоанна раптом оголосила, що збирається відвідати лазню. І хоча про себе вона вважала купання в басейні заняттям не для порядної християнки, бурчати не стала навіть тоді, коли її пані довірила своє голе, змащене ароматними оліями тіло в руки дебелої арабки-масажистки.

Згодом Джоанна занурилася в прохолодний басейн із маленькими рибками, а їхнє покусування спершу злякало її, а потім розсмішило. Виявляється, сміятися так приємно! Вона знову відчула себе майже маленькою дівчинкою…

День промайнув немов у сні. Джоанна була ще занадто молодою, тому, незважаючи на пережите потрясіння, радість життя стрімко поверталася до неї. Ще до заходу сонця вона, вбрана в яскраві шовки, як незнана пташка, в елегантному тюрбані на східний манер, прийшла привітатися до королеви Беренгарії.

У покої її величності, крім неї, була ще й Річардова сестра. Півонія здавалася цілком нещасною – вона лежала, скрутившись у калачик, серед диванних подушок, а Беренгарія, сидячи поруч, обмахувала її віялом зі страусиного пір’я. За таких обставин ніхто особливо не розпитував у Джоанни про причини її тривалої відсутності, і їй залишалося лише висловити співчуття й поцікавитися, що ж так засмутило її великородну кузину.

– Ти ж знаєш, як я це переношу… – ледь чутно пролопотіла Іванна, жалісно стогнучи і з відразою відвертаючись від запропонованих Дівою Кіпру ласощів. – Чоловікам цього не втовкмачиш, а Річард… Він наполягає…

Вона відвернулась і стиха заплакала.

Беренгарія знічено пояснила, що в Іванни зараз такі дні, коли вона нечиста,[148] а Річард безапеляційно звелів, щоб його сестра завтра ж вирушала на прогулянку верхи. Саладінові донесли, що його подарунком – розкішною арабською конячкою – нехтують.

Джоанна знала: регули в королеви Сицилійської таки справді бувають неймовірно болючими. Але як це роз’ясниш королю? Дивно й те, що коли Іванна спробувала пояснити, що нездужає, Річард не зважив і наполягав далі. Хай там що, Півонія мусить проїхатися верхи на своїй арабці одним з узвиш на північ від Акри, правив своєї Річард, не бажаючи нічого слухати. Таке вже траплялося: Річард зазвичай був ґречним і поблажливим до дам з оточення королеви, але міг і знехтувати їхніми «примхами». Однак до чого така суворість та поквапливість?

– Півоніє, а може, замість вас проїдуся я? – несподівано запропонувала Джоанна. – Кажуть, ми з вами схожі, одного зросту, в обох чорні коси. Якщо я вберусь у ваші улюблені рожеві й малинові кольори й накину серпанок, закривши обличчя на манір східних жінок, – хіба наважиться хтось з’ясовувати, хто під вуаллю: сестра короля чи його кузина?

Півонія обернулась до неї і через силу спробувала зобразити усмішку. Повні вуста королеви Сицилії були покусаними.

– Джоанно, якби ти тільки знала, як я рада, що ти знову стала сама собою! Ти завжди була вигадливою пустункою!

Вона болісно скривилася, перевертаючись на спину.

– Якщо до завтра мені не покращає, на арабці поїдеш ти. Я вважаю, це чудова думка!

Щойно почав займатися світанок, Джоанна де Рінель виїхала з Королівського замку в Акрі – треба було встигнути показатися на пагорбах до початку спеки. Іваннина малинова сукня сиділа на ній, мов улита, приховуючи ноги майже до шпор і лягаючи вишуканими брижами на круп коняки. Щоправда, сукня трохи тиснула в грудях, але вершниця в ній справді була викапана Річардова сестра. Обличчя її приховував блідо-рожевий серпанок, що його утримувала на голові легка діадема з рубінами й зубцями у формі пуп’янків квітів. Джоанну супроводжували лицарі з почту вдови-королеви Сицилійської – саме ті вірні шотландці, які охороняли її біля берегів Кіпру. Одному з них – світловолосому гігантові Осберту Оліфардові – Півонія особливо симпатизувала, про що при дворі вже почали з’являтися чутки. Присутність шотландців мусила будь-кого остаточно позбавити сумнівів: на сріблясто-бежевій блакитноокій конячці – саме сестра короля Англії, а не хтось інший.

– Річард спостерігає за нами з вежі, міледі! – із чітким шотландським акцентом мовив Осберт Оліфард.

Джоанна озирнулася й побачила згори, за зубцями парапету, постать короля. Він підняв привітально руку, лже-Півонія легенько вклонилася йому із сідла, притримуючи складки серпанку. Навряд чи Річард зміг би щось запідозрити – занадто великою була відстань, а в повітрі висіло досвітнє марево.

Вона не переймалася, чим може загрожувати їй ця підміна. Після жаху, в якому Джоанна провела останні тижні, все здавалося кумедною дурничкою. Подумаєш! Просто дами вирішили трошечки пожартувати. Та й хто може донести? Принаймні, не шотландці. Півонія ж, зі свого боку, заприсяглась, що до повернення кузини весь час буде у своїх покоях і нікого не прийматиме.

Але Річардова наполегливість у зв’язку з цією, на перший погляд, звичайною прогулянкою видалася обом дамам неабиякою та підозрілою.

Проминувши відбудований нещодавно міст біля брами Святого Миколая, Джоанна про це вже й не думала. Попереду лежав табір хрестоносців – точніше, та його частина, яку довелося зберегти, коли з’ясувалося, що в місті бракує помешкань для всього війська. Спершу ті, кому не знайшлося місця в Акрі, обурювалися, але Річард наказав надати їм найзручніші й просторі шатра, розтягнути повсюди полотняні навіси для захисту від сонця і встановити об’ємні чани з водою, щоб воїни могли щодня митися. Їжі в таборі було більш ніж досить, і обурення поволі вщухло.

Напівпорожній табір досі оточував гострокіл, за яким ходили вартові – списові та лучники. Проминувши їх, Джоанна, як і було домовлено, звернула до зарослих чагарником пагорбів на півночі, оскільки на південь від фортеці, на гірському кряжі Каруба, ще можна було надибати сарацинів. Але загалом після відступу султанових військ місцевість була безпечною, і хрестоносці вряди-годи вирушали на пагорби полювати. Поки тривали перемовини й Саладін досі сподівався переконати королів Заходу об’єднатися проти бунтівних синів Ну рад-Діна, а Річард і Філіп натомість чекали викупу за полонених, бойові дії припинилися. Розвідники повідомляли: Саладін відійшов до Сефорії, і на довколишніх дорогах можна зустріти лише його гінців, що курсували між Акрою та ставкою султана. Гінці привозили подарунки й послання від султана, а назад везли дари від Річарда та відомості, які їм удавалося зібрати в самій Акрі й дорогою до неї.