Очолюючи невеличкий загін, Джоанна намагалася їхати повільно, хоча конячка під нею так рвалася вперед, що вершниці шкода було весь час її стримувати, підлаштовуючись під розмірену ходу шотландців. Коли ж попереду відкрився похилий пагорб, жінка трохи попустила поводи, і її коняка відразу перейшла на розмашисту плавну рись.

– Міледі! – гукнув Осберт Оліфард. – Не поспішайте так, ми за вами не встигаємо!

Ще б пак! Їхні коренасті з волохатими ногами північні коні, незважаючи на силу й витривалість, просто не могли наздогнати благородну кобилку арабської породи. Вона легко йшла стрімкою інохіддю, рівномірно похитуючись, і жмуток фазанячого пір’я, що прикрашав наголівний пасок арабки, ледь здригався від кожного руху.

Джоанна натягла поводи, й коняка нетерпляче здійнялась, забила передніми копитами, а потім закружляла на місці, наче не могла приборкати свою прудкість. Вершниця розсміялася. У якому ж мороці вона жила, як же могла забути про таку дивовижу прогулянку верхи!

Шотландці наздогнали її, грюкаючи обладунками; їхні коні сердито форкали і метляли головами.

– Ви не маєте відриватися від нас, міледі, – суворо зауважив Осберт.

– Тут небезпечно?

– Ні. Але ваш сан не дозволяє рухатися без почту.

Шотландців було близько десяти. Усі – у повному озброєнні, і важкі шкіряні панцирі з нашитими сталевими пластинами вже обтяжували їх, бо сонце піднімалося дедалі вище.

Така повільна хода почала втомлювати Джоанну. Попереду, на верхів’ї пагорбу, вже виднілася темна глиця низькорослих кедрів, зарості ялівцю і тамариску, стрункі списи кипарисів. Стукіт копит по курній землі змішувався з переливчастими пташиними трелями. Від узбережжя налетів порив вітру. Здавалося, варто лише пришпорити коня і полетиш із вітром наввипередки. Як же вона любила швидку їзду, коли за спиною, немов виростали крила! І чому б не подарувати це задоволення собі й коневі?

– Бачте скелю на пагорбі за чагарником? – указала батогом Джоанна. – Я чекатиму на вас там.

Вона легенько торкнула коняку шенкелями, і кобилка рвонула вперед, граційна й легка, мов танцівниця. Перед нею був відкритий простір, і раптом Джоанна збагнула, що мчить значно швидше, ніж очікувала. Але було геть не лячно – вона відчувала чисту, нічим не затьмарену радість.

Аж коли стежка стала крутішати, Джоанна перевела коняку на рись, а потім і на крок. Арабка скорилась без найменшого опору. Жовтава земля під її копитами здіймалася курявою, скрекотіли цикади, над головою нависали гілки, сильно пахло ялівцем.

Уже аж нагорі з’ясувалося, що наблизитися до скелі, на яку вказувала Джоанна, неможливо – її оточував доволі широкий похилий майданчик. Джоанна натягнула поводи і зупинила кобилку, щоб дочекатися своїх шотландців. Поверхню майданчика укривав щебінь та уламки світлого каменю, з якого де-не-де стирчали жмутки висхлих злаків. Соснові гілки кидали на неї прозору тінь.

Джоанна озирнулася – і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже колись була тут.

Відсторонивши цю думку, Джоанна спішилася й почала огладжувати коняку, стиха й лагідно примовляючи. Від підйому арабка не захекалася, її боки були сухими. Дивовижне створіння! Презентуючи такий розкішний подарунок Річардовій сестрі, Саладін вочевидь намагався викликати в Іванни симпатію. Навіщо? Чи сподівався він знайти в її особі союзницю? Чи йдеться лише про великодушність та щедрість султана, що їх усі так возвеличують?

Залишивши кобилу, Джоанна підійшла до краю майданчика і глянула на стежку, яка збігала вниз. Лише зараз на ній з’явилися шотландці – їхні голоси та стукіт каміння, що осипалося з-під копит, ледве можна було почути через безперервний скрекіт цикад. Сонце сходило дедалі вище, припікало, і Джоанна відкинула за спину довгі краї рожевого серпанку.

Озирнувшись, жінка знов обвела поглядом каменистий майданчик, і відчуття, що вона знає цю місцину, повернулося до неї. Раптом вона пригадала: майже такою самою була похила галявина на горі Химера біля Олімпоса, на яку вони піднімалися з Мартіном. Але на схилах Химери повсюди з-під землі виривалися язики полум’я – це було незбагненно й трохи лякало. Збентежена, Джоанна притискалася до Мартіна. Поруч із ним вона нічого не боялася, однак це було жорстокою помилкою! Саме його – свого захисника та рятівника, свого несподіваного коханого – їй слід було остерігатися якнайбільше.

Там, серед язиків підземного вогню, вони до самозабуття цілувалися, а потім Мартін підхопив її на руки, мов пір’їнку, і поніс у тінь дерев. І знову сталося те, що було між ними завжди, – ніжність, жагуча пристрасть, з’єднання, приголомшливий екстаз…

«Ти подарував мені мене», – шепотіла тієї миті Джоанна, почуваючись безмежно щасливою та коханою. О, як же вона йому довіряла! А потім ледь не померла з горя, побачивши коханого в скорботному вбранні лазарита.

Вільям намагався переконати її, що того фатального ранку в порту Лімасола вона просто обізналася. Він старався заспокоїти її, і Джоанна була за це йому вдячна. Проте його розпитування про Мартіна дедалі дужче бентежили її. Вона намагалася відповідати чесно і прямо… але не завжди доказувала до кінця. Принаймні, промовчала про те, що з Мартіном був рудий зброєносець Ейрік, могутній воїн із дуже виразною зовнішністю. Чим це могло допомогти або завадити Вільямові? Безперечно, її брат про щось здогадувався чи знав про Мартіна таке, чого не знала вона, але ділитися своїми міркуваннями із Джоанною він не поспішав.

Після всього пережитого в неї не було ні сил, ані сміливості допитуватися, що спричиняло його безкінечні запитання. Вільям зробив для неї головне: повернув надію – дивна любовна пригода не загрожує їй смертельним лихом. І все ж, порадив вряди-годи перевіряти чутливість пальців на руках та ногах.

Від цієї думки їй раптом стало холодно навіть під гарячим сонцем. Вона рвучко ступила до колючих заростей ялівцю і, зірвавши з руки пальчатку для їзди верхи, стиснула в долоні колючу гілку. Біль був таким, що Джоанна зойкнула. Ну от, все гаразд… Минуле в минулому – і нехай береже її завжди Пресвята Діва! А Мартін… Вона мала б ненавидіти й зневажати його. Та не існувало сили, яка могла б прогнати з її серця спогади про коротку сліпучу мить щастя…

Непростиме безглуздя!

Вона промовила це так голосно і з такою неприхованою люттю, що аж конячка сахнулася, й Джоанні довелося заспокоювати вразливу арабку.

Шотландці були вже близько. Джоаннина кобилка заклично заіржала, учувши їхніх коней. Аж раптом їй відповіло заливчасте іржання з протилежного боку. Потім почувся тупіт багатьох копит, за стовбурами замелькали силуети вершників.

Великий загін сарацинів з’явився на стежці майже одночасно із засапаними шотландцями. Очолював його поважний вельможа в розкішному персидському жупані, розшитому золотом, шабля на його поясі сяяла брильянтовою насічкою, а блакитний шовковий тюрбан скріплював переливчастий аграф. Вельможа підніс руку, наказуючи своїм попутникам стримати коней, і, примруживши темні уважні очі, почав спостерігати, як шотландці вихоплюють зброю та обступають довірену під їхню опіку знатну персону. Потім він перевів погляд на даму, оглянувши її багатий одяг, діадему, що сяяла рубіном, і кобилу неймовірної краси, яка нервово пританцьовувала на місці. На вустах у сарацина зазміїлася вдоволена посмішка.

Осберт Оліфард з оголеним мечем у руці затулив собою Джоанну.

– Скачіть, міледі! Ми затримаємо невірних. Скачіть негайно, кажу вам!

– Але ж, в ім’я Господа, як? – із відчаєм відізвалась Джоанна. Їх уже оточували численні сарацинські воїни.

Аж тут їхній очільник, що спостерігав за цією сценою, заговорив лінгва-франка:[149]

– Шляхетна пані, заспокойте ваших хоробрих лицарів! Бо може статися, що ангел смерті Азраїл передчасно з’явиться по їхні душі!

Те, що сарацин розмовляє зрозумілою мовою, нехай і неправильно вимовляючи багато слів, здивувало всіх – і Джоанну, і вояків з її почту. Вони перезирнулися, але не рушили з місця. Сарацин продовжував:

– Ми нікому не завдамо шкоди. Я радий цій зустрічі й прошу вас прямувати за мною.

– Куди? – запитала Джоанна. – У полон?

Вельможа розсміявся.

– Ні, я запрошую вас бути моїми гостями. Присягаюся в цьому милосердям Аллаха, – нехай славиться він навіки! – Сарацин звів відкриті долоні до неба, а потім несподівано усміхнувся, показавши чудові білі зуби, які особливо контрастували зі смаглявою шкірою його обличчя. – Невже вам, базарянам, так складно повірити: я лише дотримуюся закону гостинності, що його свято шанують мої одновірці. Адже ви знаєте: нині між нашими народами перемир’я, чи не так, благородна пані Джоанно? – він ледь схилив голову, обернувшись до молодої жінки, яка, вражена всім, що відбувається, не могла вимовити й слова.

Її розгубленість розвеселила сарацина ще дужче. Заливчастий сміх вельможі, немов у дзеркалі, відбився на обличчях його супутників – вони теж заусміхалися й опустили шаблі.

Емір промовив, притиснувши руки до грудей:

– Я повторюю своє запрошення. І нехай плями прокази вкриють того, хто перший наважиться почати сварку, тим паче зараз, коли між нашими правителями – мир.

Від згадки про лепру Джоанна здригнулася. Вона напівголосом звеліла шотландцям сховати зброю та не виказувати ворожості, сама ж ступила до свого коня. На її подив, знатний сарацин умить опинився поруч, і, склавши руки в замок, допоміг їй піднятися в сідло. Це справило враження навіть на похмурих шотландців. І все ж Осберт запитав:

– Ви присягаєтеся, що це не пастка? Як нам знати, чи можемо ми довіритися сарацинам…

– Я сказав, що ви мої гості, – обернувся до лицаря мусульманин. – До того ж, – додав він, ідучи до свого коня, – вибору ви не маєте.

Осберт ледве стримався, щоб знову не вихопити меча, однак ударити ворога в спину означало б завдати удару по власній честі.

Кавалькада далеко розтягнулася стежкою. Джоанна їхала поруч із вельможею, який не відводив від неї очей, а шотландці – за нею на певній відстані, оточені сарацинськими воїнами.

– Чи можу я знати, кому зобов’язана знайомством зі східною гостинністю? – запитала нарешті Джоанна, глянувши на незнайомця. Його пильна увага починала її стомлювати.

– О лагідна пері, я лише емір великого султана Саладіна. А звати мене… Наші імена занадто складні для франків, тому ви можете називати мене просто Малік.

– Однак ви непогано володієте лінгва-франка, – зауважила Джоанна, щоб приховати збентеження. Знатній дамі не годиться ніяковіти – хоч із ким би вона розмовляла, другом чи ворогом.

– Я хочу знати все про народ, з яким воюю, – мовив попутник, не припиняючи усміхатися. – А мови білоголових франків мене навчила одна жінка з гарему мого батька. Але це було давно, і багато вже забулося.

Однак розмовляв цей чоловік таки непогано. Хто ж він?

На вигляд уже не юнак, але й не старий. Проте його доглянуту бороду де-не-де пронизують світлі ниточки сивини. Під розкішним блідо-блакитним тюрбаном його обличчя здається особливо смаглявим, а в темних очах весь час спалахують веселі іскорки, та й легкі зморщечки в кутиках очей свідчать швидше не про вік, а про звичку сміятися. Овал обличчя благородно видовжений, ніс тонкий і вигнутий, як у яструба. За європейськими мірками, він не красень, але по-своєму привабливий – худорлявий, чудово тримається в сідлі, з виправкою досвідченого воїна. І в його манерах відчувається звичка наказувати. Ось і зараз: самим лише помахом руки емір зупинив загін на просторій галявині, і, поки вояки спішувалися, найближчий із них притримав його коня.

Джоанна відразу зрозуміла: вельможа та його люди перебувають тут давно – у сутінку чинари виднілися розстелені рогіжки, над ямою з вугіллям смажилася на вертлюзі туша лані.

– Нехай ваші супутники зачекають тут, – сказав емір Малік, пропонуючи Джоанні опертися йому на руку. – Їх чудово пригостять і ніхто не образить. А вас, леді Джоанно, я прошу їхати за мною.

Вони проминули хащі ялівцю, з-за яких долинали скрадливі звуки струн.

Зробивши далі кілька кроків, Джоанна ледь не скрикнула: перед нею відкрилася ще одна галявина, яка більше нагадувала розкішне шатро. Величезний круглий навіс із зелених і блакитних полотнищ з китицями захищав галявину від сонця, на траві лежав коштовний килим, на якому були розкидані яскраві подушки і стояли приземкуваті столики з кальянами та легкими вишуканими наїдками.

Емір промовив:

– Аллах, милостивий і милосердний, послав нам сяку-таку поживу. Хіба ви не зголодніли? Розділіть же зі мною трапезу, прекрасна пері, – із цими словами він повів її в прохолодний затінок навісу. – Не щодня я можу дозволити собі товариство жінки, яка не намагається сховати своє обличчя, а навпаки – дивує сонце й небеса своєю дивовижною вродою.