Джоанна досі роздивлялася навколо, а емір уже невимушено вмостився серед подушок і взявся за мундштук кальяну. Помітивши, що вона досі стоїть, оглянувшись, він пояснив:

– Це мій похідний сховок, прекрасна пері. Тут я відпочиваю від життєвих потрясінь. Аллах не забороняє отримувати від життя трохи втіхи навіть у найсумніші дні. Тому я й вважаю, що день прожитий не марно, якщо вдалося вбити ворога, насолодитися із жінкою чи скуштувати доброї їжі.

Продовжуючи говорити, він сполоснув кінчики пальців у чаші з водою, де плавали трояндові пелюстки, взяв із тарелі ніжку смаженого фазана і, немов показуючи гості приклад, енергійно вгризся в неї своїми сліпучими зубами.

Джоанна мимоволі усміхнулася. Їй починав подобатися цей веселий життєлюб. Але вона схаменулася і зверхньо запитала:

– Сподіваюся, згадавши про насолоди із жінками, ви мали на думці не мене?

Емір промовчав, але глянув на неї так, що Джоанну охопило тривожне хвилювання. Проте відповідь її заспокоїла: споглядати лик прекрасної дами, яку так несподівано зустрів у лісі, достоту варте всіх любовних утіх, що їх оспівують бродячі співці.

– О, ви, шановний Маліку, говорите так, немов навчалися куртуазної поведінки при дворах короля Річарда та його матінки, – полегшено зауважила жінка.

– На жаль, мені не доводилося там бувати! Можливо, ви трохи розповісте мені про звичаї лицарів-франків? Але спершу розділімо трапезу. Адже, за нашими звичаями, того, з ким колись разом з’їв хліба, прийнято вважати за доброго друга.

Однак тут знайшовся не лише хліб. Під ненав’язливі звуки барбата,[150] на якому награвала темношкіра рабиня, що сиділа віддалік, емір та його гостя смакували чудово приготоване м’ясо птиці і хрусткі коржі, начинені рибою зі спеціями, мариновані оливки, фісташки, вимочені в трояндовій воді. На срібних тарелях височіли гори найчудовіших фруктів, що їх колись доводилося бачити Джоанні, і біля кожного лежав тонкий позолочений ножичок, щоб розрізати плоди. Замість вина, забороненого послідовникам Мухамеда, був прохолодний шербет і сік фруктів, розбавлений джерельною водою. У кінці трапези емір запропонував гості скуштувати кави з імбиром, але Джоанна лише пригубила цей рідкісний напій, надзвичайно ароматний, однак пити ту чорну гірчизну в неї не було жодного бажання. Помітивши це, Малік запропонував їй зеленого чаю з трав, а потім простягнув мундштук, пропонуючи затягнутися димом кальяну. І якщо чай англійці неймовірно сподобався й чудово вгамував спрагу, то від кальяну вона відмовилася. Хоча Джоанна вловила аромат меду й сандалу, що йшов від вологого зілля, яке тліло в чаші кальяну, але смоктання бурштинової трубочки і вдихання диму видалося їй більш ніж дивним заняттям, і вона, усміхаючись, зробила знак, що означав заперечення.

Зауваживши її байдужість до східних витребеньок, емір з усмішкою похитав головою, стежачи, як гостя вишукано розрізає персик, кладе скибочки соковитого плоду в рот, і в його погляді прозирав неприхований чоловічий захват.

Джоанна мовчала, розуміючи: навряд чи їй варто розповідати про себе, сестру маршала тамплієрів, лютих ворогів сарацинів. Утім, якщо емір знає її ім’я, то напевно йому відоме і все інше.

Жінку мучила цікавість, але зрештою вона вирішила не ставити запитань, надавши емірові Маліку можливість вести й скеровувати бесіду. Як і більшість чоловіків, він вочевидь любив домінувати в розмові.

Серед багатьох тем, які вони обговорювали з еміром, одна особливо здивувала Джоанну. Виявляється, мусульмани, згідно з Кораном, вельми шанують Ісу, себто Ісуса, сина праведної Маріам, вважаючи його пророком і посланцем Аллаха. І жінки-мусульманки часто звертаються з проханнями до матері Іси.

Для Джоанни це виявилося цілковитою несподіванкою, але, коли вона запитала, чому ж мусульмани відмовляються називати Ісуса сином Божим, якщо визнають, що він з’явився на світ без участі батька, емір на це розсміявся: тільки базаряни, помиляючись, називають Ісуса Спасителем світу, однак він лише пророк. З таким же успіхом Богом можна було б вважати Адама, котрий теж не мав земного батька. І правовірні досі не розуміють: навіщо хрестоносці прибули сюди, якщо Гробниця Іси давно порожня?

Фіалкові очі Джоанни спалахнули. Вона багато могла б розповісти цьому вельможі про Гроб Господній, що мусульмани вважають його порожнім. Але який сенс пояснювати іновірцеві догми християнства? Тому вона просто ображено відвернулась.

Малік з усмішкою поглядав на неї, поки нарешті помітив, що погляд його чарівної гості спрямовано на столик, інкрустований квадратами слонової кістки та чорного дерева. На столику були розставлені шахові фігури, і за їхнім розташуванням Джоанна зрозуміла: її гостинний господар, мабуть, провів за дошкою чимало часу, розігруючи складну партію. Але з ким? Невже сам-один? Це викликало в неї нові підозри: емір чекав на неї тут і був упевнений, що вона прийде. Навряд чи він став би шукати місце для відпочинку поблизу переповненої хрестоносцями Акри.

Емір одразу почав пояснювати гості, що перед нею – дивовижна гра, у якій зосереджено всю мудрість світу. Джоанна мимоволі розсміялася.

– Мабуть, ви і справді вважаєте нас варварами, якщо не знаєте, що шатрандж, чи шахи, як ми їх називаємо, знані в Європі не гірше, ніж на Сході!

На обличчі у співрозмовника з’явилося здивування – адже тамплієри, скажімо, ніколи не грають у цю гру. Джоанна підтвердила: справді, шахи і полювання – якщо це тільки не полювання на левів, які можуть загрожувати прочанам, – заборонені в ордені Храму, бо вважаються занадто азартними забавами. Але сама вона любить шахи.

Емір здивувався:

– Уперше бачу жінку, яка вміє грати в шахи!

Джоанні це полестило, і, щоб остаточно вразити еміра, вона швидко поглянула на розстановку фігур на шаховій дошці й, оцінивши позицію, заявила: для перемоги білих вистачить трьох ходів – і негайно це продемонструвала, пересунувши фігури та поставивши мат чорному королю.

Емір усміхнувся в бороду, а потім несподівано запропонував їй зіграти.

Джоанна охоче погодилася. Удома вона частенько сідала за дошку з батьком чи одним із братів і її вважали хорошим гравцем. Грали вони й з чоловіком, але Обрі весь час програвав та смертельно ображався. Батько якось пояснив Джоанні, як за манерою гри в шахи можна розгадати характер суперника, і вона раптом захотіла дізнатися, який він насправді, її несподіваний знайомець.

Партія почалася досить стрімко, але потім обоє замислилися. Уже сонце піднялося високо, а вони досі схилялися над дошкою. Запопадливі темношкірі раби обмахували їх віялами зі страусиного пір’я, немов відганяючи жару. Джоанна помітила, що емір Малік грає сміливо та ризиковано – не боїться жертвувати фігури задля досягнення мети, і разом із тим у нього завжди є варіанти на випадок невдачі. Проте він не був готовий, що жінка зможе розгадати його тактику, і довгенько обмізковував позиції після того, як неочікувані ходи суперниці руйнували його задумки. Але, здавалося, це жодним чином його не гніває. Навпаки!

– Мені дуже лестить, що в мене сьогодні такий суперник, чарівна леді Джиованно, – зауважив емір після одного з її найвдаліших ходів.

Він схилився над дошкою, обмірковуючи становище, в якому опинився його ферзь після ходу Джоанни, а в неї в голові блискавично майнув такий здогад, що аж довелося затиснути рота власною долонею. Боже милий! Малік говорить із сильним акцентом, і вона лише тепер розчула, що він називає її не Джоанною, а саме так, як звуть Річардову сестру – Джиованною!

Зосередившись, вона наважилася запитати, звідки він знає її ім’я.

Емір відірвався від дошки. Його темні очі знову сміхотливо сяйнули.

– О, я багато чого знаю! Знаю навіть, що вам подобається, коли вас називають іменем дивовижної квітки, яку вирощують у садах Сицилії.

Джоанні перехопило подих. Так і є!

Вона схилилася над дошкою, буцімто міркувала, а насправді, щоб приховати хвилювання. Отже: емір Малік точно знав, що зустріне в лісі на пагорбі Іванну Плантагенет, якій подобається, коли її називають Півоною. І король Річард хотів, щоб вони зустрілися. Навіщо? Хто насправді цей емір? Що стоїть за цією дивною інтригою? Нащо Річардові було знайомити іновірця із сестрою?

Джоанна ледве приборкала бажання негайно сказати Малікові, що вона не та, за кого він її має. Але щось – уроджена обережність, страх чи інтуїція – підказали їй: робити цього не варто. Однак після свого відкриття Джоанна так розгубилася, що зробила зо два необдуманих ходи, і зрештою партія, яку вона, безумовно, вигравала, закінчилася внічию.

– Пат, – зітхнув Малік і відкинувся на подушки. – Бажаєте ще зіграти?

Але Джоанна наважилася нагадати, що й так занадто довго користується його гостинністю. Стає дедалі спекотніше, та й в Акрі за неї вже хвилюються.

Емір відповів, що не сміє її затримувати. Але просить – ні, благає! – завтра знову прибути на це ж місце, щоб… – його лице заграло лукавою усмішкою – щоб зіграти ще одну партію і остаточно з’ясувати, хто з них є сильнішим гравцем.

Джоанна не знала, що робити, і страшенно хвилювалася. Чи може вона щось обіцяти від імені сестри короля?

Дорогою в місто вона попросила шотландців нікому не видати того, що сталося на прогулянці. Але приховати це від Іванни вона не могла й не хотіла.

Коли Джоанна розповіла їй про все, та безмежно здивувалася, хоча в її запитаннях було більше цікавості, ніж тривоги. У несподіваній, як вирішила Іванна, зустрічі її кузини із сарацинським еміром чимало забавного та кумедного – оце й усе.

Джоанна так і не наважилася висловити свої підозри, хоча й далі була цілком переконана: емір чекав на пагорбі саме сестру Річарда Левове Серце – Іванну Плантагенет. А ще дужче вона розгубилася, коли король того ж вечора відвідав сестру й знову почав наполягати, щоб вона і завтра вирушила прогулятися верхи.

– Милий Боже, як же мені йому пояснити, що, незважаючи на всі чесноти арабської коняки, я досі не здатна сісти в сідло! – бідкалася Півонія.

Закінчилося все тим, що вона попросила Джоанну знову її замінити, і та з несподіваною готовністю погодилася. Дивний азарт штовхав її продовжити цю незвичайну пригоду, яка відволікала від важких думок.

Шотландці бурчали, незадоволені, що мусять знову обманювати короля, проте, ледь почало сіріти, уже чекали в одному з двориків замку на несправжню королеву Сицилійську.

З Акри маленький загін виїхав перед самим сходом сонця. Емір виглядав Джоанну на тому ж місці, та цього разу він запропонував своїй прекрасній супутниці просто прокататися верхи. Під час прогулянки пагорбами мова зайшла про переваги східних і західних коней, і в цьому Малік знайшов у Джоанні достойну співрозмовницю. Розмова надзвичайно пожвавилася, вони навіть почали сперечатися, хоча емірові не завжди вистачало запасу франкських слів, щоб сформулювати свої аргументи. У таких випадках він гарячкував, починав замашисто жестикулювати, і його вороний кінь через це брикався та хропів, хоча подібне лише розважало вершника. А вершником він був чудовим, легко правив конем і не раз повторював, що цих тварин ніколи не варто бити батогом – це однаково, що шмагати танцівника, вимагаючи від нього благородної грації та гідності в рухах. Кінь під вершником має бути гордовитим.

Від прогулянки пагорбами прокинувся апетит, тому обоє залюбки повернулися до навісу на галявині, де на них чекали ще вишуканіші страви і такий холодний шербет, наче його тримали на льоду, доставленому з гірських вершин Лівану.

Після трапези Джоанна, утомившись від монотонних награвань темношкірої музикантки, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала заспівати для гостинного господаря.

І справді, вперше за такий тривалий час їй раптом по-справжньому захотілося співати! Її вже не мордувала пекуча туга й нічні жахи, і, хоча в Джоанниному серці досі зміїлася печаль, ризикована пригода із сарацинським вельможею та його відверте захоплення її красою повертали бажання жити й глибоко бентежили.

Емір був уражений, він із задоволенням слухав, як гостя, перебираючи струни, співає, а її голос переливається оксамитовими низькими та кришталевими високими тонами. Джоанна співала одну зі сповнених любовної знемоги канцон герцога Гільома Аквітанського,[151] видатного провансальського трубадура. Прикривши очі і ледь погойдуючись, вона вся віддалася музиці, її вела за собою та надихала мрія, в якій їй убачалося лице її загадкового попутника, таємничого і небезпечного лицаря на ім’я Мартін, його яскраві сині очі, мужні вилиці, усмішка одним кутиком рота. О, ні, вона не повинна про нього думати, треба забути це обличчя!.. Але пісня лилася, і мрія не покидала її, хотіла воно того чи ні.

Коли Джоанна замовкла, Малік дивився на неї здивовано і захоплено, мундштук кальяну застиг у нього в руці, наче він забув про нього.