За дівчиною з напівтемряви з’явилася ще одна постать: сутула, але міцно збита, вбрана у світлі одежі суботнього дня. Ашер бен Соломон…

Мартін не міг не помітити, як за його відсутності побіліло, немов присипане сіллю, волосся нікейського даяна, срібляста сивизна вже пробилася і в пишній бороді патріарха. Та Ашерові очі світилися звичною жвавістю й розумом, а глибокі зморшки додавали його обличчю значущості. Тут, у родинному колі, він поводився майже велично, зате, залишаючи дім, мав вигляд звичайнісінького купця-єврея: підлабузнювався, кланявся, лукавив. Мало хто в Нікеї знав, що ту людину малоазійські євреї шанують не менше за древніх царів цього народу.

– Мир тобі, Мартіне, назарянине! – усміхнувся даян.

– Мир і тобі, шановний Ашере бен Соломон, – низько вклонився главі родини лицар.

У присутності даяна Мартін уже не наважувався так відверто милуватися Руф’ю, адже досі й гадки не мав, як Ашер бен Соломон ставиться до його намірів.

– Я чекав на тебе, хлопчику мій, але не сподівався, що ти прийдеш наприкінці дня Шаббат, подарованого моєму народові в пустелі…

Мартін на мить зніяковів, однак Йосип негайно заступився за друга:

– Батьку, не будь таким суворим! Мартін прийшов уже затемна, суботній день закінчується. Що йому заважає бути присутнім на нашому святі?

Мартін полегшено й радісно зітхнув, бо Йосипа підтримали всі присутні, зокрема й Руф, яка не зводила з батька благального погляду.

Ашер усміхнувся в бороду.

– Ти завжди мав тут особливе становище, синьоокий. Зовсім не таке, як шалапут Ейрік чи похмурий Сабір. То проходь, і нехай разом із тобою ввійдуть у наш дім мир та благословення!..

Так Мартін знову опинився серед людей, яких знав змалечку і в глибині душі вважав найближчими. А відколи підросла красуня Руф, це відчуття стало для нього надто важливим.

У прохолоді весняного вечора вся родина зібралася на відкритій терасі внутрішнього дворика, і пані Хава запалила світильник. Це світло мало особливе значення: вогонь, запалений на заході сонця в п’ятницю, відділяв суботу від буднів і символізував світлу радість приходу сьомого дня тижня, а ввечері в суботу полум’я світильника сповіщало про закінчення дня спокою та повернення до повсякденних справ. Руф узяла в матері світильник, підняла його над головою, і всі присутні одночасно зітхнули чи то із жалем, чи полегшено.

Димок від благовонного куріння наповнював кімнату. Глава родини промовив благословення над повною по вінця чашею з вином, не забувши вилити додолу кілька крапель. У цьому так само був свій сенс: пролите вино – знак процвітання дому.

Розмова за трапезою була негучною і сповненою доброзичливості. Спершу йшлося про даянових дочок, які жили з чоловіками в інших малоазійських містах, потім усі дружно взялись обговорювати майбутнє одруження Йосипа з дочкою багатого купця на ім’я Біньямін із міста Сіс, що в Кілікійському царстві. Ашер бен Соломон зауважив: євреї за влади царя Левона[35] в Кілікії розкошують, тому синове одруження допоможе йому розширити там свої торговельні зв’язки і заснувати нові підприємства, а Йосипові він доручить керувати всіма справами. Водночас, даян побідкався, що задля справи доведеться на певний час розстатися з єдиним сином і спадкоємцем, оскільки інших двох синів Господь забрав до себе.

Йосип слухав батька, ні в чому не заперечуючи, вочевидь скорившись визначеній йому долі. Хоча Мартін досі чудово пам’ятав, як невтішно горював його друг за своєю першою молодою дружиною, котра померла під час пологів. Що ж, час лікує. Тепер Йосип готується від’їжджати, і, скоріш за все, одна з причин, через яку Мартіна викликано в Нікею, – це бажання Ашер бен Соломона, щоб лицар супроводжував його сина під час тривалих мандрів через Малу Азію.

Але зараз Йосип відпочивав душею в колі батька й матері, старших сестер, їхніх чоловіків і численних нащадків, а також далеких родичів, які заполонили дім даяна. Він, звісно ж, помітив погляди, що їх кидали одне на одного його друг-воїн та молодша сестра. Йосипа це зворушувало: що може бути краще, якщо їхні мрії здійсняться, і колись він зможе назвати Мартіна не лише другом, а й братом.

Тому, щойно завершилася трапеза й настав час відпочинку, він перекинувся кількома словами з Руф’ю, а потім перехопив Мартіна на півдорозі до відведеного йому покою і відвів убік.

– Іди в сад, – прошепотів він. – Руф чекатиме на тебе біля великого ялівцю за водограєм.

Мартін швидко потиснув другові руку й квапливо вирушив туди, де в темряві дзюркотіла вода. Руф невагомою золотистою пташечкою пурхнула в його обійми.

– Поцілуй же мене! Поцілуй, як тоді, коли ми відкрили одне одному наші серця!

Тіло її тріпотіло в його дужих руках, дівчина стала навшпиньки, насолоджуючись поцілунками Мартіна, її покривало впало, кучері скуйовдилися. Руф була палка й нестримна, і ця її пристрасність доводила Мартіна до шаленства. Та він і на мить не забував, що ця дівчина – дочка його друга й благодійника. І коли вона потягнула його руку до себе і він відчув атласну прохолоду її стегна, то відступив першим.

– О, ні, солодка моя трояндо! Хоч я і втрачаю з тобою розум, але зможу дозволити собі сміливіші ласки, лише назвавши тебе своєю дружиною…

Він на крок відступив й опустився на застелену килимом лавку, намагаючись упоратися зі своїм збудженням. Руф млосно зітхнула й сіла поруч, схиливши скуйовджену кучеряву голівку йому на плече. І, немов читаючи його думки, почала ледь чутно наспівувати із «Пісні над Піснями»:

– «По ночах на ложі своїм я шукала того, кого покохала душа моя… Шукала його, та його не знайшла… Хай устану й нехай я пройдуся по місті, хай на вулицях та на майданах того пошукаю, кого покохала душа моя!..»

Раптом вона зупинилася й спитала:

– Чому ти так довго не приїжджав, назарянине?

Мартін тихенько засміявся в темряві.

– Ти чудово знаєш: у мене з твоїм батьком такі стосунки, що я не можу з’являтися тут, коли заманеться.

– Але ж ти не слуга йому, а друг! Батько сам часто так каже.

У Мартіна від її слів потеплішало в грудях. Наблизившись до дівчини так, що їхні подихи змішувалися, він казав їй, що більше не зволікатиме й неодмінно попросить у шановного Ашера бен Соломона її руки, а також зробить гіюр, щоб він, Мартін, став єдиним цілим з їхнім народом, і щоб вони з Руф’ю змогли бути сім’єю і ніколи більше не розставалися.

– Так, так, твоя правда, – ніколи! – шепотіла вона, знову шукаючи його ласк. – Я знаю, Йосип буде просто щасливий… Йому невдовзі доведеться поїхати, але він обіцяв, що неодмінно повернеться ще до нашого весілля.

Схоже, Руф не сумнівалася, що її шлюб із Мартіном – річ доконана. Молодша дитина даяна, пізня, обожнювана всією сім’єю, вона й гадки не мала, що її бажанням можуть знехтувати.

У напівтемряві її обличчя, освітлене місячним сяйвом, здавалося Мартіну прекраснішим за все, що йому доводилося бачити. А йому чимало випало побачити за свої двадцять вісім років, та й жінок він знав немало. Але не бажав пригадувати жодну з них, коли поруч була Руф.

Мартін стиха розсміявся, згадавши раптом, як вони вперше познайомилися.

Він був на дванадцять років старший за Руф і щойно повернувся до Константинополя після навчання в асасинів. Мартіну тільки-но виповнилося п’ятнадцять, але після суворої школи в горах він здавався старшим і був такий дикий та відлюдкуватий, що коли пані Хава попросила його посидіти зо дві годинки з маленькою, не відчув нічого, крім глухого роздратування.

Яка ж невгамовна була трирічна Руф! Мартін геть вимордувався, не знав, гніватися йому чи сміятися, і, коли з’явилася нянька, ладен був тікати від того дівчиська світ за очі.

Потім він продовжив навчання тепер уже в замку одного високородного німецького лицаря. Лицарська наука відрізнялася від усього того, чому раніше доводилося навчатися Мартіну. Але вже за три роки, всупереч традиції, його було посвячено й оперезано мечем. Тепер у новому образі християнського лицаря він почав їздити в далекі мандри, виконуючи різноманітні доручення Ашера бен Соломона.

В оселі покровителя йому випадало бувати лише вряди-годи, але завжди він помічав, як змінюється нестерпне дівчисько, перетворюючись із незграбного підлітка на чарівну юну діву. А три роки тому, коли він повернувся в дім Ашера після одного з найскладніших і небезпечних завдань, зранений і смертельно втомлений, його лікувала пані Хава. Часом біля постелі замість матері чатувала чотирнадцятирічна Руф.

Слухаючи Мартіна, юна єврейка мовчки усміхалася. О, вона пам’ятає кожну мить при його узголів’ї, кожен його погляд! Їй здавалося, що ні цар Давид, ні премудрий Соломон і близько не були такими чудовими, як цей назарянин із синіми, ніби персидська бірюза, очима.

Його вразила розквітла краса дочки Ашера та Хави і її радісна, легка, світла вдача. Після пережитих Мартіном труднощів присутність дівчини була ліками, кращими за всі бальзами й припарки мудрої Хави.

Повернувшись у свій константинопольський дім, він іще близько року приходив до тями, відновлював колишню міць м’язів та швидкість рухів і весь час згадував чарівливу усмішку цієї юнки, коли вона схилялась над ним, щоб торкнутися вустами до його гарячого чола. У чотирнадцять років Руф уже не була дитям, вона збурювала його кров і примушувала солодко тріпотіти серце. Проте ці почуття потьмарилися, коли Йосип написав другові, що батько має намір віддати молодшу дочку за багатого торговця із Фессалонік.

Щойно Мартін про це нагадав, як Руф стрепенулася:

– Але ж я навідріз відмовилася стати дружиною того Гамліеля із Фессалонік! Я плакала, рвала на собі волосся й благала батька скасувати весілля. Гамліель далеко не молодий і страшенно огидний! Вічно потіє і від нього смердить верблюдом. Я навіть колючки від кактуса ковтала, щоб захворіти й не дістатися йому! Адже в мене є ти, мій лицарю!

Мартін усміхнувся, подих йому перехопило. Він згадав, як через рік знову приїхав у Нікею і Руф, котра дивовижно погарнішала, короткою запискою покликала його на побачення. Це було наче здійснення найпотаємнішого бажання!..

– Завтра я проситиму твоєї руки, – промовив Мартін між двома поцілунками. – Я зробив твоєму батькові стільки послуг, що він не наважиться мені відмовити. Я досить багатий, щоб його пестунці-донечці не довелося змінювати своїх звичок. А ще я збираюсь йому сказати, як сильно й віддано кохаю тебе!

Вуста Руф відгукувалися на поклик його вуст, з її грудей, немов голубине вуркотіння, виривався легкий стогін, і Мартін остаточно втратив голову від пристрасті.

Раптом від будинку пролунав схвильований голос Хави. Вона гукала дочку. Руф негайно вирвалась із його рук, поправила одяг і сховала скуйовджене волосся під покривало.

– Матінка знає, що я тут, – засапано мовила дівчина. – Вона дозволила мені з тобою побачитися… але ненадовго.

Мартін знітився. Хава відпустила до нього дочку, впевнена, що з ним вона буде в безпеці, а він мало не забув про все на світі!

– Іди, моя перлинко. Іди, але пам’ятай: невдовзі ми матимемо більш ніж досить часу на зустрічі. До кінця наших днів.

У темряві зашурхотіли кроки: Йосип ішов по сестру. Та вона досі тулилася до свого лицаря, шепочучи на прощання:

– «Утікай, мій коханий, і станься подібний до сарни собі, чи до молодого оленя в бальзамових горах!..»

Але не йому, а їй довелося бігти на материн поклик. Йосип опустився на лаву біля Мартіна.

– Моя сестра тужила за тобою. І я натякнув батькові, що причина її туги – ти.

– А він що? – спитав закоханий лицар.

– Як завжди, лише віджартовується. Ти ж його знаєш! Ніхто не відає, що в нього насправді на думці.

Розділ 3

Тієї ночі Мартін довго не міг заснути: крізь решітку світив місяць, десь гавкали приблудні пси, подуха тиснула груди.

Але не через це він метався в постелі: після побачення з коханою його душа була переповнена, плоть палала, серце голосно калатало. Лицар мріяв про Руф, про ті часи, коли вони будуть разом і він нарешті позбудеться самотності. Він матиме близьку душу, стане членом великої дружної сім’ї, і ніхто не сприйматиме його за чужинця. Мати й брат дівчини не проти їхнього шлюбу, отже, можна переконати й решту, передусім, самого Ашера бен Соломона. Це нелегко, Мартінів покровитель дуже непроста людина, але прості люди й не досягають такого високого становища, яке посідає цей багатий, впливовий і шанований юдей. Водночас для Ашера немає нічого важливішого за сім’ю, і, якщо родичі стануть на бік Мартіна й Руфі, він не перешкоджатиме їхньому щастю. Так, він суворий, часом невблаганний, його доручення часто потребують нелюдських зусиль. І все ж, даян нікейської юдейської общини інакше ставиться до сироти, який виріс у його домі, ніж до решти помічників, і подеколи виявляє до нього справжню дружню прихильність.