Коли фортечні мури зникли за пагорбами, вона повідомила своїм високородним супутницям, що не має наміру їхати разом із ними до самітника. Вона краще просто погуляє околицями.

Тепер Джоанна переймалася тільки одним: вона більше не могла вдавати Іванну Плантагенет. І супроводжували її лише троє вірних саксів – Дроґо і брати-близнюки Катберт та Едвін. Не надто переконливий почет для сестри короля Річарда. Та, коли Джоанна в супроводі своїх супутників виїхала на пагорб зі скелею, Малік щиро зрадів.

– Вельми завбачливо з вашого боку, моя ніжна пері, що ви надумали обмежитися такою незначною свитою. Люди балакучі, а я не менше за вас зацікавлений, щоб про нашу поїздку не поповзло чуток. Крім того, я вбачаю в цьому довіру до мене, якої не порушу за жодних обставин – присягаюся наріжним каменем Кааби!

Під час спільної поїздки Малік був таким жвавим і щасливим, що Джоанна знітилася. На додачу він похвалив її: вона навіть здогадалася спровадити до відлюдника іншу даму у своєму вбранні та на своєму ж коні.

Що ж, нехай думає, що так воно і є. Не варто йому знати про підміну. Тим паче, Джоанна в цьому не винна, як і в тому, що вона несамовито вабить цю людину. Нехай він кілька разів назвав її Джиованною – але ж вона теж Іванна, хіба не байдуже, як вимовляють її ім’я? До того ж емір жодного разу не сказав прямо, що вважає її сестрою Річарда. Та й сам не надто розповідав про те, хто він насправді.

Що цей Малік дуже поважна персона, Джоанна здогадалася, побачивши почет, який мав їх супроводжувати. Це був чисельний загін добірних вояків, а самого еміра оточили охоронці – чорношкірі велетні-нубійці в розкішних обладунках і шоломах, обвитих серпанковими чалмами. Така ж білосніжна чалма обвивала й шолом еміра – сяючий чечак із позолоченим вістрям. Кольчуга Маліка блищала, мов поліроване срібло, широкий багряний черес перевивали золоті нитки, а сідло прикрашали барвисті шовкові торочки.

Джоанна збентежено дивилася на блискучого еміра й не відразу розчула слова, звернені до неї.

– Раджу вам скористатися одним з арабських коней моїх супутників, – рішуче мовив Малік, знаком наказавши охоронцеві спішитися й підвести до неї легконогу сіру кобилу. – Під вами чудовий кінь, пані, та він не витримає скачки, яка на нас чекає. А цю сіру жоден жеребець не пережене, крім Борака, коня Пророка, – нехай славиться він навіки! А вашим супутникам доведеться залишитися тут і чекати вас до вечора…

– Заждіть! Стійте! – обурено загукав капітан Дроґо, зметикувавши, що його леді залишається без жодного захисту серед чужинців-іновірців. Але емір уже гортанно скомандував, після чого весь загін рвучко розвернув коней і поскакав услід за своїм очільником та його супутницею.

Навіть якби сакси спробували їх наздогнати, вони б не мали жодного шансу настигнути стрімку кавалькаду сарацинів.

Спустившись із лісистого пагорба, вершники понеслися відкритою сухою рівниною. Дорога йшла аж за обрій, і мчали вони так швидко, що Джоанні часом здавалося: коні не торкаються копитами до землі. Спершу було трохи лячно, та помалу замість страху прийшло неймовірне відчуття польоту. Ці дивовижні арабські жеребці просто створені змагатися з вітром!

Дорогою емір крадькома спостерігав за супутницею. Вона трималася верхи впевнено і граційно, рухи в неї були точними й невимушеними. Про таких кажуть, що вони народилися в сідлі. Від верхогонів обличчя у вершниці розпашілося, очі палали, блакитний серпанок тріпотів на вітру.

Про цю вуаль зайшлося доволі пізніше, коли емір Малік звелів стишити ходу, аби коні перепочили.

– Ми вже перебуваємо на землях, де жінки вбираються інакше.

Він клацнув пальцями, і служник негайно подав Джоанні накидку шафранового кольору з каптуром – у таких мандрують знатні арабські жінки – і легке покривало, щоб приховати нижню частину обличчя. Вбрання було зручним: воно ховало її від допитливих поглядів та захищало від пекучого сонця й дорожньої куряви. Джоанна про себе відзначила: емір ретельно готувався до цієї поїздки, передбачивши навіть таку дрібницю, як одяг для супутниці.

Коли загін ненадовго зупинився в затінку біля невеликого потічка, їй подали свіжий корж із кунжутом і глечик прохолодного айрану, що після тривалої скачки видався Джоанні просто чудовим. Спека тимчасом посилювалася, здавалося, повітря поступово загусає, мов гаряча нуга. У блідо-блакитному небі вимальовували кола шуліки та грифи, дорогою неквапно сунув караван нав’ючених верблюдів – звідти лунали дзвоники і долинали вигуки погоничів. Проходячи повз спішений загін, погоничі низько вклонялися, супроводжуючи поклони словами арабською, проте емір навіть не глянув на цих людей.

Далі Малік очолив загін, зрідка перемовляючись із супутниками, а Джоанна їхала за ним у кільці чорношкірих охоронців. Протягом усього шляху жоден із них і не позирнув у її бік, наче це було їм суворо заборонено.

Тепер доводилося берегти сили коней, швидкість зменшилася, і Джоанна змогла роздивитися. Випалена сонцем трава, зарості тамариску та гаї курних олив на схилах пагорбів, поодинокі списи кипарисів. Перед нею лежали землі Єрусалимського королівства, що більше не належали християнам. Тут немов пронеслася буря – вихор смерті та руйнації. Повсюди на розвилках доріг Джоанна помічала повалені й потрощені послідовниками Пророка хрести та статуї Богоматері, що раніше служили дороговказами для прочан; на узбіччях траплялися то франкський шолом, пробитий і заповнений порохом, то зламаний спис, то кінський кістяк. Між камінням видно було обривки тканин і волової шкури. Де-не-де над тілами воїнів, що полягли в боротьбі за Єрусалимське королівство, хтось зробив невисокі горбочки, але хрести на них теж було повалено, а самі могилки поступово замітало піском. На одному з поворотів просто з рудої глини на Джоанну глянуло чиєсь напівзотліле обличчя, обтягнуте зсохлою шкурою, і вона перехрестилася під накидкою.

Зрідка на шляху траплялися сторожові вежі хрестоносців. Колись у них вирувало життя: тут приймали на постій прочан, звідси вирушали загони тамплієрів, щоб стежити за порядком на шляхах і переслідувати розбійників. Тепер усе було занедбаним, запорохнявілим, а самі вежі напівзруйнованими, немов якась сила підточила їхні потужні підмурівки, вирвала велетенські камені зі стін, залишивши зяючі вирви там, де сотні людей знаходили дах і прихисток. Коли Джоанна побачила закинуту каплицю з розбитою статуєю янгола при вході, на її очі накотилися сльози.

Але деякі вежі цілком збереглися. В одній із них на еміра чекали: звідти негайно вискочив на дорогу опасистий араб, що, бурхливо жестикулюючи, вказував на довгу будівлю збоку. Там була конюшня, де Малікових людей та його самого очікували змінні коні.

Поки сідлали свіжих жеребців, а вершники розминали ноги, Джоанна сховалася в затінку старої шовковиці. Судячи з усього, колись тут був розкішний сад, однак тепер зрошувальний канал занесло піском, а за півмилі звідси виднілися руїни акведука.

Емір наблизився до неї.

– Щось ви невесела, моя пері! Утомилися?

Джоанна відповіла, ретельно добираючи слова:

– Скажіть, пане, чому ваші одновірці намагаються зруйнувати все, що їм перепало від хрестоносців? Зокрема такі необхідні тут криниці, прекрасні укріплення й навіть акведук, що доправляв із гір воду.

Очі на потемнілому від куряви обличчі еміра здавалися чорними проваллями. У голосі Маліка залунав метал:

– Бо люди ісламу не користуватимуться тим, що залишили по собі мерзенні кефіри!

Джоанна внутрішньо напружилася. Немов навмисно, щоб іще дужче її засмутити, Малік узявся розповідати, як місцеві мешканці знищують будівлі невірних, котрі, здається, зведено на віки. Під наглядом каменярів вони розхитують кирками нижній ряд гранітних брил, а потім дістають їх звідти, міняючи на дерев’яні опори. Коли на них опиняється вся стіна, їх обкладають хмизом, підпалюють, і стіна руйнується. Але далеко не кожна: хрестоносці будували так надійно, що часом стіна цілком осідає вниз, нахилившись чи частково осипавшись. Тоді в цій будівлі перебувати вже небезпечно.

Важко зрозуміти, навіщо вони це роблять, до того ж так завзято. Чи сарацини досі бояться, що сюди повернуться колишні господарі?

Після короткого привалу загін рушив далі. Навколишні пагорби вкривала вбога рослинність, а у вибалках між ними де-не-де виднілися намети бедуїнів із чорної повсті. У бедуїнських станах мекали кози, незворушно лежали, ремиґаючи, верблюди, а чоловіки в чорному одязі й жінки зі смаглявою та сухою, мов старий пергамент, шкірою звично поралися. Лише діти бедуїнів вибігали на узбіччя, сподіваючись випрохати дрібну монету у вершників, але ті пролітали повз них у хмарах жовтавої куряви.

Тільки тепер Джоанна відчула, що починає втомлюватися. Досі їй допомагав досвід вершниці, але помалу вона почала відставати. Пил забивав легені, піт роз’їдав очі. Сонце стояло прямісінько над головою, немов піднятий для удару вогненний молот. Ще миля – і кінь під Джоанною почав шпортатися.

Чи це Малік помітив її стан, чи його воїни, які здавалися залізними, теж натомилися, та невдовзі він звелів загону зупинитися біля дрібного джерела, що бігло по камінню. Поки сарацини поїли коней і пили самі, Джоанна відійшла вбік та намочила своє покривало. Так само зробили й сарацини, весело обливаючи один одного. Судячи з їхнього пожвавлення, цей перехід – останній.

Емір підвів до Джоанни її коня.

– Ви чудово трималися, Джиованно. Але скоро вже Назарет, де вас напоять шербетом і дадуть відпочити. Якщо ви, звісно, захочете – адже християнки такі нетерплячі, коли мають нагоду преклонити коліна біля своїх святинь.

– Думаю, що я буду така ж нетерпляча.

– О, я і не сумніваюся, – засміявся емір. Раптом його обличчя посерйознішало. – Мушу попередити: попри всю вашу гарячковість, не слід показувати, що ви – християнка. Якщо, звісно, не хочете привернути до себе увагу. Бо навіть я не зможу вас захистити, коли містом пошириться поголос про знатну жінку з кафірів, яка опинилася в самому серці землі, де шанують Пророка!

Джоанна пообіцяла бути обережною. Думка про те, що скоро вона потрапить до святих місць, надихнула жінку, повернула їй сили. І, коли загін почав спускатися в невеличку долину, яка розкинулася серед пагорбів Галілеї, а вдалечині показалися світлі будиночки в зеленому затінку фігових дерев, по її обличчю потекли сльози.

Назарет!

Щойно вони в’їхали в місто, емір покинув Джоанну, приставивши до неї трьох озброєних воїнів, а сам помчав далі. Жінка спішилася на вузькій вуличці й ледве утрималася на ногах. Довелося вхопитися за стремена, бо ноги геть задерев’яніли після такого тривалого переїзду. І все ж Джоанна була щаслива. Вона на Святій землі!

Охоронці відвели її у невеличкий будинок, де жінка вгамувала спрагу й перекусила юшкою з курки, заправленою борошном, цибулею, яєчними жовтками та пряним зіллям. Здалеку долинав спів муедзина, що раптом видався Джоанні блюзнірським у цьому місті, де янголи опустилися на землю, аби сповістити Марії і всьому людству благу звістку. Однак на це не слід зважати, й вона, закутавшись під самісінькі очі, вийшла надвір і мало не зіштовхнулася з обшарпаним старим у брудній чалмі. Він щось бурмотів, звернувши обличчя до Мекки й низько кланяючись, а потім став навколішки на розстелену рогіжку та вперся чолом об землю. Він то випростовувався, то знову падав, повторюючи весь час: «Аллаху акбар! Аллаху акбар! Субхана раббіяль-а’ля».[152] Джоанна прагнула до святинь, а опинилася серед цілком байдужих до святості цього місця людей. Хтозна, може невірні й шанували Ісу та його матір, але вони поспіхом перетворили на мечеті збудовані хрестоносцями білокам’яні храми з високими стрілчастими вікнами. І вона не могла навіть увійти туди помолитися!

Джоанна мовчки ходила вулицями, роздивляючись будиночки в затінку олив і смоківниць, що оточували храми, монастирі та будинки для пілігримів. Раніше сюди приходило безліч християн, дзвони скликали на меси, а в церквах славили Господа і його Пречисту Матір. Місто розквітло за хрестоносців, а його населення подвоїлося. Доти воно лежало в руїнах, занепавши відтоді, як мати римського імператора Костянтина І Свята Єлена прибула сюди на прощу і звеліла на місці, де стояв будинок Йосипа та Марії, збудувати розкішну візантійську базиліку. Згодом і цю базиліку зруйнували ті ж таки мусульмани, і лише за хрестоносців з’явилася велика церква Благовіщення, навколо якої й почало розростатися місто.

Джоанна підійшла до мечеті, на яку нині було перетворено головний християнський храм Назарета. Перехожі лише мигцем поглядали на закутану під самісінькі очі струнку жінку, котра оглядала залишки зображень на капітелях собору: хрестоносців, які скачуть на конях, сцени із життя Христа. Вони були такі прості й переконливі, що рука невірних лише де-не-де піднялася, аби знищити їх. В іншій церкві над напівкруглим порталом виднілися рештки крил, і Джоанна зрозуміла, що це храм Архангела Гавриїла, вісника небес. Тут іще були церкви, й жінка переходила від однієї до іншої, сповнена тихої радості. Вона на землі Спасителя, по цьому камінню Він ступав босоніж, тут стукало тесло Святого Йосипа, а Марія з глечиком сходила до джерела по воду!