Прецепторові це видалося вельми вигідним, тому місію було доручено братові Мартіну, який і раніше супроводжував прочан із Франції у Святу землю. Завдання було занадто делікатним та вимагало таємності. Бо не кожен зрозуміє, з якого це дива орденські брати раптом стали прихильними до євреїв, правда ж?

Він глянув на неї запитально.

Джоанна сухо заперечила:

– Євреї не прийняли Христа! На них каїнова печать. Адже ще фараон, що полонив юдеїв, сказав: якщо почнеться війна, євреї приєднаються до наших ворогів. Як ти міг наважитися їм допомагати?

– Мені наказав прецептор. Про це таємне доручення мені заборонено розповідати навіть самому магістрові Гарньє, і я дав слово. Він би цього не зрозумів – так само, як і ти зараз не бажаєш розуміти. Але братам у Намюрі нема звідки чекати допомоги. І присягаюся вірою Христовою, тоді я не міг і уявити, у якому ганебному становищі опинюся. Мені довелося переховуватися навіть від братів по ордену, я став огидним самому собі, та я дотримався слова!

Джоанна замислено зауважила:

– Воістину дивні діяння твої, Господи!

Мартін відгукнувся:

– І несповідимі Його шляхи…

Вони замовкли, і лише через певний час Мартін промовив:

– Тепер ти можеш зневажати мене.

Жінка зітнула плечима й сіла на сходинку.

– Я ще дорогою відзначила, що ти дуже дружньо ставився до того єврейського юнака – здається, його звали Йосипом. Він із намюрських євреїв?

Мартін кивнув. І тоді Джоанна розповіла, що зобов’язана цьому євреєві порятунком свого чоловіка, коли того захопили сарацини. Крім того, вже тут в Акрі Обрі вихвалявся, що не отримав за Йосипа викуп, оскільки втрутилася влада Кілікії.

Мартін перебив її:

– Джоанно, це мене не обходить. Усе, що я мав зробити, – розшукати в Акрі потрібних людей. Із цим я впорався. Та перш ніж покинути місто, я хотів бодай здалеку побачити тебе – ти супроводжувала королеву до тутешнього схимника, і відтоді я остаточно втратив спокій. Бо хоч які різні в нас долі, хоч що б нас роз’єднувало… Існувало щось, що робило нас щасливими одне біля одного. Я досі тебе кохаю. І нехай пекло розверзнеться переді мною, якщо я зможу тебе забути!

Джоанна опустила очі – тепер вона не мала сили дивитися на його обличчя. Мартін занадто зухвалий. Зараз, якби він спробував до неї наблизитися, вона могла б його вдарити. Або знову розридалася б… Чи впала йому на груди, забувши про все й хмеліючи від щастя…

Їй довелося докласти неймовірних зусиль, щоб голос лунав рівно. Коли він відпливає? Чи не з флотом Філіпа Французького, який відчалює завтра? Невже Мартін має намір везти цих юдеїв серед французьких лицарів? Від самої лише думки Джоанна мимоволі усміхнулася.

Тепер вони занадто близько підійшли до теми, у якій був дуже зацікавлений Мартін. Але він відповідав обережно: треба ще отримати дозвіл покинути місто й залагодити багато формальностей. Джоанна, мабуть, і гадки не має, як все це складно та на які перешкоди він наражається…

Для неї, родички короля, – думав він, – усе це дуже просто. Та щоб Джоанна захотіла йому допомогти, необхідно те, чого він і сам палко прагне: відродити її почуття до нього.

Обережно наблизившись, Мартін опустився біля Джоанни, майже торкаючись до її колін. Він далі говорив про підготовку до відплиття, про майбутні труднощі на шляху, та голос його лунав уже повільніше, тихіше… Потім він підвів голову й подивився на неї.

Уранішнє світло лилося з вузького віконця в стіні, і цього освітлення вистачало, щоб чітко бачити ніжний овал її обличчя під легким серпанком в обрамленні темного волосся, густі брови над стуманілими сіро-ліловими очима, гладеньку, кольору вершків, шкіру тонкої шиї і вловлювати вершковий аромат, котрий хмаркою оточував Джоанну… Аромат, що його він пам’ятав так само добре, як і смак її дитинно припухлих вуст, солодких, наче ранні суниці, на які вони були схожі.

Джоанна завмерла, відчуваючи: поруч із ним вона втрачає волю. Мартінова влада над нею завжди вражала, і ось, разом з обуренням та гнівом, вона відчувала збудження. Голова раптом стала легкою, груди сповнилися вогнем і сум’яттям, тіло зрадливо ослабло… Він не повинен помітити, як впливає на неї його присутність, як її нестримно вабить до нього. Зараз їй було байдуже, де він весь цей час пропадав і що робив.

Сили небесні! – вона досі хоче його! Колись він узяв Джоанну легко, без жодного спротиву з її боку – але подарував їй радість і дав пізнати те невідоме, про що не підозрювали тіло й душа цієї жінки. І ось вона тут, поруч, і не має сили прогнати його, і Мартін про все знає…

Тепер обоє мовчали. Джоанна тонула в його густо-синіх, неначе море, очах, а він забувся, поринувши в туман її погляду, немов заблудний мандрівник. Їх нестримно вабило одне до одного, і вони ледве стримувалися, щоб не кинутися в обійми.

Варто йому лише поманити, просто простягнути руку…

І те після всього, що їй довелося пережити й відчути? О, ні! Це неможливо! Її палив сором, і водночас вона тремтіла від нервового збудження. Джоанна мусила негайно піти й назавжди забути цю зустріч… Натомість вона простягла руку та ніжно торкнулася до його волосся.

– Яке коротке! Що з ним сталося? Мартіне, куди поділася твоя розкішна шевелюра?

Дурне запитання. Вона поводилася безглуздо, і, коли він перехопив її руку й почав осипати теплими, сповненими ніжності цілунками, а потім притягнув до себе, вона відсторонилася і побігла вгору сходами. Він наздогнав її на майданчику перед виходом на хори й обійняв. Джоанна сіпнулася, однак він, наче на це й не зважив, цілуючи її очі, вуста, шию.

– Без тебе немає життя! Ти, лише ти… Ти снилася мені щоночі…

Останнє було правдою. Хай там що відбувалося вдень, уночі її образ не покидав його. І ось вона – тут… Джоанна пручалася, навіть ударила його, та він, наче не помічаючи, все цілував і цілував її.

– Перестань! – задихалася Джоанна. – Припини негайно!.. Ми в храмі, а ти затискаєш мене, мов прислугу…

– Але я тебе кохаю! Я готовий вічно служити тобі…

І все ж вона випручалася й застигла в арці, обрамленій колонами, що вела на хори, з-за її спини на майданчик лилося світло.

– То служи, – мовила вона. – Я наказую тобі негайно забиратися!

Обоє важко дихали.

– Ти справді хочеш цього? – спитав Мартін.

Його очі спалахнули, мов кристали аквамарину. О, як її до нього вабило, до цього сильного, напівоголеного тіла! Джоанна не могла відвести від Мартіна погляду. Аж раптом сама кинулася до нього й почала цілувати так жадібно, немов подорожній у пустелі, що нарешті знайшов джерело. Однак і це не могло утамувати її спрагу.

Усе Джоаннине єство пронизало гаряче, несамовите бажання. Вихор відчуттів, породжених цілунками й пристрасними ласками, увіходив у неї дедалі глибше, палахкотів у грудях, животі, найглибших її надрах. Тепер уже вона його пестила, зухвало й відверто, поки з Мартінових вуст не вирвався зболений та пристрасний стогін…

Він притиснув її до грубої кладки стіни, а вона аж так готова була його прийняти, що лише схлипнула, коли він, підхопивши її, закинувши коліна собі за спину, одним сильним поштовхом опинився в ній. Джоанна відкинула голову, насолоджуючись цією всеохопною близькістю: вона була щаслива, й обоє вони перебували в раю… Потім усередині в неї щось немов оголилося, стало несамовито чутливим, і вона тихо застогнала. Блаженство розтікалося по тілу гарячим тягучим медом…

Коли Джоанна отямилася, Мартін досі стискав її в обіймах, тяжко дихаючи, а вона міцно трималася за нього, розуміючи: якщо він ступить бодай крок назад, вона просто сповзе вниз, на підлогу. Тіло було невагомим і не хотіло її слухатися. Однак Мартін не відпускав її, а й далі ніжно цілував, шепочучи щось беззмістовне, немов марячи або спросоння. Вона припала до нього, танучи в покорі… З ним вона завжди була такою, і їй це подобалося.

Поступово до них почали долинати ззовні сторонні звуки – голоси парафіян у храмі, воркотання голубів, крики чайок над морем. На вежі собору вдарив дзвін. Джоанна відсторонилася й почала поправляти одяг та волосся, а потім підняла серпанок, що злетів із неї під час їхніх любощів, і накрила ним обличчя.

– Мені пора, Мартіне…

– Так. Я теж мушу готуватися до відплиття. Але, знаєш, Джоанно…

Вона вже встигла спуститися на кілька сходинок і тепер зупинилася, дивлячись на нього знизу.

– Що?

Їй хотілося почути якісь, певно, дуже важливі для неї слова.

– Джоанно, ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього, та ось – ми знову разом. Я хочу, щоб ти знала: колись я повернуся… Я повернуся до тебе. Я не зможу без тебе жити.

Вона знову кинулася нагору й міцно його обняла. Зараз їй здавалося, що немає нічого надійнішого за ці обійми.

– Я чекатиму на тебе, хоч коли б ти прийшов.

Мартін витримав паузу, а потів обережно промовив:

– Але мені доведеться поїхати. І скоро. Повір, я байдужий до долі тих євреїв, я просто доправлю їх у якесь надійне місце, а потім…

Вона чекала, що він скаже далі, не зводячи з нього погляду. Мартінові чомусь особливо важко було брехати Джоанні, коли вони були такими близькими. Він знову взявся збирати розкиданий одяг.

– Я повернуся, щойно виникне щонайменша нагода. Але це буде непросто, ти маєш зрозуміти. Адже я змушений ховатися навіть від братів свого ордену. Чимало часу піде й на підготовку до від’їзду – необхідно роздобути подорожню, далі – супроводжувати це єврейське сімейство, повернутися і знову якимсь чином улаштувати так, щоб бути поруч із тобою. Та, боюся, це станеться не так швидко, як мені хотілося б.

– Я можу тобі допомогти? Не забувай, я кузина короля і багато чого можу.

Вона сама це сказала! Мартін готовий був знову обійняти її. Але стримав радість, яка мало не вирвалася назовні, накинув туніку й почав затягувати пряжку на паску.

– Якби ти мені допомогла, це пришвидшило б справу. Та чи смію я просити?

О, чи могла вона йому відмовити!

– Що тобі потрібно, коханий?

Він пояснив, і Джоанна замислилася.

– Відплисти першого ж дня, коли Акру покидатиме головна частина ескадри короля Філіпа, буде непросто. На цих кораблях вирушить сам король, його почет і весь лицарський цвіт. Це небезпечно і для твоїх євреїв, і для тебе. Але наступного дня відчалює кузен короля граф де Невер – він супроводжуватиме багаж монарха, поранених лицарів та сім’ї людей, які належали до почту Капетінга.

Мартін мовчки ловив кожне слово. Джоанна надзвичайно розумна й відразу оцінила ситуацію, та чи вдасться їй роздобути перепустку на корабель?

– Мені потрібен дозвіл на шістьох дорослих і трьох дітей, – мовив він, застібаючи плащ. Саме так: він сам, Сабір та Ейрік, Сара з невісткою, Муса й діти. Стара служниця відмовилася від тривалих мандрів, і її спровадили до далеких родичів – карських євреїв.

Джоанна зауважила, що кількість дітей не має значення – їх у подорожніх не зазначають. Але вона не наважиться тривожити зараз короля, бо він просто в розпачі через від’їзд союзника. Та вона може попросити поставити печатку на папері свого брата.

Мартін завмер.

– І гордовитий маршал погодиться випустити з Акри євреїв?

– Але про це проситиму в нього я! О, я знаю, ти вважаєш Вільяма недовірливим та підозріливим. І це правда. Та я скажу йому, що відправляю з Акри своїх людей. У мене вистачає слуг, а мої сакси тужать за Англією. Мовляв, зі мною залишиться лише Ґодіт, а решта поїдуть – їх саме шестеро. А якщо згодом брат помітить, що сакси досі біля мене, я скажу: просто передумала.

Мартін негайно вхопився за цю пропозицію. Якщо все вдасться так, як замислила Джоанна, він пришле по подорожню Ейріка. Чи пам’ятає вона рудого?

Джоанна розсміялася, сказавши, що її покоївка досі сумує за несподівано зниклим чоловіком. От нехай і побачиться з бідолахою Саннівою.

Вони ще обговорювали останні деталі, аж унизу на сходах залунали кроки. У жодному разі не можна було допустити, щоб кузину короля застали тут у товаристві чоловіка. Мартін жестом показав, що вислизне верхньою галереєю через хори, а Джоанна відразу вирушила до сходів. Але Мартін в останню мить швидко її обійняв та поцілував – скільки ж вогню, пристрасті й майже неприхованого відчаю було в цьому цілунку!

Він зник умить, а Джоанна, досі п’яна від його дотиків, почала сходити вниз.

Причаївшись на хорах, Мартін чув, як вона промовила, звертаючись до когось невидимого: «Рax vobiscum, рater! Benedicat!»[160]

Джоаннин голос лунав цілком буденно. О, вона таки незвичайна жінка!

Мартін пронісся верхньою галереєю і, спустившись униз, змішався з парафіянами.

Він виконав усе, що замислив, і міг би бути собою задоволений. І все ж десь глибоко в душі залишався неприємний осад. Він знову ошукав Джоанну, й вони більше не побачаться. Вона допоможе йому покинути Палестину, і їхні долі розійдуться назавжди… Та, навіть усвідомлюючи це, він відчував: там, де лише кілька хвилин тому билося палке й віддане серце, тепер зяє пекуча пустота…