Розмову перервало голосне тенькання дзвінка. Господар пішов відчиняти. З коридору почулися дзвінкі молоді голоси:

— Христос ся рождає!

— Славімо Його!

— Чи дозволите колядувати?

— Та прошу, добрі люди!

Пластунський вертеп у повному складі, а з ними щасливі Ярина і Василь, розпочали з гучної коляди. «А той перший пра-а-азник» — горланили на весь коридор від десятого поверху аж до першого, не могли поміститися у маленькій квартирі, але таки втлумилися до хати. Яке ж то було дійство, які емоції! Розкішні костюми (таки позичали у театрі), доладно зроблена постановка, чудові колядки з усієї України, як і пропонувала зробити Ярина, щедрі віншування! Дорослі завмерли на дивані, збилися у купу, клацали тільки фотоапарат у батька нареченого і телефон у руках мами нареченої.

— За добру коляду — прошу до столу! — запросив господар.

Маленька кімната якимось дивовижним чином вмістила усіх, хто хотів почастуватися. Молоді зголоднілі колядники швидко спустошили тарелі зі святочними стравами, та особливо пішли пампухи з рожею… Рожу збирала Ярина на городі в бабусі, а пампухи пекла також за бабусиним рецептом.

— Таке усе смачне, — тішився Василь, щиро блискаючи білими зубами, поглинаючи пухкенького пампуха, пляцки з маком, горіхами і родзинками…

А Яринка сяяла йому назустріч посміхом щасливим:

— Як бабуся вчила, так я і робила — все присмачене любов’ю!

Батьки продовжили розмову, коли веселе галасливе товариство колядників, гарно повіншувавши ще раз господарям і заспівавши разом «Нова радість», пішло колядувати далі.

— Тішуся дуже, що буде в нас така родина! — проголосив пан Петро. — Гарні діти, гарні батьки. Хай Господь благословить наших молодят на любов і на добро! А тепер треба нам все-таки домовитися, як будемо святкувати весілля!

— Я можу взяти на себе сирники! Ну, можу ще й пляцки деякі спекти, але сирник у нас дуже гарно вдається, то у нас коронне, сімейне, — тут же відгукнулася мама Ярини.

Розмова радісно пожвавилася, кожен розповідав, що і як може зробити, радилися, як усе облаштувати. Втіха, радість співала у серцях цих людей, бо ж найбільша утіха батьків — коли їхні діти знаходять щастя.

Наступні свята вони відзначали вже цілою новою родиною. Наречені були трохи збентежені, трохи зніяковілі — а як то свято має вдатися, кожна ж сім’я має свої порядки, але швидко і просто усе організували. На Щедрий вечір поїхали на вечерю до одних батьків, потім — до других. А на Йордан — у село до Ярининого діда і тітки Ганни, провідати, зі святами привітати.

А ще активно колядував їхній пластунський вертеп. Виступали на фестивалі коляди, по усьому місту віншували добрим людям, колядували і в деяких установах, котрі спеціально пластунів запрошували. А найбільше їм сподобалося виступати в аеропорту — величезний простір приміщення давав таке відлуння, гриміло «А той перший пра-а-азник» у двадцять чотири горла і стократно відбивалося від стін. Молоді колядники усі кошти, які зібрали, віддали на лікування мами одного з пластунів, яка хворіла на лейкемію…

А на другий рік Різдво святкували у Києві на Майдані. Яринка приїжджала вже до свого чоловіка, до свого Василька. Он минулого разу привозила медівники-миколайчики, тістечка й іншу смакоту в подарунок майданівцям якраз на Миколая, а тепер організовувала допомогу, передання теплого одягу і харчів — подарунки до Різдва… Проте Василь не дозволяв їй тут бути довго.

— Ми — чоловіки. Ми маємо вас захищати, — обіймав, пригортав і таки упрошував її повернутися додому. На Майдані стояв разом із батьком, з друзями-пластунами, із зовсім незнайомими людьми, яким увірвався терпець до злодійської влади, яким у серці боліло майбутнє України. Око його фотокамери ловило всі миттєвості: і такого начебто буденного облаштування — вкриті цератою намети, залізні бочки, в яких палав вогонь і коло яких грілися майданівці, дівчинку з тацею канапок, старшого чоловіка, який журився над вимкнутою мобілкою, барикади з дерев’яних палет, ящиків, дощок, брусів і металевих труб… А ще сині каски беркутівців у синьому холоді вечора, блиск щитів і зморшки бабці, яка просила: «Синочки, відступіться! Йдіть додому!», краплі святої води, якою священик намагався зупинити чорні ряди беркутячого війська. Знімав людей, які вірили, людей, які не здавалися морозу, які не боялися стояти проти озброєних до зубів хлопців у чорній екіпіровці. І очі тих хлопців, які стояли проти мирних людей.

Тато одного разу навіть трохи образився на сина:

— Ти б нас іще пару разів сфотографував, на пам’ять! А то ми тут цілою командою стоїмо, а ти раз клацнув, а далі все когось та когось…

— Тату, я вас можу зазнимкувати будь-коли. А тут — історія! Та ви ж самі бачите! Не гнівайтеся, я побіг! Треба ловити кадр! — сяйнув білозубо, наче спалахом фотоапарату, з теплою посмішкою обійняв тата й побіг поміж наметами.

— Отакі діти! — промовив тато сам собі, вже теж усміхався. Тепло в його грудях розтопило маленьку холодну грудку образи. Тепло любові. — Отакі діти! Золоті! Бережи їх, Матінко Божа! — зітхнув і перехрестив вечірню темряву, у якій зник син.

Осіння темрява завжди наскакує зненацька. Переводять час на зимовий — і наступного дня тебе захоплюють у кошлаті лабети сутінь і мряка. Ярина завжди пручалася: більше руху, більше роботи, більше друзів, навіть просто більше ходити вулицями вдень, ловити дотики схололого світила. Проте цієї осені — а тепер уже й зими — темрява напала невідворотно страшно, як вирок, наче зламала останню заслінку в підводному човні. І тоне той човен, і вибратися з нього нема ради, а свідомість іще відчайдушно посилає сигнали — знайдіть мене, врятуйте мене, гину! — кудись туди, нагору, у найвищі небеса, геть аж до Бога, мабуть.

Так холодно, так безнадійно темно саме напередодні Різдва. Ярина це знала, а зараз і дуже сильно відчула на собі. Зима для її емоційної натури завжди асоціювалася з ніччю… А найтемніша ніч — перед світанком. Ось і відповідь — перед світанком, перед святом — найтемніше. Треба дочекатися світанку, він уже скоро. Ну ж бо, Яриночко, зберися, скоро буде сонце. Ти ж знаєш: твоє сонце — в тобі, ніколи ж не згасне!

Ярина згадує, як щасливий і страшний сон, як неймовірне кіно з нею й Василем у головних ролях, і їхній Майдан, і радість, коли утік злодій-президент. І страшну хитку тривогу, коли почалися бойові дії на Сході. Василь ніколи не міг всидіти вдома. Відкритий, як двері, щирий, він спочатку їздив на фронт з допомогою побратимам, діставав для них бронежилети, каски, взуття, ліки. Працював як фотограф навіть для іноземних видань. Ловив у кадр і неймовірно красиві ночі на Луганщині й Донеччині, і страшні сліди від куль на касках, і поруйновані оселі.

— Сонячний, як соняшник, — говорили про нього нові фронтові друзі.

— Відповідальний до неможливості, — додавали інші.

— Не має заздрості, — дивувалися треті.

А він не витримав — мої друзі тут воюють, а я з фотоапаратом бігаю — і пішов добровольцем в «Айдар».

32-й блокпост. Автомат і бронежилет. Василь дає інтерв’ю молоденькій журналістці, посміхається, розказує кумедну історію, як вони вшістьох зістрибнули в окопчик, розрахований на двох. А потім, уже без посмішки, пояснює, що вони тут стоять, щоб надати підтримку Збройним силам України.

Ярина потім від друзів дізналася, що буквально за кілька годин по тому почався мінометний обстріл і багато хлопців були поранені. Василь сів за кермо машини, яка мала вивозити поранених у тил. І тут почався новий обстріл. Так, як це буває на фронті — ворог не дає передихнути, отямитись. І чому заглухла його машина? І чому він поліз її ремонтувати? Бо хотів таки врятувати поранених хлопців, які лежали у машині. Перевіряв клеми акумулятора.

І — знову був мінометний вогонь… травми, не сумісні з життям…

Василько лежав на дорозі, а очі дивилися у вись. Сонце виплило з його очей і пішло собі в небо, у те прекрасне небо над луганськими полями. Пішло гріти всіх, хто залишився.

Львів. Похорон. Прірва довкола. Квіти, люди, церква — коловерть, реальність, яка прошмигнула повз Ярину, як косий дощ, — не розуміла, не вірила. Була у прострації, у стані скрижанілої свідомості, все чула, бачила, тільки серце не хотіло приймати реальність.

А потім був сон. У цьому сні вона — на дні якоїсь глибочезної криниці, а над головою біжать угору чорні-пречорні стіни. І лише ген-ген на самій горі — блакитне кружальце неба і скраю на ньому — біла плямка. Але то не плямка, то світла постать, ось вона кличе її: «Ярино, Яриночко! Підіймайся!» І жінка стала підійматися! Крила випорскували з-під улюбленого чорного светрика, як з-під надкрил хруща, — прозорі, такі ж ніжні та вразливі, як у травневого жука, але такі казкові!

Ярина відчула, що втрапила у країну дива, що перед нею відривається світ, який так хотіла пізнати й уявляла, а от — на, маєш! — вона вже там! Крила напружилися срібними прожилками, гойднулися — і ось несуть її, вітер гуготить у вухах, а вона, Ярина, підіймається до блакитного кружальця неба.

Далі у тому сні вона йшла за руку з білою постаттю. Так, то була Матінка Божа. От тільки не виглядала вона так, як на іконах, то було просто перлисте світло, дуже м’яке, дуже лагідне і тепле. Вона вела Ярину за руку, довкола — багато білих пухкеньких хмарок, усе довкола — хмарки, а ще відчуття тихої радості й затишку, світлого спокою.

Із цим відчуттям світла Ярина і прокинулася того суботнього ранку. Прийшла до церкви, щоби замовити службу за Василька.

У м’якому мигтінні свічок, у просторі спокою і вільності духу жінка завмерла, поринула у молитву. Горло відмовлялося видавати звуки, стискалося болем, в очі набиралися сльози. Та раптом — теплий дотик до її плечей і таке відчуття блаженства! Заплющила очі і… побачила його, свого милого, коханого, найріднішого!

— Я буду завжди з вами! Не плач, моє сонечко! Хтось же має бути янголом, бо ми маємо перемогти! Ти бережи себе, бережи нашу донечку!

То був голос Василька. То був дотик Василька — тільки він умів її так пригортати, ніжно, за плечі. Чула його тепло на спині, але то вже було зовсім інше відчуття — їй стало раптом легко, як у тому сні, вона відчула, як знову розгорнулися, розпружилися її прозорі сріблясті крила…

Підвела погляд догори — промінь сонця відбився від іконостасу і танцював тріпотливим метеликом на самому куполі. Сльози лилися й лилися несамохіть, але горло вже могло дихати.

— Я люблю тебе! — прошепотіла. — Дякую, що ти мене не покинув, Васильку!

Ще довго молилася, вдивлялася у святі лики на іконах. Святиня[7], яку обібрали в радянські часи до голих стін і віддали під склад, нині стояла прозора і дзвінка — білі стіни, підлога з великих блискучих плиток. Зовсім недавно встановили тут новий іконостас — сучасні майстри подарували церкві скляне прозоре кольорове диво, у якому плюскотіло ціле море світла. Яка то краса, Господи! І світло це, наче Господь, проходило церквою, несло тепло, торкалося лагідно й неквапно очей, утішало душу і підносило її аж під височенний купол.

Сонце плавило кригу на обмерзлому віконному склі. Наче сам Христос, народжувався новий день, підіймав небо над снігами і чорною землею, над радістю і горем, над усіма сльозами і турботами — дарував світові надію й радість, віру в перемогу добра. Ярина готувала страви до святкової вечері і грілася у променях, що з вікна падали їй на спину. І на мить завмирала, відчуваючи у тих промінчиках дотик Василька, його кохання. То воно огортає її, обіймає, повертається сонячним світлом.

Нині — Святвечір, завтра — Різдво. Прийдуть її батьки, прийде і Василькова родина. Перед тим як замісити тісто на пампухи, Ярина молилася, як вчила бабуся… Донечка Улянка допомагала їй, маленькими пальчиками відриваючи шматочки тіста:

— На, мамо, я се буду лобити папух!

Яринка цілувала дитину в пухкеньку рожеву щічку:

— Моя ти помічниця золота!

— А то я татові злоблю! Він там на небі буде їсти, плавда? — Гарні чорні оченята дивилися допитливо на маму.

З очей Ярини підпливали сльози — солоні і святі… падали краплі в тісто… Знову обняла і поцілувала дитину.

— Так, моє сонечко! Він дивиться на нас і радіє, що ти така помічниця ростеш! — Ярина сковтнула гіркоту, яка підступала до горла, посміхнулася.

— Мамо, ти плацес? — непокоїлося малятко.

— Ні, сонечко, то мамі щось в очко впало, — заспокоювала дитину.

— Ти плацес за татком? Але з він став янголом, мамо, ти зябула?

— Пам’ятаю, доцю! Він тепер завжди з нами! Він нам сонечка в хату бачиш скільки напустив! Зробимо ще пампушок із сонечком! Для тата! Ось давай ми назбираємо промінчиків. — Взяла дитячі ручки з тістом, підставляла їх під потоки світла, як під струмінь води. — А тепер іще туди ложечку рожі — і заліплюємо!