Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

Вечеряли всією родиною, з батьками Ярини і з батьками Василя, з сестричкою Олькою й братом Остапком.

— Ярино, Ярино, а ти знаєш, я буду такий, як Василько! Я нині помагав волонтерам пакувати подарунки на фронт! — хвалився Остапко після Святої вечері. — Вони всі нашого Василька пам’ятають! А хочеш, я заколядую так, як Василько?! — Хлопчик враз подорослішав після смерті брата, раптом став дуже відповідальним, старався бути схожим на нього.

Малий узявся співати «Добрий вечір тобі», його коляду дружно підхопили. Улянка з цікавістю позирала на всіх і собі намагалася підспівувати.

«А той перший пра-а-азник…» — під урочисту мелодію різдвяної співанки тріпотів рудим метеликом вогник свічки на святковому столі. Коляда линула могутньою хвилею крізь вікна, понад старими дахами кам’яниць і високими шпилями соборів, понад тендітною вежею Високого замку, охопленою бузковим і золотим сяйвом, аж ген-ген до високого темного неба, де їй підспівували зірки… і тепло посміхався один із янголів.

Із дверей, що безперестанку відчинялись, впускаючи до кав’ярні відвідувачів, тягнуло морозним повітрям. Але всередині панували тепло і спокій. Вони сиділи за столиком коло вікна й неспішно насолоджувались кавою. Кава по-східному у «Вірменці», затишок цієї старенької кав’ярні — те, чого потребували тепер. То була їхня традиція: кава у «Вірменці». А ще — усамітнення. Усамітнення… удвох. У людних місцях, особливо у великому місті, загубитись найлегше. Любили губитись у натовпах, при тому гостріше відчуваючи присутність одне одного, їхній світ удвох.

Дивились у вікно — там юрмився нескінченний потік людей: заклопотаних, зосереджених, розбурханих, але неодмінно усміхнених і щасливих, бо ж то є Львів, а тут інакше неможливо. «…І я на небі, мила моя, на небі. Зоре моя, на небі. Відколи тебе знайшов!..»[8] — долинуло знадвору. То затягнув хтось із ватаги юнаків, що саме проходили повз кав’ярню; на їхніх головах червоніли новорічні шапочки. Дух Різдва витав у повітрі, всі довкола тішились ним. Звеселялись.

Пили каву й мовчали. Мовчати удвох теж любили. Їхній світ удвох був дещо дивним, не таким, як у всіх, бо начебто незвичні речі, котрих інші не сприймали, — їх тішили. А те, що подобалось іншим, — їх не цікавило.

Уся історія їхніх стосунків була незвичайною та вирáзною, від першої зустрічі, оповитої легким шлейфом містичності…

Зустрілись у Львові рік тому, в короткому проміжку між Новим роком і Різдвом. То був страшенно морозний день, хоч і сонячний. Снігу майже не лишилося — бруківка вилискувала чистотою. Уже наступного дня небо затягнуло клаптями хмар. Місто мовби огорнуло сірим понурим саваном. Відтак здійнялася страшенна хуртовина, снігом перемітало вулиці — комунальники не встигали розчищати дороги й тротуари від снігової навали. Та це буде наступного дня, а вже тоді їм буде байдуже до снігопадів і хуртовин: увесь світ довкола видаватиметься за ласку небесну. Бо всередині заграють барви нових емоцій і почуттів. Усе зміниться. Геть усе. А поки… Поки вони лише повинні були зустрітись. Так, саме повинні були. Усе ж бо в житті трапляється не випадково: у Всесвіті все сплановано заздалегідь; чітко прораховано й добре продумано кожну деталь і навіть найдрібніші ланки невидимого ланцюжка, що нанизуються одна на одну, поволі, проте впевнено скеровуючи до втілення тих планів.

Отож… Отож ішла вулицею, погляд чомусь спрямувавши під ноги, на бруківку.

Зазвичай любила дивитись десь поперед себе, чи у небо, чи на будівлі, людей — деінде, лише не під ноги. Того дня все було якось інакше, не так, як завше. Якесь непоясниме передчуття ворушилось у грудях… Дуже хотіла забігти в кав’ярню, аби випити кави й зігрітись, бо додому любила ходити пішки, навіть узимку. Ще належало йти хвилин зо двадцять, тож тепла таки потребувала.

Раптом у заглибині поміж бруківкою на мить щось зблиснуло — наче хотіло привернути її увагу, бо вже наступної миті той блиск згаснув. Підійшовши ближче, нахилилась. То виявився срібний кулон у формі дивного птаха з розгорнутими крильми й розкішним хвостом, схожого на Фенікса, що ніби приземлявся перепочити після лету десь у своєму химерному піднебессі.

Спершу роздивилась довкола: а раптом власник кулона десь поблизу? Проте чудово розуміла, що надія зустріти його тут, у шаленому львівському хаосі, цілком марна.

Присівши, зняла пальчатки й обережно взяла до рук. Зрозуміла відразу: кулон старовинний. І не лише тому, що різьблення потемніле від часу: долало непояснимо переконливе відчуття, що ця річ незвичайна. На спині птаха помітила напис польською. Букви дрібненькі, але прочитати їх вдалося: «Potrzebuję cię»[9].

— Ти потрібен мені… — мимоволі проказала вголос, зачаровано розглядаючи знахідку.

— Я дійсно вам потрібен? — тієї ж миті почула поряд чоловічий голос, що висмикнув її з дивної задуми. У ній була полинула десь далеко-далеко: уявлялось, кому могла належати ця химерна птаха. Очевидно, що вельми цікавій особистості, бо власником старовинного кулона у формі Фенікса, що є символом відродження, та ще й з таким пронизливим написом, міг бути лише хтось цікавий і неординарний. У думках поставав чоловік. Не жінка. Звідки такі помисли, не тямила, але вони були упевненими. Щось таке у грудях ворухнулось — начеб той птах, змахнувши крильми, війнув чимось таємничим їй у груди. Мовби подмух той торкнувся найпотаємніших струн її душі. Зачепив їх. І вони озвались у відповідь, ожили.

Поволі, аби не розгубити нових, незвичних вражень і відчуттів, що несподівано наповнили її, підвелась. Так само неспішно обернула голову, аби побачити власника голосу. Приємного голосу.

Поряд стояв поважний привабливий чоловік років під п’ятдесят у довгому чорному пальті й капелюсі, з-під якого виднілись пасма темного волосся. Її погляд одразу ж зачепився за його лице: воно випромінювало щиру радість, світилось непідробною відвертістю; очі блищали вогником справжності.

— То я дійсно вам потрібен? — повторив запитання, широко всміхнувшись.

Мимоволі всміхнулась у відповідь. Ситуація виглядала незвичайною і водночас дещо дивною.

— Хтозна? Чи ж я знаю? — мовила, всміхаючись: чомусь не могла прибрати з лиця усмішки — природної й позасвідомої поряд із ним.

— А ви можете собі уявити? Я тепер ішов і раптом зрозумів, що загубив свого «Фенікса»! Без надії вирішив повернутися своїм маршрутом, а тут — ви! Ви його знайшли! Нізащо би не відшукав його у цьому хаосі, якби не ви!

— Ця річ — ваша? — сторопіло видихнула. Всередині аж щось здригнулось… Так, у Львові трапляються всілякі химерності, вона вже звикла до того, але щоб аж так усе склалося? Це просто містика якась!

— Так! Уявляєте? Чудернацько! Правда ж? — усміхався чоловік. — Тепер я — ваш боржник! З мене — кава!

Вона тримала на долоні птаха з розгорнутими крильми й ніяк не могла оговтатись.

— Тут неподалік «Вірменка», люблю її, — нарешті озвалась, віддаючи кулон. — Ходімо, таки вип’ємо кави, щось мені не по собі від усього цього. Та й змерзла вельми. Добре було б зігрітися.

— Я теж змерз. І теж люблю вашу «Вірменку»! Ходімо! — зрадів.

— Ви не львів’янин?

— Наші Чернівці чимось нагадують Львів. Але Львів — інакший! Тут атмосфера якась особлива… Мені шалено подобається!

— Це правда!

Тим часом повернули на Вірменську, швидко крокуючи до старенької кав’ярні на розі. Вона любила випити їхньої кави по-східному. Нині тішилася, що кавуватиме у приємному товаристві.

— Ваше обличчя видається мені знайомим! Ми часом ніде не перетинались раніше? — спитав чоловік, коли вмостились за столиком біля вікна, поставивши перед собою філіжанки з кавою. Поряд на підвіконні красувався розкішний букет бордових хризантем у широкій скляній вазі. Ці осінні квіти взимку — теж щось химерне, неповторне… Обожнювала хризантеми, саме бордові. По тому виявиться, що й він їх дуже любить. А згодом натраплять на безліч усіляких випадковостей (чи то невипадковостей? Бо ж усе в житті трапляється невипадково…). Гіркуватий, терпкуватий запах квітів розходився повітрям, змішуючись із ароматом кави, утворюючи приємну суміш пахощів.

— Не пригадую. Але, знаєте, все можливо. То ж є Львів! Тут можна перетинатись безліч разів, не здогадуючись про те. Мені здається, лише в цьому місті можливі всілякі невипадкові зустрічі. Узагалі все, що завгодно, може трапитись. А ви тут у справах?

— Так, відвідував гарнезну виставку львівського колеги.

— Виставку картин?

— Саме так! — відсьорбнув із філіжанки й задоволено відкинувся на спинку стільця. — Яка ж добра ця ваша кава!

Посміхнулась — і собі з насолодою відпила ковток.

— Лише раз була на виставці картин… То ви — художник?

— Саме так!

— Як цікаво! Ще не мала знайомства з художником… — видихнула, знову не втримавши захвату. В уяві одразу постала картинка його творчої майстерні, де хаотично розставлено безліч тюбиків з фарбами, купа олівців, пензликів і пензлів; замальовок, полотен; та головне — мольберт із незавершеним полотном у центрі, поряд з яким, закотивши рукави, величаво стоїть оцей чоловік із пензлем у руці. Цей незвичайний чоловік, власник таємничого кулона у формі Фенікса. Він захоплював її дедалі більше. Своєю неординарністю полонив. Чарував. Породжував цілу бурю емоцій. Таких свіжих, таких нових для неї. Відчувала, що їхнє знайомство може перерости у добрі приятельські стосунки. Хоч десь із підсвідомості продиралось передчуття: він подобається їй інакше, ніж може подобатись добрий приятель…

— Маєте вирáзні риси обличчя. Ви дуже чарівна! Я хотів би відтворити вас на полотні. — Його очі ретельно вивчали її лице, мовби обмацуючи кожний сантиметр, ніби пальцями старанно водячи по контурах, кожній заглибині й горбинці. Знову відпив з філіжанки й нахилився до неї через столик, аби ближче роздивитись. — Усе добре? Вас не шокує моє нахабство? — всміхнувся.

Не відчувала жодного нахабства. Може, тому, що й сама не могла відвести захоплено-жадібного погляду від нього, його лиця, очей. А особливо — рук. Мала слабкість до гарних чоловічих рук. Його руки… Такі красиві, наче в музиканта! Довгі чуттєві пальці з рівно підточеними нігтями, мовби вирізьблені долоні й зап’ястки, що виглядали з рукавів вільного светра; широкі плечі. Узагалі був вельми вродливим чоловіком, який до того ж знав, що є красенем. В уяві малювалось, як ці руки тримають пензля і вправно наносять фарбу на полотно…

Довго ще сиділи у «Вірменці», випили не одну філіжанку кави й поласували всілякими смаколиками, котрих накупував цілу тарілку. Багато розповідали й дізнавались одне про одного. Зрештою обмінялись номерами мобільних.

— Телефонуйте мені, обіцяєте? — сказав на прощання.

— Звісно. Ви — теж!

Була впевнена, що забуде про неї, щойно його потяг перетне межу Львова. А наступного дня усе місто засипало снігом, і продовжувало невпинно сипати. На вулицю було не вийти. Однак необхідність така існувала. Саме приготувала вранішню каву, як озвався мобільний.

— Доброго раночку! — почула у слухавці піднесений, радісний голос.

— Доброго і вам!

— Радий вас чути!

— А я яка рада чути вас! — не зуміла стримати щирої радості від того, що подзвонив, що чує його голос. — Скажу відверто: не сподівалась від вас дзвінка, ще й так швидко. Дякую вам, потішили!

Розмова точилася шалено емоційно і піднесено. З запалом цитував їй Іздрика:

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною

хай навіть слова ці нічого не змінять…

Сказав, що любить цього поета за правдивість і сміливість. Ділився враженнями від його віршів і планами своєї майбутньої поїздки до Кракова. Польські приятелі допомагали організовувати виставку його картин наприкінці січня. Спитав, чи мусить вона десь іти в таку страшну хуртовину, ліпше б лишилась удома (так, дивився в Інтернеті, що Львів засипає снігом, — це так здивувало її та водночас потішило: він думав про неї, хвилювався… як же це приємно!); згадував їхнє кавування у «Вірменці». Їхню зустріч. Мав від неї безмір гарних вражень.