Так! То дійсно був кулон. Його кулон у формі птаха з розгорнутими крильми й розкішним хвостом. Його «Фенікс»…

Що все це означає?!.

Вихопила з сумочки мобілку. Швидко набрала його номер. «Абонент не може…» Не дослухала. Кинула назад. Він що — полишив її? Невже її сльози аж так напружили його? Невже їхній світ, що так старанно витворювали разом, уже не має для нього значення? Може, розлюбив її? А може, й узагалі не кохав? Хто його знає, з тими численними приятельками, натурницями і музами?

Божевільні думки розривали мозок. Кулон, який стискала, уп’явся в долоню, проте болю не відчувала. Натомість пронизав біль усередині. Біль і розпач. Невідомість — найгірша! Коли не знаєш, чого чекати і чи взагалі чекати…

Глянула у вікно. Дух прийдешнього Різдва витав над містом. Дух Різдва… Раптом спало на думку, що познайомились вони рік тому, десь приблизно в цю саму пору… Коли ж точно? Хапливо витягнула мобілку, розгорнула календар. То був період між новорічними святами і Різдвом. Так, четверте січня! Вона це чітко згадала! А сьогодні?.. Теж четверте січня! Боже… Що це означає? І цей кулон… Цей химерний кулон-Фенікс… Невже… Невже…

А що, коли Його не існувало? Може, вона його вигадала? І весь цей час жила у власних мріях? Знайшовши кулон, вигадала собі загадкового, ідеального Чоловіка Мрії й утілила Його у своїх думках?

Розкрила долоню й подивилась на химерного птаха. Невже…

Невже Тебе ніколи не існувало?.. Але Ти був таким реальним! Таким…

То вона — божевільна? Звихнута, спрагла кохання жінка, котра цілий рік жила у власних мареннях? Ні… Ні!!! Цього не може бути! Вона ж відчувала його кожною клітинкою свого тіла, кожною шпаринкою свого єства! Він був такий СПРАВЖНІЙ! Такий… такий!..

Прийди до мене, повернись, благаю!!! Душа моя розкрита настіж! Вона чекає Тебе. Прийди, торкнись її. Відчуй її жагу. Вона Твоя, чуєш? Бери. Роби з нею, що хочеш. Лиш не гаси її полум’я, благаю!

Птахо, скажи, молю, чи те — правда? Я — божевільна? Його — не існує? Нашого світу удвох — теж не існує? Що маю робити тепер? Що думати? Як жити?!!

Якщо чуєш мене — дай відповідь! Чи подай хоча би знак: якийсь непомітний, таємний. Щоби я втямила. Щоби зрозуміла ВСЕ.

Якщо існує в світі диво — даруй мені його! Інакше… Інакше не знаю, що чекає на мене. Того просто не знесу…

Знову стиснула в долоні птаху. Стиснула до болю. І цього разу біль пронизав її всю…

Із вулиці долинули вже знайомі голоси: «…обійми мене, обійми мене, обійми так лагідно і не пускай…»[11] Схоже, ватага юнаків — шанувальників гурту «Океан Ельзи» — поверталася звідкись тим самим шляхом чи ж просто собі блукала Вірменською, розважаючись. Настрій бо у всіх святковий — хіба буває інакший у Львові? Дух прийдешнього Різдва витав над містом… А вона вдихала терпкуватий запах хризантем, величезний букет яких стояв на підвіконні коло столика — їхнього столика, за котрим вони незмінно пили каву по-східному, і навіть не втирала сліз, що котились нестримно…

Знову посипало снігом. Так само, як і рік тому… Однак сонце — те, внутрішнє, що засвітилось і зігріло душу тоді, — нині заховалось за сірі клапті хмар невизначеності, непояснимості й шаленого розпачу.

Раптом осмикнулась, згадавши одну вкрай важливу річ. Як раніше про те не подумала?! Швидко розтулила долоню й пальцями обережно взяла кулон. Придивилась до напису: «Potrzebuję cię».

— Ти потрібен мені… — голосно прошепотіла, похиливши голову й заплющивши очі. — Ти потрібен мені!!!

Двері кав’ярні з силою розчахнулись, впустивши всередину морозного повітря. Тієї ж миті у грудях ворухнулось, затремтіло — наче той птах, змахнувши крильми, війнув чимось таємничим їй у груди… Мовби подмух той торкнувся найпотаємніших струн її душі… Зачепив їх… Й вони озвались у відповідь, ожили… Від хвилювання. Від передчуття. Поволі, аби не розгубити відчуття дежавю і надії в серці, підвела голову й завмерла, боячись розплющити очі… Нараз пронизало гостре вирáзне відчуття Його присутності.

Це — Він? Він — поруч?..

Світлана Горбань

Цивільний шлюб

Невловимо, невблаганно, невідворотно наближалося свято, і треба було вирішити остаточно: що робити? Прокляте питання нерішучих людей. А вона перетворилася через нього саме на таку нерішучу, безвольну, сентиментальну. Навчилася виправдовуватися без будь-якої вини заради його поблажливого погляду, навчилася не ставити «дурних запитань», навчилася догоджати чимось смачненьким. Бігала по продуктових магазинах, наче інших, привабливіших для неї, у Львові більше не існувало, годинами не виходила з кухні, наводила лад у його квартирі. Менше як за рік перетворилася на неоковирну домогосподарку, якій бракує часу навіть розгорнути й почитати книжку.

Тільки ще люстро зберігало і відтворювало колишню Миру, і завдяки цьому ніхто з оточення не здогадувався, які метаморфози відбулися з нею через поступливість і справжню жіночу дурість.

Першою помилкою була згода на цивільний шлюб, отже, вона закохалася до нестями й не уявляла свого життя без нього — будь-що, аби разом. Ця поступка наче затаврувала її, довела йому, що можна не дуже церемонитися з дружиною, вона цілком у його чіпких руках.

Як довго триває кохання за таких вільних стосунків? Якісь міфічні подружжя так живуть до самісінької смерті і тільки через турботу про спадкоємців заглядають до рагсу. Втім, зайві формальності лише ускладнюють життя.

Мира вийшла з роботи, коли вже стемніло, і бульвар сяяв різнокольоровими гірляндами, біля храмів стояли вертепи, і десятки крихітних Ісусів лежали в яслах, а в очах Божих Матерів на всіх іконах засвітилося тихе щастя, навіть страшне пророцтво здавалося неможливим у радісній святковій метушні.

Вже три місяці вона живе, вірніше існує, у малесенькій квартирці, грошей вистачає тільки на таку. Але все ж таки центр міста, і до роботи можна дістатися пішки, а не їхати в переповнених маршрутках і завжди в годину пік. Повернутися під батьківській дах вона не готова, у неї не вистачає мужності зізнатися, чому пішла від цивільного чоловіка, вилаяна, принижена.

Тоді, ще восени, перебувши ніч у подруги, вона приїхала додому і жила декілька днів, розказуючи казки про термінове відрядження чоловіка, про «дуже скучила за вами», про «у нас усе гаразд». А сама гарячково шукала собі пристановище, з жахом усвідомлюючи, що не може спати в рідній домівці. Нескінченні безсонні ночі доводили до божевілля, вона виходила до сніданку з чорними колами під очима, а батьки вважали, що це туга за чоловіком зробила її дратівливою та сумною.

Вона тікала з батьківського дому від співчутливих поглядів, від дрібної опіки, від неможливості сказати правду, від вимушеної брехні, від безсонних ночей… А що їй залишалося робити? Рік тому батьки мали рацію.

Рік тому вона була самовпевнена і відверта, коли на кухні вранці почала розмову-пояснення, чому переїжджатиме до «бойфренда» і чому це правильне рішення, що треба перевірити почуття, притертися характерами, вирішити побутові проблеми.

Батько не дав договорити і перервав її оптимістичний монолог:

— І кому першому це спало на думку? Впевнений, що не тобі!

Дідусь захлинувся кавою й натужно кашляв, а мати, сердито кинувши на неї погляд і не допивши кави, зайнялася мигдалем — нервово обдирала лушпиння.

А батько вів далі:

— Це твій Арсен гарно вигадав, але у тебе своя голова має бути на плечах! Яке ще таке вільне кохання? Захотіло — прилетіло, захотіло — далі полетіло? Це так в опері, у Кармен, а в житті трохи по-іншому відбувається, без романтизму. Тату, ви чули? Наша Мира хоче жити цивільним шлюбом! І на весілля витрачатися не треба, і з розлученням без проблем. Ти, доню, сама подумай, чи кохає тебе Арсен, якщо таку ганьбу пропонує?

— Хіба ви котики чи собачки — без вінчання жити? — Дідусь прокашлявся і вступив у розмову зі старечим єхидством. — Якщо в Арсена твого житлові проблеми, нехай до нас у прийми йде, місця вистачить. Допанькались! — сердито кинув батькам. — А я попереджав: ваше вільне виховання ще боком вийде. Треба спочатку мозок у голову вкласти, а потім уже волю дитині давати. Тепер маєте, що маєте! Богу ще дякуйте, що до чоловіка йде, а не до подружки, голови немає, та хоч сексуальна орієнтація традиційна. Це ваше вільне виховання далеко завести може! — розгорнув перед собою газету, наче крапку поставив.

Батько, наче не почувши цього гнівного монологу, звернувся до матері:

— Ганно, ти чуєш? Мира вже така доросла, що тепер сама все вирішує. Дякую, що хоч попередила. Ти, донечко, запам’ятай: цивільний шлюб не для жінки. Він для чоловіка. Для будь-якої жінки він — пастка, зашморг на шию, невпевненість у майбутньому, запланований програш.

Батько говорив спокійно, тільки червоні плями зрадливо з’явилися на обличчі та майже непомітно тремтіла в руці філіжанка з кавою.

Загримів міксер, мати почала дрібнити мигдаль.

Потім запанувала тиша. Мовчки пили каву. Потім мати похапцем, наче поспішала кудись, позбирала сніданковий посуд, поскидала в мийку. Одна тарілка впала на кахельну підлогу і дзвінко розбилася, розлетілася маленькими сколками. Батько наче прокинувся:

— Згоден, не всі йдуть до церкви. Шлюб — крок відповідальний. Тут без відступу має бути. Але ж до рагсу прогулятися можна? Арсен пропонує несерйозні стосунки, а ти погоджуєшся, помилку робиш. Приводь його до нас на Різдво, я з ним по-чоловічому поговорю, може, до нього й дійде хоч трохи, якщо дійсно кохає тебе, Миро.

— Ми з Арсеном їдемо до Праги, з його друзями, вже і квитки купили, і місця у готелі забронювали. — Мира наче виправдовувалася. Підняла голову — побачила потемніле обличчя матері, яка швидко перемішувала мигдалеву муку з цукровою пудрою. І хвиля провини піднялася в її душі, але при згадці про Арсена стихла.

Вона слухала і не чула батьків, і теоретично в чомусь вони мали рацію, до тої межі, яка не стосувалася коханого Арсена, адже її особисте сонце не мало на собі плям, не могло бути негідником і зрадником. Мира була щиро впевнена, що її красень — саме та кам’яна стіна, за якою мріє сховатися будь-яка нормальна жінка, забувши свої недолугі феміністичні принципи. Такий, як Арсен, не буде на тебе тиснути вічним незадоволенням, капризами, криками й іншим арсеналом зброї неврастеніка з незліченною кількістю комплексів «царя природи».

Про що говорилося далі, вона вже не пам’ятала, деякі слова, які вимовлялися батьковим спокійним голосом, набували майже нецензурного зафарбування, і зупинили цей неприємний потік болісної ріки лише слова матері:

— Господи, хіба це марципани? Це ж отрута буде! Хіба з таким настроєм їх готують?

Ця важка розмова була рік тому… У всьому, що відбулося потім, винна сама… Це вона майже не спілкувалася з батьками, телефонувала раз на три дні й доповідала, що здорова, спочатку дізнавшись, що з ними теж усе гаразд, особливо з дідом.

Спочатку Арсен був втіленням турботи, уваги, делікатності, обережності.

Вона переїхала до нього, наче повернулася в дитинство. Такий самий комин у великій залі, блискучий паркет дорогої деревини на підлозі, височенні стелі. Навіть вид зі спальні був схожим — гострі шпилі костелів, червоні черепичні дахи.

Мира так і не зуміла полюбити помешкання — фешенебельний двохповерховий особняк у передмісті Львова, яким батько пишався, наче символом життєвого успіху. Вона ненавиділа новий будинок за все: за незвичні візерунки на нових вікнах, за помпезні кришталеві люстри, за білі балюстради на терасі. Це через нього батько продав стару дідову квартиру в старому австрійському будинкові — як дід погодився на такий нерівноцінний обмін? І вона мусила залишити друзів, свій найвеселіший у школі клас і звикати до всього нелюбого й нового. До школи вона тепер їхала декілька зупинок у маршрутці, а не йшла по бруківці, слухаючи свої радісні кроки.

Мира пам’ятала, як Арсен вперше привів її до себе. Він нещодавно придбав квартиру і радів, як неофіт радіє світлу, вперше відчутому у глибинах душі. Починався найщасливіший час їхнього кохання. Вона підняла штори — і засміялася: таким рідним, не забутим, був вид з вікна. Коханий стояв поруч, він іще не знав, що могло її так втішити в кавалєрському барлогу, але засміявся так само, обняв її та почав цілувати лоба, очі, щоки, шию, поцілунки ставали дедалі відвертішими, вона і зараз пам’ятала ніжність його губ, ніжність і пристрасть людини, яка кохає…

Мира отямилась від спогадів і почала шукати ключа від квартири.

А радісне свято Різдва наближалося, і все місто раділо і дихало цім очікуванням, і обличчя перехожих виглядали світлішими й добрішими, а передсвяткові клопоти такими бажаними. А вранці телефонував тато і запросив їх з Арсеном до себе, іще й додав: «Надіюсь, цього року ви вже не поїдете до Праги?», — а їй знову не вистачило сміливості розповісти про свою самотність.