— Не рубай мене, буду вже родити! — як обітницю промовляю слова.

Те ж саме робимо ще п’ять разів.

Морозе, морозе! Йди до нас кутю їсти!

Усе, що відбувається далі, по-іншому як містичним назвати важко. Моя така юна й така ще наївна душа приймала чар святочного дійства, наче Божу ласку, яка дарує благословення на життя в наступному році.

Уся робота, крім приготування вечері, вже перероблена. Усе в господарці чемно стоїть на своїх місцях. Позичене — повернуто, загублене — віднайдено. І хата, і господарка світяться чистотою й порядком. Сьогодні прибирати, порати, виносити сміття з хати чи, борони Боже, позичати — забороняється. І неживе, і живе має бути вдома — легко в такий день винести щастя чи здоров’я з хати або позичити його назавжди недобрим людям. Бо хіба добрі такого дня стануть щось позичати?

Вечеря зготовлена. А я, мала, нетерпляче поглядаю то на годинник, то на небо, вишукуючи першу зірку. Зимове сонце втомлено ховається в холодних небесних перинах, якась мить — і вже:

— Зоря, Зоря! Дідусю, бабусю, мамо! Перша зоря!

Влітаю в хату, вся аж тремчу від задоволення. Дочекалася! В бабусі і мами все готово. Бабуся кладе по кінцях столу біленькі зубочки часнику, схожі на серпики молодого місяця. І бурмоче під ніс ледь розбірливе:

— За лісом-пралісом хатка стоїть. А в хатці престол лежить. Кладу сей зубок на перший куток. Йди, нечиста сило, на мха, на болота, на сухі очерета. Кладу сей зубок на другий куток. Тут тобі не стояти, тут тобі не лежати, жовтої кости не ламати, червоної крови не пити. Кладу сей зубок на третій куток! Забирай, нечиста, своє військо, бо тобі іти на болотні мхи, на темні луги, на пусті ліси. Кладу сей зубок на четвертий куток! Згинь, маро, на ниції лози, на сухії очерета. Де півні не співають, орли не літають. Там твої їдіння і видіння. Згинь!

І мені видається, що всі погані сили розбігаються, розлітаються на болота й на мхи, не витримуючи сили та моці бабусиних слів і світла різдвяної зірки.

А бабуся застеляє стіл вишиваним обрусом, і той стає урочистим і усміхненим.

На порозі хати з’являється дідусь, несучи перед собою величний Дідух — останній сніп з літньої пшеничної ниви. Кажуть, що у ньому живе дух поля й ані спалювати, ані нищити його не можна. Після Різдва його знову заховають в коморі, а навесні урочисто винесуть у поле, бо коловорот живого має бути вічним. Оселю наповнює запах соломи та сіна.

— Дай, Боже, щастя! — говорить дідусь.

— Дай, Боже, дякую! — відповідаємо хором. — А що несеш?

— Несу золота багато та й у вашу щедру хату.

Дідусь кладе Дідуха під святочний стіл. Тим часом мама передає мені в руки великий полумисок, а в ньому по декілька ложок з кожної різдвяної страви. Страви поки що на святочному столі не стоять. Дідусь першим бере в руки спечений хліб, мисочку куті, і ми з ним, Господар оселі і я, невинна душа, виходимо з хати та йдемо причащати худібку.

Заходимо до хліва. Кидаю по ложці страв і корові, і телятку, і вівцям. Дідусь торкається хлібом тричі до голови кожної худобинки та маже між очима хрестик пальцем, вмоченим у кутю. Даємо їсти і домашній птиці, і кроликам. Тоді прямуємо до пасіки. Обходимо уважно кожний вулик. Це напрочуд тремтливе дійство. Дідусь благословляє святим хлібом бджолину родину й робить на вуликах хрестики пальцем, змоченим у куті. Я знаю, що цієї ночі худібка з Богом розмовляє, особливо бджоли. То мусиш усім вгодити, як добрий господар — багатства володар. Особливо того багатства невидимого, що маєш у душі. Дідусь так каже. А я, мала, слухаю то все і запам’ятовую.

Далі прямуємо до криниці. Мені завжди здавалося, що саме в ній ховається від людського цікавого ока дух хати. Облазивши всі закутки нашого обійстя, навіть видивляючись його крізь вушко циганської голки, впевнено зробила такий висновок. Бо коли зазирнути в нашу криницю, то обов’язково, і вдень також, побачиш зорі та ще чиюсь тінь. А коли наважишся з нею поговорити, то у відповідь почуєш дивну луну, не схожу на луну в горах чи в порожній кімнаті. Та дідусь каже, що у криниці живе Криничник і кривлятися з нього не можна, бо вода буде несмачна. Дідусь урочисто підходить до криниці, відчиняє скрипучі й трохи примерзлі двері-ворота. «Кигик!» — вітається з нами Криничник. Дідусь набирає повнісіньку ложку куті й вкидає до криниці. Чую плюскіт — крапельки звареної пшениці торкаються плеса води. І тоді вчувається мені чи то весняна, чи то літня благодатна злива. «На багатий врожай, на погідний рік», — шепочуть вуста. Це робиться для того, щоб не було посухи влітку, і мені видається, що стихія води нас чує, розуміє й відповідає нам.

Нарешті все живе і майже живе благословили, можна вертати до хати.

Мама з бабусею чекають на наше повернення. Мама забирає в дідуся порожню миску. Бабуся бере в руки першу хлібину і кладе її бережно на край столу, ближче до ікон. Мама подає дідусеві миску з кутею. Це все робиться мовчки. Моє дитяче серденько тіпається так лунко, що здається: це воно надто голосно розмовляє, — хоча я мовчу. Зараз дідусь буде «танцювати».

Дідусь поважно виходить з хати, несучи перед собою кутю, мов чашу життя, прославляючи Бога, Сонце та хлібосіїв, ніби говорячи, що це народження не тільки Спасителя світу Бога живого Ісуса Христа. Це Різдво світу й Різдво самої людини.

Прилипаю обличчям до шибки, щоб, бува, чого не проґавити.

Дідусь стає посередині двору. Піднімає високо над собою чашу-миску з зерном життя, простягаючи її до першої зірки. Зараз він здається таким високим, велетом, Вернидубом, а чи Вернигорою:

— На Свят-Вечір родивсі,

На Свят-Вечір хрестивсі,

Діва Пречиста мене на крижмі золотім держала,

У Змиєвім озері купала…

Дідусь розмовляє з Богом, дякуючи йому за день перший (початок світу) й за день шостий — створення людини.

— І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх, — шепоче бабуся. — І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі! І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, день шостий.

Магія цього одкровення входить у кожну клітинку мого тіла, проростає в моїй душі вірою. Вірою в людину, яка створена на подобу Господню.

А Гливкове муркотіння біля вуха переконує мене, що сам пан Коцький прийшов із лісу до нас на вечерю. І летять на рушниках маминих дикі гуси, і лісовий цар Ох грає на сопілці, і чарівні Мавки йому підспівують, ніжно пригортаючись до тіла матусі верби. А з пишного Яйця-Райця народжується Вона — Україна, красива, казкова, велична, як і її легенди, звичаї та пісня.

І стоїть посередині світу малий велет, мій дідусь, і зве до себе на гостину і добрі, і злі сили, бо ми зараз на початку світу. Бо не відділено їх іще одне від одного і служать вони одному — і сину, і батьку, і Творцеві. І вже сам Мороз — не лихий зловісний дідок з колючими вусами, а добрий і давній приятель, якого обов’язково треба на гостину запросити, щоб лагідним був до дерев і до поля:

— Морозе, Морозе! Йди до нас кутю їсти! Якщо не хочеш, то не йди. Не морозь ні ягняток, ні поросяток, ні теляток, ні гусяток, ні качаток, ні ципляток.

Як у годину Різдва Світу-Сонця не було поміж стихіями й живими душами ворогів, так і нині цього світлого дня не може тих ворогів бути ні серед живого, ні серед всюдисущого:

— Буре! Буре! Будь ласкава і виходь до нас на Святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на Святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на велике добро, як ми тебе просим, то не приходи до нас вліті, як ми тебе не потребуєм!

Я прислухаюсь до звуків вечора: чи не суне часом колючий вусатий дідуган Мороз або хитра баба Буря на запросини? І малій дитині стає лячно: а коли цього року вони все-таки передумають і причимчикують?

Дідусь продовжує запросини, промовляючи щиро й чесно:

— Відьми, чорнокнижники та планетники! Кличу вас на вечерю Святу! Як ви не маєте моці явитися на неї, на Різдво Боже, так шоби не мали моці ані волі шось лихого зробити мені й родині моїй!

Ніхто на запросини не пристає. Дідусь якусь мить стоїть, слухаючи чи то небо, чи то землю, і тоді починає… танцювати. Він рухається в протилежний бік від руху сонця на небі, тримаючи високо над головою чашу життя з зерном, із якого колись проріс цілий Всесвіт.

Ні! Це не дідусь мій зараз танцює. Це танцює весь мій рід український, славлячи народження нового предковічного Сонця, славлячи народження того, хто се Сонце зродив:

— І сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками.

І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею. І сталося так.

І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю, також зорі.

І Бог умістив їх на тверді небесній, щоб світили вони над землею, і щоб керували днем та ніччю, і щоб відділювали світло від темряви.

І Бог побачив, що це добре.

І був вечір, і був ранок, день четвертий.

Часоплин нічого не змінив, бо в мені й досі живе та маленька довірлива дівчинка-волиняночка, яка широко й зачудовано приймає світ Божий, велику мудрість свого народу, предковічне прагнення Любові й Злагоди. Я знаю, що любов не тільки довготерпить, вона — перемагає. Я знаю, що кожне мовлене нами слово має вагу та значення. Воно може створити Всесвіт, а може його й загубити. Я знаю, що прийде час і ми це зрозуміємо. Як і тоді, у дитинстві, це розуміла — я, маленька і нерозумна. Я мала в серці велику віру. А вона для розуміння — все! Бог предвічний народжується не в муках, він народжується в славі і народжується для життя.

Буде в тебе Господь на вечері…

Поки дідусь чаклує на вулиці, мама з бабусею ставлять на стіл одинадцять традиційних страв, дванадцята — кутя — ставиться останньою.

Мама засвічує три свічки, зроблені з воску. А віск — із власної пасіки. Навколо першого хліба ставляться ці три свічки. Мама урочисто вносить і гордо ставить на стіл по страві, за кожним разом промовляючи: «Чим хата багата — тому й рада! Хай Бог благословить!» Узвар, горох, тушена капуста, смажені окуньці, пісні голубці, червоний борщ із вушками, пампухи з часничком, вареники, грибна підливка…

На столі пахнуть і аж просяться до рота смачні запашні страви. Але все має свій порядок — не дотримуватися його означає зневажати не лише господаря дому, а й весь рід. Та й чи могло хоч щось таке спасти на думку? Стоїш зворушена, причарована, ніби це ти і тільки ти, а не пастушки, побачила першу зорю, яка сповіщала «вість благу». Ніби це твоя родина, а не три царі вітають дарами щедрими народження Месії. Ніби цілий світ, явний і прихований, а не лише твоя родина, зібрався тут, навколо цього прадіда вусатого, Дідуха багатого, і чекає благословення.

У кімнату входить дідусь, бере одну з трьох запалених свічок, ставить її в миску, з якою прийшов до хати, й обходить тричі за сонцем оселю… Чекаємо мовчки. Дідусь підходить до столу і ставить на нього миску зі свічкою.

Тепер моя черга. Пірнаю під стіл й починаю голосно і весело кукурікати, кокати, хрюкати, мукати, мекати, бекати, нявкати, гавкати й навіть гудіти, мов бджола… Так зайнята цією грою, що й не бачу, як мама заносить у кімнату кутю і ставить її урочисто на стіл.

Стаємо навколо столу. Обернені до образів святих, щиро промовляємо вслід за дідусем молитву чи проповідь:

— Щиро Бога просимо.

Поклони б’ємо,

Усі душі споминаємо

І тоті, що їх не знаємо.

Господи, охорони людську худібку і мою!

Всіх православних від зневіри,

На росах, на водах,

На каждих переходах!

Дякувати Богу святому, що поміг дочекати

У мирі, в радості, в здоров’ї цих величних свят!

Та поможи, Боже, їх у радості провести

І від цих за рік нових діждати.

Христос родився!

— Славімо Його!

— Христос родився!

— Славімо Його!

— Христос родився!

— Славімо Його!

Мама поважно бере зі столу миску зі свічкою-чашею і ставить її на вікно. Дідусь тим часом провадить: