Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

Але один мудрий єврей казав: все так не буде.

Віка, закутана у теплий плед, сиділа у кріслі, яке виставила з кухні просто на найближчий дах. Трохи пововтузилася з ним, зате тепер сиділа на висоті триповерхового будинку, їла пампухи, пила гарячий чай-саусеп, споглядаючи згори засніжений різдвяний Львів, і вкотре дивувалася, що реклама не брехала: такого Різдва, як у Львові, не буде ніде.

І сміялася сама з себе, бо справа не в локації, а в очікуванні від цього свята і цього міста чогось надзвичайного. Бажайте — і дано буде вам за бажаннями вашими…

Ні щоб побажати щастя для всіх чи хоча б для себе!

Від Ігорка не було жодного дзвінка й повідомлення, це теж трохи дивувало, але чудово вписувалось у картину сьогоднішнього свята, яке так не хотілося псувати занудними, нікому не потрібними розбірками.

І вона знову сміялася, і згадувала вірш, який колись трапився їй на теренах Інтернету й дуже пасував до теперішнього настрою. Окремі слова виринали в пам’яті, вона вводила їх у пошуковик, але Гугл видавав усе, що завгодно, тільки не цей вірш, тоді вона знову куштувала пампухи — з маком і з повидлом — і почувалася божественно.

То були найсмачніші смаколики у її житті.

Той вірш знайшовся, коли вона вже майже припинила шукати.

…Я прохала за тебе весну,

От побачиш, вона скоро прийде,

І в душі твоїй крига скресне.

Вір мені.

Я домовилась із зимою,

Вона буде до тебе ніжною,

Буде сонячною і морозною,

А якщо захочеш — сніжною.

Я зафрендила навіть осінь,

Стане нам вона щирим другом,

А для тебе ще й позолотить

Всі дерева до виднокругу.

Я уклала угоду з літом,

І нікуди воно не дінеться.

Всі дощі будуть пахнути квітами.

Ми зустрінемось…[2]

Оля віддала сантехніку двісті гривень, зачинила за ним двері. Зі сходового майданчика долинув радісний гавкіт — сусід зверху виводив на прогулянку лабрадора, а сусідка навпроти якраз поверталася зі своєю таксою.

Оля тихенько пройшла на кухню, сіла біля столу й заплакала. Витираючи сльози тильним боком долоні, не виймаючи, лише пальцями перерахувала гроші в гаманці. Сто сімдесят дві гривні. Копійки лежали в окремому відділенні, та й лічити їх не було сенсу.

Звісно, сантехнік полагодив кран. І каналізацію сяк-так прочистив. Тож і взяв за свою роботу. Все правильно. Але до наступної виплати частини відпускних іще десять днів. І то, якщо виконають обіцянку.

На кожен день — мінімум два памперси. У списку продуктів лише найнеобхідніше, але набіжить гривень на триста, не менше. І скоро можуть закінчитися ліки… Про комп’ютер, який два останні рази вдалося вимкнути тільки через Rezet, і думати не хотілося.

— Олю, ти вдома? — долинув тихенький голос.

Мама прокинулась.

— Так, я тут. — Дівчина стала в дверях кімнати. — Зажди трохи, за сантехніком поприбираю.

Знала, що з такої відстані мама не побачить її обличчя.

— За яким сантехніком?

— Та ж полагодив нам нарешті кран.

— У нас кран протікає? — вже понад місяць матуся забуває останні події.

— Уже ні! Тільки ось раковину вимию та підлогу витру. Підожди трошки, я швидко.

Але швидко не виходить. Кухня немаленька для однокімнатної квартири. І взагалі оселя простора й затишна. Щоправда, вони давно мріяли продати її, зібрати грошей, щоб додати й придбати двокімнатну. Навіть з районом визначились. Минулого року гуляли там, придивлялись. Читали оголошення про продаж квартир, прицінювались. Тепер, коли Ольга закінчила університет і почала працювати в школі, у них були дві зарплати, тож, звиклі економити на всьому, почали щомісяця відкладати. Мрія наближалась у вигляді «убитої» хрущовки, в якій з часом можна було б зробити непоганий ремонт. «Аякже, — міркувала мама, — вийдеш заміж, підуть діти, без окремої кімнати вам не можна».

Заощаджені гроші пішли на аналізи, на ліки. На знеболювальні. Хвороба увірвалась, немов підступний ворог. І все виявилося запізно. Спочатку думали: не помітили вчасно, проґавили, потім з’ясувалося, що процес іде занадто швидко. Мама танула, як тоненька церковна свічка. Неймовірно схудла. Не могла їсти. Останнім часом і пити стало важко… Вона ще не стара, могла б жити і жити, але ось уже три тижні не підводиться з ліжка.

Оля вимила руки, зобразила бадьору посмішку й пішла в кімнату.

— А ти знаєш, у центрі вже всі фонтани працюють!

— Літо… — осіннім шелестом відгукнулася мама.

Дівчина сіла поруч, взяла її руку.

— Поп’єш чогось?

— Потім…

Між ними загусла тиша.

Мама завжди любила водограї, могла сидіти коло них довго, просто дивитись і слухати воду. Кілька днів тому Оля сказала: «Коли тобі стане краще, ми підемо до фонтану, посидимо…», — та вона перебила: «Мені вже не стане краще». Тепер дочка завжди уважно добирала кожне слово. І не знала, що сказати, чим потішити…

Раптом згадала, як шкільний психолог Ліна Островська, енергійна й позитивна жіночка, переконувала вчительок: «Дівчата, це ви самі поставили в головах обмежувачі. Ніби поїхати за кордон — то страшенно дорого. Та є стільки можливостей і недорого поїхати!» Сама вона мандрувала часто. З чоловіком та двома дітьми шкільного віку. У захваті розповідала, що найбільш вразило у Франції. Не Версаль, не Ейфелева вежа, а Діснейленд. «От стою біля входу і плачу. Від радості, що побачила цю казку», — вона показувала руками, наче бачила видимі лише їй туристичні об’єкти. Заклопотані вчительки кивали, на мить їхні очі ставали замріяними, але зошити й журнали — основне заняття в учительській, тож невдовзі знову заглиблювалися в них. А Ліна ще цікаво згадувала про Львів, який відвідувала часто, в різні пори року.

Оля пожвавішала:

— Мам, я не казала тобі, як наша психолог про Львів розповідала?

— Ні… А що?

— Вона там була на Різдво. Казала: так чудово! Ну, як туристи, вони зупинились у центрі міста. Само собою, гуляють, сидять у кав’ярнях. А це якраз Святвечір був. І всі чекали на першу зірку. Каже: така тиша, незвичайна, і темно, як у лісі. Вимкнули всі реклами, всі вогні, всі ліхтарі. Самісінькій центр — і ніякої ілюмінації! І люди всі попритихли. Чекають…

Мама злегка потисла Олину долоню. Дівчина заговорила з більшою наснагою:

— І ось уяви собі момент, коли хтось першим тую зірку побачив. Раптом починають дзвонити в усіх церквах. Одночасно. Спалахують вогні, ліхтарі, гірлянди! Усі разом. І люди на вулицях запалюють свічки, бенгальські вогні, співають колядки! Усі всіх вітають. Вона казала: це було найпрекрасніше свято, що вона бачила в житті. А Ліна, тобто Ліна Захарівна, бачила багато, вона розповідала, вона півсвіту об’їздила.

Мама заплющила очі, наче задрімала. Дочка і далі тримала її руку.

Вітер ворушив завіски на прочиненому вікні. Пахло бузком і мандаринами. За вікном прогуркотіла машина. Внизу шелестіли молодим листям дерева, що так і не доросли до їхнього поверху. Десь далеко пустували й кричали діти. Хтось стукав по килиму, вибиваючи пилюку.

Вони мало подорожували. Коштів не вистачало, та й мама завжди була полохливою, справжньою боягузкою. Особливо лякалась висоти. Навіть на балконі не дивилася вниз, хапала ззаду, коли хтось сильно нахилявся.

Дочка зітхнула.

Мама підняла повіки:

— Олю…

— Га? — схилилась над нею, щоб краще чути.

— Олю… Ти обов’язково… Поїдь до Львова… На Різдво… Вже в цьому році… Чуєш…

Зітхнула:

— Ой, де той Львів, де тоє Різдво!

— А ти таки поїдь…

— Добре, поїду. Якщо Бог дасть.

У двері задзвонили. Оля встала й пішла відчиняти.

Прийшов Павлик, мамин молодший брат. Високий, стрункий і метушливий. Оля зраділа. Місяць не бачились, робота у нього віддалена. Одразу почав розкладати пакунки:

— Ось, тримай, тут памперси. Тобі ось рибка, свіженька. Мандарини немиті. Дивись, помий. Це ті, матіоли.

— Мінеоли, — за вчительською звичкою виправила Оля.

— Вони і є. Галька каже, вони найсмачніші. І кісточок ніби нема.

Галька — то його краще за всіх у всьому обізнана дружина.

Простягнув і гроші:

— Тримай. Відпускні вже прогуляла?

— Ще не всі, нам їх частинами обіцяють, як і в минулому році. Розтягнуть до вересня. А ти де так розжився?

— Відрядження було вдалим, малючко. Підзаробили трохи. — І до мами: — Як ти, Соню? Тримаєшся? Галька тебе провідує?

— Та… Приходила… І з малими, і сама…

— Добре. А ти, Олько, справляєшся?

— Приходила медсестра з поліклініки. Навчила, як перегортати, як білизну міняти, не піднімаючи мами. Справляюсь.

Він посидів іще трохи, розповідав про відрядження, про якесь там будівництво, про своїх малих. А Оля тим часом збігала в магазин і до банкомата. Останнє було наївним вчинком. Звісно, перераховувати «наступний транш» відпускних ніхто не квапився.

Мама померла тієї ночі. Уві сні. Дочка прокинулась о п’ятій ранку, підійшла, торкнулась уже холодної щоки…

Усе подальше відбувалося наче не з Ольгою. Наче вона спостерігала за кимось здалека. «Швидка», міліція. «Треба зайти до прокуратури, бо померла не в лікарні». Галя й Павлик приїхали вдосвіта, невістка одразу почала порядкувати. Завішувала люстра в передпокої та ванні, мила маму, вдягала на неї приготовлені заздалегідь сукню, колготи, ненадівані туфлі. Телефонувала священику та в ритуальну службу. Оля лише з’їздила до прокуратури, що виявилося звичайною формальністю, та приймала сусідок і колег зі школи, які заходили попрощатися.

Поховали маму швидко, того ж дня. Виходячи з їдальні після поминок, Галя, незвична й чужа в чорній хустині, запропонувала:

— Ночуй сьогодні в нас. Не можна тобі самій.

Оля здивувалася:

— Чого б це? Я не боюся. Я в порядку.

І справді, з нею все наче було в порядку. Змінився світ. Квартира зблякла та вкрилася невитравним пилом, замість музики в ній звучало тільки човгання кроків. Під балконом простиралося сіре місто, що пахло тліном і болотом. І сонця Оля не бачила. Таке от дивне літо — спека, аж дихати важко, а сонця немає. І осінь без жодного сонячного дня. І непотрібна виснажлива метушня довкруж.

Улітку Галя без кінця просила її доглядати їхніх із Павликом синів, Олиних двоюрідних братів. Братова нібито шукала роботу й місця в дитячому садочку. Хлопчикам три і п’ять років, тому дні наповнювалися гойдалками, невигадливими дитячими пісеньками, малюванням крейдою на асфальті, мультиками, походами на річку і читанням добрих книжок із гарними ілюстраціями.

Восени почалася школа — нескінченні заміни, журнали, культпоходи, зошити, збори, конспекти, — тому Олі не було коли горювати, вона навіть не часто їздила на кладовище, яке розташували далеко, за містом.

Про обіцянку поїхати до Львова згадала аж наприкінці грудня.

— Ой, це ти пізно схопилася! — відповіла Ліна Островська на прохання розповісти, як краще все влаштувати. — Та всі готелі й хостели замовлені, мабуть, іще за місяць! Доїхати також буде нелегко. Хіба що з пересадками, з Києва завжди місця є.

Розповіла, на яких сайтах пошукати тимчасове житло.

Два вечори Оля провела біля комп’ютера, подзвонила в десятки хостелів, готелів, до людей, що здають квартири. Ліна казала правду, все було замовлено заздалегідь. Дехто обіцяв зателефонувати, якщо гості відмовляться чи знімуть бронювання, але непевно.

На третій вечір Оля заспокоїлась на думці, що цього року останнє мамине прохання не виконає. Так от вийшло. Прикро. Соромно. Гірко.

Дівчина витягла з пошарпаної картонної коробки розкладну пластмасову ялиночку. Щороку її прикрашали разом з мамою… Вішали на вікно електричну гірлянду. Варили холодець, його дуже любив покійний батько, якого вона майже не пам’ятала. Для нього холодець був символом достатку і справжнього свята… Варили багато, розливали і в металеві лоточки з кришками, і в скляні «під кришталь» глибокі мисочки, і в салатниці. Щоб усім вистачило, і собі, і гостям.

Оля вирішила завтра купити свинячу ніжку та м’яса і наварити-таки традиційного холодцю.

І тут задзвонив мобільний. Невідома жінка сказала, що в їхньому хостелі скоро звільняється кімнатка. Говорила швидко, не дуже розбірливо, з яскравим «західним акцентом»: