Заплющивши очі, Анна притулилася плечима до стовбура. А ще матіола цвіте. Цвіте і пахне так, що аж млосно від тих її пахощів.

Торкнувшись руками стовбура грушки позаду себе, Анна ковзнула долонями по шорсткій корі. Нічого незвичайного не сталося, а почувається так, ніби щаслива й одночасно дуже нещасна. Цікаво, чому? Невже тому, що Адам не помічає її? Божевільна. Це ж значно краще, аніж якби він намагався скоротити дистанцію.

Вона ледь відхилила голову назад, глибше вдихнула трохи прохолодніше, аніж в помешканні, повітря і сумно всміхнулася. Навіщо себе дурити? Насправді скучила за увагою Адама, за його обережними доторками і за тим, як він ще зовсім нещодавно дивився на неї. Цікаво, а якби він її поцілував?

Вона ковзнула долонями по шорсткій корі й опустила руки. Відчувала дивний неспокій чи радше жаль за чимось незвіданим. Звідки це незрозуміле сум’яття на душі? Напевно, від спеки, а може, від пахощів трав та нічних квітів?

Раптом почувши шум, Анна розплющила очі. Хтось виходить із будинку?

Якусь частку секунди вона вдивлялася в нічну темряву, тоді, впізнавши Адама, завмерла. Він повертається додому. Сам-один, і навіть вуйко не пішов його відпровадити.

Мимоволі затамувавши подих, Анна причаїлася. Лише серце товклося в грудях, немов збожеволіло. Що з ним діється, з тим клятим серцем? Відбиває свої удари десь аж у скронях — шалено, налякано, млосно, не даючи зосередитися на тому, що відбувається. А якщо підійти до Адама самій? Ніхто ж не побачить їх зараз?

Анна глибше вдихнула повітря і знов затамувала подих. Ні, не варто підходити. Адам перший осудить її за таку сміливість. Якщо він шукає зустрічі з нею, — це щось одне, а якщо вона, — це дещо цілком інакше.

Якимось дивом Адам сам зауважив її у темряві поміж дерев і підійшов ближче.

— Я думав, ти вже спиш. Не спиться?

Анна не ворухнулася. Жодного разу їй не доводилося зустрічатись із Адамом посеред ночі, ще й наодинці. Хоч би ніхто того не побачив. Осудять так, що не лише її добре ім’я постраждає, але й усе життя полетить шкереберть.

— Нічого, що я напрошуся до тебе в товариство? — він усміхнувся і став так близько, що Анна відчула тепло його тіла. — Ти ж нікого тут не очікуєш?

Не знаючи, що відповісти, дивилася на нього широко розплющеними очима і мовчала. Тільки серце продовжувало налякано товктися в грудях і дихати ставало дедалі важче. Та що ж воно за напасть на її голову?

Адам нахилився і спробував у темряві роздивитися обличчя Анни. Виглядала розгубленою, наляканою, але була дуже милою. Бачив, що не надавалася до життя, яке тут провадила, проте була саме такою, з якою йому б хотілося розпочати трохи інакше життя. Може, й справді якомога швидше забрати її до себе? Віднедавна бажання вчинити саме так перетворилося для нього у нав’язливу ідею. Давно йому не доводилося так довго очікувати на якусь жінку. Здається, має до Анни цілком виразні сентименти і боїться скривдити.

Він замислено торкнувся долонею її щоки. Його вабило її тіло, її запах, навіть те, як вона насторожено завмерла зараз. На що він взагалі очікує? Щоб її віддали заміж? Ніколи собі цього не подарує.

— Анно, ти подобаєшся мені. Знаєш це?

Вона не ворухнулася, а Адам, ніби так воно й має бути, пригорнув її до себе.

— Ми не повинні… — Вона зробила нерішучу спробу звільнитись, вперлася долонями йому в груди, проте відчула тепло його шкіри під тоненьким полотном сорочки і затихла. Раптом їй стало так затишно, так добре, що опиратися розхотілося.

— Тихенько… — Адам легенько діткнувся пальцем її губ і усміхнувся. Торкався Анни дуже обережно, не поспішаючи і не переходячи певних меж, так, щоб не налякати її ще дужче. — Бачиш, нічого поганого з тобою не відбувається… Я не роблю тобі жодної кривди.

Анна заперечно хитнула головою, невпевнено спробувала звільнитися, проте солодка млість уже накривала її своєю густою вологою хвилею, забивала памороки, заплутувала думки і не дозволяла розсудливо мислити. Вона не повинна так поводитися… Не повинна таке дозволяти… Не повинна…

Адам нахилився. Не поцілував її, вона лише відчула тепло його подиху надто близько від своїх губ. Ще мить — і вона сама себе втратить, а він її поцілує.

Мимоволі злякавшись, Анна відхилила голову. Її волосся ковзнуло по його щоці, і Адам торкнувся губами скроні.

— Чому ти тікаєш? Я ж нічого поганого тобі не роблю.

Вона заперечно хитнула головою, проте Адама не відштовхнула. Впиратись не намагалася навіть тоді, коли він розстібнув декілька ґудзиків на її сукні. Відчувала його гарячі поцілунки у себе на шиї, на плечах, тоді значно нижче… Навіщо вона взагалі дозволяє йому все це?

Не зустрічаючи опору, Адам легенько потягнув спідниці вгору. На якусь частку секунди відчув долонею тепло шкіри, ще за мить мимовільний порух назустріч її тіла, але майже відразу Анна вперлася руками йому в груди.

— Ні, так я вже не хочу… Відпустіть мене. Чуєте?

Адам неохоче розтиснув руки. Не набагато ж їй стало сміливості — лише на декілька доторків. А шкода. Тепер хотів її навіть дужче, аніж раніше. Нічого, вона ще належатиме йому.

Швиденько натягнувши сукню на плечі, Анна глянула Адаму в очі й сама злякалася того, що побачила там. Ні, вона не стане його коханкою. Ніколи і за жодних обставин. Це неможливо.

Хапнувши ротом повітря і ледь не розридавшись від надлишку емоцій, вона майже з жахом глянула на Адама.

— Але я не хочу…

— Чого не хочеш? Любити чи бути зі мною?

Розпачливо зазирнувши Адаму в очі, Анна раптом кинулася геть. Однаково куди і навіщо, тільки подалі від своїх та його бажань, подалі від доторків його рук і від того, що відчувала зараз. Такого з ними не мало статися. Це помилка. Лише прикра помилка.

До тями Анна почала повертатися десь аж за рогом хати. Притиснулася чолом до побіленої вапном стіни і насамперед гірко розплакалася. Плакала від щастя, від солодкого болю в грудях і від жалю за тим, чого у неї ніколи не буде з цим чоловіком. Почувалася нещасною й одночасно найщасливішою у світі. Попри дистанцію у віці, становищі та віросповіданні, любила Адама так сильно, що ладна була віддатися йому. Що з ними взагалі відбувається? Раніше він ніколи не робив із нею нічого такого, а зараз ніби розум втратив. Невже відбувається щось таке, чого він не хоче чи не може контролювати? Ще рік тому тітка казала, що якщо в якийсь момент чоловік надто вільно поводиться з дівчиною — це ще не означає, що він думає про неї якось інакше, аніж як про тимчасову розвагу. Саме тоді треба бути особливо обережною й очікувати, що він намагатиметься дуже сильно скривдити дівчину.

Анна витерла очі краєм спідниці й присіла на землю при стіні. Але Адам зовсім не такий. Просто він дозволив собі трохи більше, ніж можна собі дозволяти. Кажуть, деякі чоловіки такими є, і з тим нічого не вдієш. Зрештою, навіть їй це сподобалося, то що вже казати про нього.

Обхопивши коліна руками, вона заховала обличчя в складках сукні. А може, це вона його спровокувала? Не зуміла зупинити? Це ж не катастрофа, а звичайне непорозуміння. Вони лише ледь втратили голову і відразу отямилися. Адам навіть не поцілував її по-справжньому. Лише трохи сильніше обійняв і торкнувся так, як не мав би торкатися. Може, він зараз шкодує про це?

Розділ 8

Анна чесно намагалася не заохочувати Адама, проте вже за декілька тижнів від нещодавньої невизначеності у їхніх стосунках не залишилося й сліду. Легкий флірт перейшов у небезпечну гру, яка вимагала не так обережності чи бажання відступити, як сміливості та вміння зайти за межу так, щоб зупинитися за крок від остаточного з’ясування стосунків та за дюйм від лінії неповернення. Але найдивнішим було те, що вона перестала боятися того, що з нею все це відбувається. Здається, Адам її любить, а коли любиш — неможливо скривдити людину, яка тобі довірилася.

Уже навіть не боялася залишатись із ним наодинці і ввечері сама почала виходити до нього в сад. Восени смеркає раніше, і густа темрява старого саду надійно ховає їх від стороннього ока. Це нічого, що він дозволяє собі трохи більше, аніж варто, нічого, що говорить так, ніби і не сумнівається у тому, що вона належатиме йому. Надто далеко він не заходить. Навіть у губи не цілує.

За місяць такого спілкування з Адамом Анна перестала зважати на те, що її щось поєднує з Маркіяном. Спочатку в їхніх стосунках з’явилася нещирість і фальш, а потім у цьому хлопцеві її почало дратувати буквально все — зовнішність, манери, поведінка, навіть те, що він надто сильно її кохає, а чи не найдужче — власна невдячність. Уже й не сумнівалася — мусить розійтися з ним. Не знала лише, як сказати йому про це, а тому без жодних пояснень почала уникати зустрічей. Звичайне боягузтво, проте це краще, аніж обдурювати себе та його, і, напевно, безпечніше, ніж розповідати правду. Заборонене кохання — це зовсім не та історія, про яку хочеться кричати на кожному кроці. Простіше вигадати сотню інших причин і зробити так, щоб у них повірили. Добре, якби Маркіян подумав, ніби вона знайшла собі іншого хлопця. Це врятує їх від непотрібного з’ясовування стосунків і відверне увагу від кохання до Адама.

Не наважуючись ані на рішучі дії, ні на відверту розмову з Маркіяном, Анна, проте, зо три тижні старанно уникала його. Сьогодні, щоправда, ледь не потрапила на очі тоді, коли поверталася додому сама. В останню мить встигла пірнути у напівпрочинену хвіртку сусідського подвір’я. Те, що це подвір’я при будинку Адама і що незаміжній дівчині не можна приходити до чоловіка, який мешкає сам, якось вилетіло у неї з голови. Згадала про це, коли опинилася всередині, але відступати було пізно.

Старанніше застібнувши теплу гранатову кацабайку[14], яку вперше вдягнула сьогодні вранці, Анна присіла на невеличку лавку при огорожі.

Те, що зберегти у таємниці свій візит сюди не вдасться, зрозуміла майже відразу. Адам побачив її вже за декілька хвилин.

— Що ти тут робиш? — на ходу надягаючи на себе сюртук, він вийшов до неї. — Що сталося?

Вона непевно повела плечима.

— Нічого не сталось. Тітка наказала прийти до вас і сказати, щоб ви сьогодні до нас не приходили. Вони з вуйком ввечері збираються до родини в гості і…

Почервонівши, вона затнулася. Безглуздіше, аніж це пояснення, годі вигадати, проте на щось розумніше не мала ані часу, ані фантазії.

Зрозумівши, що нічого серйозного не сталося, Адам полегшено зітхнув і усміхнувся.

— То чого ж ти сидиш тут на лавці? Зайшла б у будинок. Здається, мені неймовірно пощастило — це вперше у моєму житті таку гарну панну посилають до мене додому саму.

Ще дужче почервонівши, Анна не знайшлася з відповіддю. Він жартує собі з нею, а перед їхнім будинком стоїть Маркіян.

Адам знов усміхнувся:

— Здається, тобі доведеться пошукати інакше пояснення.

Приречено зітхнувши, Анна втупилася поглядом кудись поверх паркану. Не пояснення їй доведеться пошукати, а вихід із неоднозначної ситуації.

Прослідкувавши за напрямком погляду, Адам підійшов до хвіртки і, ледь її прочинивши, визирнув на вулицю. Усміхнувшись, знов повернувся до Анни.

— Я так розумію, бачитися з тим хлопцем ти категорично не бажаєш. Чому не бажаєш — не питаю. Мене не повинно таке обходити… Чи повинно?

Анна вперто мовчала, і він вирішив не наполягати.

— Думаю, з мене досить того, що ти не хочеш бачитися з ним. Може, таки зайдеш до мене? Принаймні, в будинку тепліше, аніж тут.

Анна кинула на нього швидкий погляд і знов відвела очі.

— Мені не можна до вас заходити. Ви ж самі казали.

Ніби почувши щось вкрай кумедне, Адам розсміявся.

— Дай собі спокій. Це лише слова.

Вона заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам узяв її за руку і повів до себе в будинок. Чому не пручалася, і сама не розуміла.

— Але я зачекаю на кухні… І зовсім недовго. Хіба з півгодини.

Адам знов усміхнувся.

— Не розумію, що від того зміниться. Все одно ти вже тут. До речі, на кухні дуже тепло.

— Я вже помітила, — намагаючись не зрадити свій страх, Анна розстебнула ґудзики на кацабайці. Чому Адам дивиться на неї так, ніби бачить уперше або ж сподівається роздивитися щось таке, чого вона сама у собі поки що не знає. Напевно, для нього її візит теж несподіванка.

— Не думав, що ти наважишся зайти до мене. Може, таки підемо до кімнати?

Анна заперечно хитнула головою.

— Я не хотіла сюди заходити… Це сталось випадково… Я зараз піду…

Вона помітно нервувала, і Адам не міг не зауважити того.

— Боїшся мене? Аж так сильно?

— А ви вважаєте, що я поводжусь правильно? Мені тут місце?