Спершись ліктями на столик під дзеркалом, Анна уважно вдивилась у своє відображення. Знов трохи припухли від поцілунків губи, під очима залягли темні тіні, з’явилося сум’яття в погляді, а поза тим нічого особливого. Вигляд такий, ніби вона просто не виспалася. Якщо акуратно вкласти волосся та скромно потупити очі, ніхто нічого не помітить.

Старанно вдягнувшись і якомога скромніше прибравши волосся, Анна вийшла на кухню.

— Будеш каву? — уважно придивившись до неї, Адам присунув їй філіжанку з кавою ближче. — Пий, бо бачу, тобі це теж необхідно.

Мовчки присівши біля столу, Анна слухняно взяла до рук каву.

— У мене жахливий вигляд? По мені щось помітно?

Адам ледь усміхнувся.

— А що по тобі може бути помітно? У твоєму віці ти за жодних обставин не виглядатимеш погано. Відіспишся — і все буде нормально.

Він підвівся з-за столу і, ледь нахилившись, раптом поцілував її.

Мимоволі здивувавшись невчасності того поцілунку, вона широко розплющила очі. Він не хоче її відпускати? Хоче бути з нею?

— Анно, ти не залишишся там надовго. Я й без того надто довго чекав на тебе.

Вона опустила очі. Душу віддала б, аби бути з ним, але Адамові зовсім не обов’язково це знати. Для чоловіка краще чогось не мати або ж недоотримати, аніж одержати це з надлишком.

Вона спробувала вкласти на місце пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски і впало на шию непокірним локоном.

— От бачите… Що ви наробили своїм поцілунком? Тепер доведеться перечісуватись. Так ми й до ночі не вийдемо звідси.

Оцінююче глянувши на Анну, Адам сам поправив пасмо волосся, яке порушило її зачіску.

— Не вигадуй. Нічого тобі не бракує. Як на мене, у тебе цілком пристойний вигляд.

Усміхнувшись, вона знов потупилася. Зараз Адам дивився на неї так, як дивляться на свою власність, і навіть не припускав, що вона може мати про все це інакшу думку. Цікаво, це всі чоловіки такі чи лише він? Зрештою, нехай думає, що хоче. Ніхто ж йому того не забороняє. Зараз у неї значно серйозніші проблеми в житті. Дуже важко на щось наважитися, зате потім, ніби зі снігової гірки на санчатах, котишся донизу без жодних зусиль та гальм. От тільки невідомо, де зупинишся, і не знати, на що наштовхнешся внизу чи й по дорозі.

Опинившись на вулиці, Анна обережно роззирнулася довкола. Сутінки лише ледь-ледь чіпляють за очі та роблять невиразними силуети довколишніх предметів, проте все ще дозволяють роздивитися тих, хто виходить з будинку. Хоч би не зустріти когось знайомого.

Адам обережно притримав її за лікоть.

— Біля Нового театру[18] я винайму фіакр. Так буде швидше і безпечніше.

Завернувши з Краківської вулиці до площі Каструм[19], вони проминули колишній монастир отців Тринітаріїв, де зараз були будівлі університету, і Анна мимоволі занепокоїлася. Біля театру велика ймовірність зустріти когось зі знайомих Адама, і якщо вдень таке зійшло їм з рук, то з наближенням ночі виглядає доволі проблематичним. Скажуть, що вона панна легкої поведінки, а їй зовсім не хочеться, щоб її так сприймали.

— Я туди не піду, — не дійшовши до театру з добрий десяток кроків, вона рішуче зупинилась у провулку. — Я зачекаю тут.

Адам здивовано глянув на неї.

— А сама залишитись тут ти не боїшся? Не вигадуй. Ніхто тебе в темряві не роздивиться.

Відступивши ще на крок назад, Анна затято глянула на нього.

— Усе одно йдіть самі. Потім під’їдете до мене. Я нікуди не втечу.

Розділ 4

Дивлячись на кучугури снігу обабіч хідника і на дахи кам’яниць, присипані снігом, Анна намагалася не нервувати, проте добрих намірів вистачило заледве на декілька хвилин терплячого очікування. З кожною наступною хвилиною її дедалі дужче лякало те, що вона залишилася сама, що стоїть посеред вулиці й що цим мимоволі привертає до себе увагу. Декілька разів повз неї проходили якісь люди, і вона злякано сторонилася їх. Полегшено зітхнула лише тоді, коли з’явився Адам.

— Я не примусив тебе надто довго чекати? — вийшовши з фіакра, він допоміг сісти їй. — Даремно я тебе послухав. Нікого зі знайомих там не зустрів.

Намагаючись внутрішньо зосередитися на майбутній зустрічі, Анна ледь не всю дорогу мовчала і навіть не помітила, як вони проминули вулицю Валову, монастир Бернардинів та біля колишнього монастиря ордену Кларисок завернули на Личаківську дорогу.

— Я б зараз із більшим задоволенням відвіз тебе до своєї сестри, — першим порушив мовчання Адам. — Тереза — мудра жінка. Шкода, що зараз її нема у Львові. Колись я познайомлю тебе з нею. Думаю, вона тобі сподобається.

Від подиву Анна навіть про свої страхи забула. Невже він обіцяє познайомити її зі своєю сестрою? Цікаво, як кого? Очевидно ж, що не як коханку.

Скосивши очі на візника, вона нерішуче глянула на Адама.

— У вас, напевно, велика родина?

Перехопивши погляд Анни, Адам усміхнувся.

— Достатньо велика, але з Терезою у мене найтепліші стосунки. Вона моя сестра не лише по батькові, але й по мамі. Окрім того, ми з нею майже однолітки.

Ще раз здивовано глянувши на Адама, Анна потупилася. Отже, у його батька теж була друга дружина. Цікаво, а перша теж померла?

— Колись ви розкажете мені про себе? Добре?

— А куди ти тепер від того подінешся. Звичайно, розкажу.

Надворі вже зовсім споночіло, коли вони під’їхали до Нижнього Личакова й опинилися неподалік костелу Святого Антонія[20].

Анна і колись погано знала це передмістя, а тепер, у темряві, ще й взимку, взагалі нічого тут не впізнавала. Невеличкі будинки, засипані снігом мало не до самих вікон, садки у снігових заметах, кучугури відгорнутого снігу обабіч стежок від дверей до хвірток, дерев’яні штахети, високі замети при дорозі. Усе якесь майже однакове. Цікаво, в якому з цих будинків мешкає тітка Адама?

Поглядом Анна виділила декілька найгарніших будинків, проте фіакр їх проминув і зупинився біля нічим не примітного невеличкого обійстя.

Допомігши Анні вийти з фіакра, Адам розплатився з візником. Отже, шляхів до відступу немає.

Важко зітхнувши, Анна пішла за Адамом вузенькою стежкою до хвіртки, а коли він зайшов у двір, вона так само мовчки пішла за ним через усе подвір’я до будинку. За крок від ґанку спіткнулася і, намагаючись не впасти, випустила з рук торбинку. Почервонівши, присіла, щоб її підняти, і мимоволі вперлася поглядом в освітлене вікно будинку.

За фіранкою хитнулася чиясь невиразна тінь і відразу зникла у глибині кімнати. Отже, хтось у будинку її побачив.

Анна відвела погляд від вікна. Щось дедалі виразніше підказувало їй, що сюди краще не потикатися, проте вона примусила себе не дослухатися до передчуттів і ступила на сходинку ґанку. Зробила це радше неусвідомлено, аніж із власної волі, і лише тому, що Адам нетерпляче очікував, коли вона приєднається до нього.

Зупинившись на ґанку, Анна струсила з черевичків сніг. Адам збирався заходити досередини будинку, і, не втримавшись, вона мимовільним жестом зупинила його.

— Щось сталося? — здивовано глянув на неї він. — Ми щось забули у фіакрі?

— Ні, нічого, — Анна забрала долоню з його руки. — Я просто хочу трохи відсапатись. Зачекайте хвильку. Ми надто швидко йшли.

Знизавши плечима, Адам зачекав ще декілька секунд і відчинив двері.

Анна лише тихенько зітхнула і, намагаючись не виказувати страху, зайшла з ним у сіни. Здається, пастка замкнулася, і на то вже нема ради.

Зібравшись із залишками сили волі, вона примусила себе зайти до покою. Ледь чутно привіталася з господинею, підвела очі й знову впала духом. Судячи з усього, ця пані не належала до жінок, з якими легко порозумітися. Навіть погляд має непривітний і чіпкий.

Скориставшись дозволом присісти, Анна прилаштувалася в найдальшому та найтемнішому закутку кімнати. Продовжувала потай спостерігати за господинею. Та не дивилася в її бік, проте Анна все одно не могла позбутися враження, що тітка Адама уважно її вивчає. Що це — звичайна цікавість чи щось значно небезпечніше?

Анна ще раз крадькома глянула на неї. Міцно стулені губи, самовдоволений вираз обличчя, погляд, що тримає на віддалі й є підкреслено зверхнім. Усім своїм поводженням ця пані дуже виразно демонструє, якої невисокої вона думки про небажану візитерку і з яким очевидним небажанням погодилася взяти ту до себе.

Не втримавшись, Анна обережно скосила очі на Адама. У його погляді дедалі виразніше читалося занепокоєння. Ситуація виходить з-під контролю?

Внутрішньо напружившись, Анна міцно стиснула долоні. Їй раптом по-дитячому сильно захотілося все це облишити і втекти геть. Вона різко випросталася і хапнула ротом повітря.

Моментально оцінивши ситуацію, Адам теж підвівся.

— Думаю, панна хоче відпочити з дороги.

Від подиву втративши дар мови, Анна не лише промовчала, але й безборонно дозволила випровадити себе з кімнати. В останню мить таки озирнулася. Невже Адам намагається приховати від неї розмову з тіткою? Боїться її реакції на все це?

Провівши Анну в невеличкий, проте надзвичайно чистий покій, тітка Адама поставила на стіл свічник.

— Порозкладаєш свої речі й прийдеш до мене. Тут не заведено пізно вечеряти. Запам’ятай то собі.

Вона кинула на Анну ще один недоброзичливий погляд і вийшла з кімнати.

Трохи розгублено знизавши плечима, Анна провела її очима. Здається, господиня будинку — прихильниця ідеального порядку.

Анна роздивилася довкола. На вікні — білосніжна, навіть у тьмяному світлі свічки, фіранка; на підвіконні — виставлені в чітку лінію вазони з квітами; у креденсі — симетрично розставлений порцеляновий посуд; на ліжку — рівний рядочок вигаптуваних подушок. Жодного перекошеного чи бодай на дюйм зсунутого від гармонійно чіткої лінії предмета.

Вона перевела погляд собі під ноги. Дощана підлога натерта до блиску і радше нагадує совганку, аніж долівку.

Поспіхом роззувшись, Анна ступила ще декілька кроків, підійшла до ліжка й обережно поклала капелюшок на його краєчок. Як і де тут розкладати свої речі, не уявляла і понад усе боялася порушити ідеальний порядок та глянц у кімнаті. Довго вона тут не витримає. Усе якесь надто правильне та штучне, ніби розраховане на зовнішній блиск, а не на повсякденне життя.

Присівши на крісло, Анна втупилася поглядом у полум’я свічки. Як тут взагалі мешкати? Тітка Адама анітрохи їй не подобається. Така сама штучна і нещира, як і все у цьому помешканні.

Вона підвелася з крісла. Навряд чи Адам прийде прощатися з нею. Щоб не провокувати зайвих підозр, відразу поїде додому. Чого-чого, а самовладання та розсудливості йому не бракує. А їй?

Вона підійшла до вікна і ледь відхилила фіранку. Довго чекати на Адама не довелося. Незабаром він вийшов із будинку, перетнув подвір’я, а ще за хвилину зник із поля зору. І нехай. Наперекір їм усім не буде плакати і боятися.

Анна рішуче повитирала долонею вологі від сліз щоки і вийшла з кімнати.

Побачивши її на порозі кімнати, тітка Адама невдоволено підібрала губи і жестом вказала їй на крісло у протилежному від себе кінці столу.

— Мій племінник надто сильно переймається твоєю долею, — відразу приголомшила вона Анну зауваженням. — Не розумію, чим ваша родина заслужила собі таке ставлення? Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що ви чужі для нього люди і не розраховуєш, що він довго панькатиметься з тобою. Ти ж не будуєш особливих планів щодо нього? Правда?

Відчуваючи, як кров відливає від щік, Анна не відразу знайшлася з відповіддю.

Тітка Адама ще раз зміряла Анну зневажливим поглядом. Виглядає на добропорядну панну, проте навряд чи такою є. Просто талановито грає роль. Навіть вдягнута з претензією на розкіш, а при її становищі такого не мало б бути. Хтось її утримує? Чи не Адам? Щось у цій гарненькій панні дедалі виразніше їй не подобалося. Відчувала в ній якийсь прихований ґандж чи радше небезпеку. Цікаво, чому Адама так сильно хвилює доля цієї дівчини?

Вона ще уважніше придивилася до Анни. Невисока на зріст, має гарне, але доволі безвільне та перелякане обличчя, добре волосся, розвинені форми тіла, м’які рухи і якийсь підозрілий погляд — надто насторожений і неспокійний. Так, ніби весь час намагається щось приховати або зіграти те, чого нема. Без сумніву — обманює, проте зловити її на тому буде важко. Адам теж не сказав правди.

Щось він собі задумав. У його віці чоловікам іноді перекручується в голові. Незрозуміло лише, навіщо він привіз її сюди? Таких не возять до родини.

Під пильним поглядом господині Анна насилу примусила себе зберігати пристойну міну при поганій грі й спробувала зобразити на обличчі цілковиту невинність.