Як сухий пісок крізь пальці, збігли ще декілька тижнів. Збігли — і нічого по собі не залишили. Жодного зі своїх сумнівів Анна так і не здолала. Власне, й не намагалася. Жила як живеться. Не замислюючись і не переймаючись тим, що відбувається за межами її помешкання. Сама відсторонилася від світу і не дозволяла світові втручатись у своє життя. Вигідно, затишно, безпечно. Уявна стіна, яку вона вибудувала довкола себе, захищала надійніше, аніж захистила б справжня, а життя, побудоване на хиткому ґрунті неправди, дозволяло насолоджуватися становищем заміжньої жінки і майже спокійно очікувати народження дитини. Розмірений ритм, зосередженість у собі, завмирання серця на кожен рух дитини, мрії, непевні сподівання і щем від усвідомлення того, що незабаром вона триматиме на руках своє довгоочікуване дитя. Не почувалась ані самотньою, ані нещасною. Дитина — ось вона, зовсім поряд. Варто лише покласти долоню на живіт, прислухатися — і відчуєш, як вона рухається. За формою живота, маленькими випуклими нерівностями, які з’являлися, а тоді зникали під її пальцями, намагалася вгадати, де в дитинки ручка, ніжка, голівка, а потім сама сміялася з того. Хіба ж тут можна щось розібрати? Подумки Анна навіть розмовляла з дитиною, щось цілком серйозно їй пояснювала, розповідала, а коли та занадто боляче штовхалася, вмовляла поводитись обережніше. Кожен крок, думка, дія підпорядковувались інтересам дитини і оцінювалися з погляду того, чи піде це їй на користь. Навіть візити сестри Адама стали вкрай необхідними, бо саме Тереза допомогла зорганізувати побут, знайшла жінку, яка тричі на тиждень приходила та допомагала в хатніх справах, прислала кравчиню, котра навела лад у гардеробі та порадила, чого і скільки приготувати для дитини. Невдовзі Анна не лише звикла до візитів сестри Адама, але і з нетерпінням на них очікувала. Не мала мами, з якою могла б порадитись, а життєвий досвід, практичність і розсудливість Терези — це саме те, чого їй найдужче бракувало зараз. Могла майже про все з нею поговорити, розповісти про самопочуття, про дитину. Лише про Адама та його дружину не прохопилася жодним словом. Так, ніби ніколи їх не знала. Для сторонніх старанно вибудовувалась ілюзія пристойності, буденності та добропорядності. Трохи дивувало сусідів лише те, що Анна майже не розмовляла з ними, рідко виходила з помешкання, а коли виходила, то зазвичай трималася насторожено. Незвичність поведінки приписували тому, що вона очікує на дитину, а нерішучість і страх пояснювали тим, що її чоловік ще восени поїхав з міста і, судячи з усього, кудись зник. За таких обставин будь-яка жінка переживатиме та поводитиметься дивно, а цій незабаром ще й родити. Дасть Бог, чоловік повернеться живий-здоровий і вона поводитиметься так, як усі.

Потроху до Анни звикли всі сусіди. А коли зима впевнено ввійшла в буденне життя міста та додала міщанам нових клопотів, її взагалі майже забули. Сніг, морози, необхідність опалення помешкань, передріздвяний піст, наближення свят, шиття нових строїв, очікування забав, карнавалів, приготування найрізноманітніших солодощів та святкових страв, особлива метушня останніх днів перед Різдвом та Сильвестром…[42]

Підхоплена загальним настроєм, Анна і собі поринула в передсвяткові клопоти. Сама дивувалася з того, бо знала, що їй нічого не світить. Які забави, святкування Сильвестра або запустів у її цікавому стані? Хіба Андрій забіжить у гості, а їй хіба з вікна дивитися на те, як бавляться інші. Бали, танцювальні вечори чи забави не для жінки при надії. Не надто й сумувала за всім цим. Більше непокоїло те, що не могла піти до церкви та висповідатися. Відчувала величезну потребу в цьому, проте ані не мала в собі правдивого жалю за тим, що була коханкою Адама, ані не могла розповісти про обман, на який пішла заради того, щоб дитина народилась у законному шлюбі, а сповідь без усього цього — пусте дійство і ще більший гріх. Дедалі сильніше переживала й через те, що, вмовляючи себе не думати про Адама, насправді думала про нього мало не увесь свій вільний час. Він не приходив, не писав, не з’являвся, а вона не могла позбутися враження, що він ось-ось прийде, напише, з’явиться. Не сталося — Адам через посильного подарував їй на уродини ще один коштовний золотий гарнітур, проте сам не прийшов і нічого, окрім привітання, не написав. А вона, як майже кожна жінка, з наближенням пологів мучилася страхами і хотіла, щоб батько майбутньої дитини був поряд. Боялась усього — того, що не доносить дитину; того, що доносить, але дитина народиться мертвою; того, що не витримає пологів і помре сама; що впаде зі сходів, посковзнеться на вулиці або що на неї подивляться недоброзичливим поглядом. Іноді напружено прислухалася до себе і їй здавалося, що дитина перестала рухатись або рухається не так. Кажуть, дитина може померти всередині, а жінка — взагалі не розродитися. Перша дружина Адама саме так і померла. А якщо таке станеться і з нею? Що тоді? Вона теж помре? Коли ж дитина, трохи перепочивши, починала рухатись, Анна знов почувалася впевнено і добрий настрій теж повертався. Головне, що Тереза про неї не забуває і двічі або й тричі на тиждень приходить у гості. Ще й Андрій іноді забігає на обід. А Адам? Уже майже перестала його чекати. «Ти мене не хочеш — я тебе не потребую», — напевно, це найрозумніше з того, що могла собі зараз сказати. Адам таки дослухався до її прохань і дав їй спокій. Може, навіть коханку іншу знайшов. А може, повернувся до дружини. Ну, й нехай. Хіба вони з дитиною не проживуть без нього?

1848 рік

Без Адама проминули свята, без нього проходили дні та тижні, без нього Анна почала готуватися до народження дитини. Проігнорувавши прикмети, потроху складала необхідне: сорочечки, пелюшки, маленькі простирадла, теплу ковдрочку, придбала колиску. Залишилося хіба вирішити, хто допомагатиме при пологах, проте у такому великому місті це, мабуть, не проблема. Швидше б розродитися. Сама собі здавалася величезною і неповороткою. Навіть лягти чи сісти вже не могла так, щоб почуватися комфортно. Майже постійно щось заважало — або біль у крижах, або надто тиснуло внизу живота, або дитина штовхалася так сильно, що півночі доводилося крутитись та вишукувати собі зручне місце.

Сьогодні вночі теж погано спала, а зараз не могла примусити себе підвестися з ліжка і розпалити п’єц. А здалося би. На вулиці сильний мороз, і хата вистигла більше, ніж звичайно. Коли ці морози нарешті вщухнуть? Весна на порозі, а досі жодного на неї натяку.

Анна обережно повернулася на інший бік, звичним рухом торкнулася живота і, відчувши під пальцями легенький поштовх дитини у відповідь, заплющила очі. Скільки їй там залишилося нормально спати? Декілька тижнів, а тоді маленька ляля не дозволить ані довго спати, ані спокійно вилежуватись у ліжку. Ще пригадаються спокійні ночі та дні.

Обережно огорнувши живіт рукою, Анна усміхнулася своїм думкам. Невже вона незабаром стане мамою? Аж не віриться, але як це гарно. І зовсім не важливо, що життя у неї складається трохи не так, як у інших жінок. Усе одно вона щаслива.

Розділ 2

Прокинулась Анна від поштовху дитини. Відсунувши ковдру, машинально провела рукою по животі й прислухалася. Ще один сильний поштовх у відповідь на її рух примусив лягти зручніше. Її сонечко теж прокинулося. Знов товчеться так, що мамі аж боляче.

Замислено усміхнувшись, Анна поклала долоню собі на живіт. Цікаво, хто там? Хлопчик чи дівчинка? Сама не знала, кого б їй хотілося дужче. Напевно, як Бог дасть. Аби здорове, сильне і щоб народилося легко та швидко.

Ледь прогнувшись у попереку, вона розплющила очі. Після обіду прийде Тереза, і треба не лише вдягнутись, але поїсти та прибрати у помешканні. Уже й на вулиці розвиднилося, але день не заповідається на сонячний чи теплий, радше на похмурий та сірий. У кімнаті досі напівтемрява.

Анна потягнулась і, кинувши неуважний погляд у вікно, позіхнула. Ще й сніжить доволі сильно. Знов позамітає все довкола. Коли ж ця весна нарешті прийде?

Вона ковзнула поглядом кімнатою і раптом широко розплющила очі. У кріслі біля столу сидів Адам. Як він сюди потрапив? Приголомшена його присутністю, Анна хапнула повітря ротом, але не змогла нічого сказати.

Адам теж промовчав. Не змінив ані пози, ані виразу обличчя. Прийшов сюди ще годину тому, але вирішив зачекати, доки Анна прокинеться сама. Спочатку розпалив п’єц, тоді приготував собі каву і вже з півгодини сидів і просто дивився на неї. Про що думав? Нічого чітко окресленого — уривки думок, вражень, спогадів. Усі ці місяці йому найдужче бракувало саме такого відчуття спокою та затишку біля коханої жінки. Нервозності та неприємних розмов мав із надлишком і вдома. З десяток разів ладен був порушити слово і прийти сюди, проте примушував себе ще трохи зачекати. Врешті, відчув себе ідіотом, бо й досі не зумів відволіктися від нав’язливих думок про Анну. Здається, за будь-якого розвитку подій, хоче мати біля себе лише її.

— Навіщо ви прийшли? — До Анни таки повернулася здатність нормально дихати і говорити. — Користаєте з того, що у вас є ключі, а я не маю сили виставити вас за двері?

— Я хотів зустрітись з тобою, — говорив у манері цілком для нього невластивій і дивився якось дивно. — Тобі не здається, що ця дитина не лише твоя, але й моя? Я б ще зрозумів твоє бажання позбутись мене, якби ти вийшла заміж по-справжньому.

Анна промовчала, лише кинула на Адама ще один насторожений погляд. Навіщо ця розмова? Чому він прийшов сюди саме сьогодні? Що намагається сказати?

— Я хотів визнати цю дитину, але ти сама не захотіла. Думаєш, тобі сподобається виховувати дитину самій?

Анна сіла на ліжку й обережно глянула на Адама.

— А чому б ні? Мені добре самій.

— Я бачу, як тобі добре. Не втомилась від того добра?

Не озираючись, Анна взяла з крісла шаль і накинула собі на плечі. Зовсім не хотіла, щоб Адам бачив її такою — незграбною, неповороткою, з великим животом. Такою, якою їй зараз не хотілося бути і якою вона собі не подобалася.

— Я хочу, щоб ви пішли, — сідаючи в крісло, Анна щільніше загорнулась у шаль, проте від того її округлий живіт окреслився ще виразніше. — Сусіди вважають мене заміжньою жінкою. Не ходіть сюди, не псуйте мені репутацію.

Відчуваючи, як її хвилювання передається дитині, Анна інстинктивно затулила живіт рукою. Дитина у ній штовхалася так сильно, що аж рухалася тканина сорочки.

Прослідкувавши за мимовільним жестом Анни, Адам підійшов ближче, присів біля неї і обережно поклав долоню їй на живіт. Виглядала, може, не так ефектно, як раніше, проте була до щему рідною та близькою. Такою, яку йому дуже хотілось обійняти та захистити.

— Штовхається? Сильно?

Затамувавши подих, Анна завмерла, проте руку Адама не відіпхнула, навпаки, несподівано для себе, обхопила його пальці своїми і посунула долоню туди, де зараз найвиразніше відчувала рухи дитини.

— Чуєте? Ось тут… Сильно. Правда ж?

Відчувши під рукою поштовх, Адам прислухався. За якийсь час почув іще один рух, слабший, тоді знов сильніший. Пауза, а ще за декілька секунд його пальці натрапили на маленьку випуклу округлість, яка ковзнула під його долонею і зникла. Дитина змінила позу і затихла.

Анна усміхнулася.

— Бачите, яке вже велике. Так штовхається, що навіть вночі не дає заснути.

Підвівши голову, Адам усміхнувся. Сам дивувався з того, що такі звичайні відчуття, як порухи власної ненародженої дитини, не лише несподівано глибоко вразять його, але й примусять відчути щем на серці.

— Якщо там дівчинка, то я б хотів, щоб вона була подібною до тебе.

Перехопивши погляд Адама, Анна знітилася. Це неймовірно, але, здається, він усе ще її любить. Навіть таку, як зараз — вередливу, недобру, несправедливу до нього, а на додачу ще й негарну. І на мить не припускала, що він сприймає її якось інакше.

Насправді обличчя у неї майже не змінилося, хіба трохи м’якшими стали риси, шкіра без плям та веснянок, навіть живіт мала не надто великий, а акуратно-округлий. Інакшими стали лише рухи — дуже обережними та невпевненими — так, ніби вона боїться щось зачепити або впасти.

— Знаєш, Анно, я все ж таки приходитиму до тебе. Дитина — це не привід для розірвання стосунків.

Не так злякано, як стурбовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.

— Не варто. Ліпше пообіцяйте, що прийдете тоді, коли дитинка народжуватиметься. Пообіцяєте?

— Смішна ти все ж таки. Навіть якби ти заборонила, я б однаково прийшов.

Анна заховала погляд. Любила його, все одно любила.

— Мусите йти. Зараз прийде ваша сестра.

Глянувши на годинник, Адам залишився сидіти.

— Надто рано для її візиту. Присядь біля мене. Хочу поговорити з тобою.

Він підсунув до себе філіжанку з уже холодною кавою. Продовжував мовчати, і в якийсь момент Анні здалося, що він навмисно тягне час.