— Щиро кажучи, — мовила міс Кроуфорд, — я мов той славнозвісний дож при дворі Людовіка Чотирнадцятого; мушу зізнатися, що не бачу в цій алеї нічого дивного, крім того, що я сама в ній знаходжуся. Якби хтось сказав мені ще рік тому, що в цьому місці буде мій дім, що мені доведеться проводити тут місяць за місяцем, я б нізащо не повірила. А тепер я живу тут уже п'ятий місяць! І, треба сказати, це п'ять найспокійніших місяців у моєму житті.

— Аж надто спокійних, напевно.

— Я б і сама так думала — теоретично; проте, — і її очі зблиснули, — насправді в мене досі ще не було такого щасливого літа. — І, замислившись, вона тихо додала: — А втім, іще невідомо, до чого це може призвести.

У Фанні забилося серце, і вона відчула, що більше не в змозі приховувати своїх почуттів. Міс Кроуфорд, однак, пожвавилася і повела далі:

— Я бачу, що навіть краще примирилася з сільським життям, ніж очікувала. Я ладна навіть припустити, що проводити півроку на селі за певних обставин дуже приємно. Елегантно умебльований, не дуже великий будинок, у якому зосереджені всі родинні зв'язки; постійне спілкування з родичами; можливість бути першою в добірному товаристві, яке тебе шанує більше від багатьох заможних осіб, а після веселих розваг залишатися tête-à-tête з людиною, що для тебе найдорожча у світі… У такій картині немає нічого страшного, як ви гадаєте, міс Прайс? Немає потреби заздрити навіть місіс Рашворт, коли маєш такий дім.

— Заздрити місіс Рашворт! — тільки й спромоглася мовити Фанні.

— Ну, знаєте, було б негарно з нашого боку судити місіс Рашворт надто суворо; завдяки їй нас чекає багато веселих, приємних, щасливих годин. Сподіваюся, наступного року ми будемо частими гостями у Созертоні. Такий шлюб, як у міс Бертрам, — це просто Божа ласка для світського товариства; адже для дружини містера Рашворта буде найприємнішим заняттям збирати повен дім гостей та влаштовувати бучні бенкети.

Фанні мовчала, і міс Кроуфорд знову замислилася, та по хвилі раптом підвела очі й вигукнула:

— Ага, ось він! — хоч це був не містер Рашворт, а Едмунд, який простував до них разом із місіс Грант. — Моя сестра і містер Бертрам. Я так рада, що ваш старший кузен поїхав і його знову можна називати — містер Бертрам. У звучанні слів «містер Едмунд Бертрам» є щось надто невиразне й мізерне, це звання молодшого брата і більш нічого, тому воно мені просто гидке.

— Як ми по-різному відчуваємо! — вигукнула Фанні. — Для мене «містер Бертрам» звучить так холодно й безглуздо, без теплоти, без жодного виразу! Це просто звернення до джентльмена і все. А в імені Едмунд є благородство. Це ім'я героїчне й славетне; ім'я королів, принців, лицарів; у ньому вчувається шляхетність і вірність.

— Повірте, мені воно також здається гарним, а «лорд Едмунд» чи «сер Едмунд» звучить просто чудово; та поховайте його під крижаним, нищівним «містер», і «містер Едмунд» — це не більше, ніж «містер Джон» або «містер Томас». Ну, гаразд; може, нам приєднатися до них і таким чином уникнути хоча б половини докорів за те, що ми сидимо надворі о такій порі року, перш ніж вони почнуть читати свою проповідь?

Едмунд був надзвичайно радий їх зустріти. Сьогодні він уперше побачив їх разом відтоді, як вони заприятелювали, про що він дізнався із щирим задоволенням. Саме такої дружби між двома дорогими для нього особами він лише й міг бажати; і, на честь закоханого, слід зазначити, що він не вважав цю дружбу корисною лише для Фанні — чи то більш корисною саме для неї.

— Ну то як, ви нам не дасте нагінки за таку необачність? — спитала міс Кроуфорд. — Ви що собі думаєте, хіба ми тут сиділи не для того, щоб нас за це відчитували, і вмовляли, і переконували більш ніколи так не робити?

— Мабуть, я б вас таки насварив, — відповів Едмунд, — якби ви сиділи поодинці; та якщо ви вчинили такий переступ разом, мені слід бути поблажливим.

— Вони не могли довго просидіти, — вигукнула місіс Грант, — бо коли я піднімалася за своєю шаллю, то побачила їх у горішнє вікно, і вони якраз прогулювалися.

— Та й день сьогодні такий ясний, — додав Едмунд, — що це не така вже необачність — трохи посидіти надворі. Про нашу погоду не завжди можна судити за календарем. Часом ми можемо вільніше поводитися в листопаді, ніж у травні.

— Слово честі, — вигукнула міс Кроуфорд, — ви двоє — такі безсердечні і ненадійні друзі, яких я ще в житті не бачила! Ви не розхвилювалися ні на мить. Певно, ви й не здогадуєтеся, як ми тут позамерзали! Та я вже давно зрозуміла, що проти містера Бертрама безсилі ті маленькі хитрощі, які так гарно допомагають жінці. На нього в мене й спочатку не було надії; але ж ви, місіс Грант, моя рідна сестра, і я гадала, що ви повинні хоч трохи непокоїтись за мене.

— Ти собі лестиш, дорогенька моя Мері, і анітрохи мене цим не розчулиш. Мені є про що непокоїтись, та це речі зовсім інші; і якби навіть я могла змінити погоду, тобі довелося б весь час страждати від різкого східного вітру — бо деякі з моїх рослин Роберт залишає на ніч надворі: ночі, мовляв, іще теплі; а я ж бо знаю, чим це скінчиться: раптом вдарить мороз і захопить усіх зненацька — принаймні Роберта, — і рослини загинуть усі до одної; а ось іще гірше: куховарка щойно сказала, що індичку не можна зберігати довше, ніж до завтра, а я ж так не хотіла готувати її раніше неділі, бо знаю, наскільки більше доктор Грант їй зрадіє в неділю, то ж такий для нього важкий день. Оце, схоже, справжні прикрощі, і тому я гадаю, що погода навіть надто тепла як для цієї пори.

— Радощі домашнього господарства в сільському закутні! — глузливо мовила міс Кроуфорд. — Порекомендуйте мене вашому садівникові та крамареві.

— Люба моя дитинко, порекомендуй доктора Гранта до Вестмінстерського абатства чи до собору Святого Павла, і я радітиму твоїм садівникові з крамарем не менше від тебе. Але в нас, у Менсфілді, немає такої можливості. Що ж мені вдіяти?

— О, та ви тут нічого не зможете вдіяти, окрім того, що вже робите зараз: постійно бідкатися, проте ніколи не занепадати духом.

— Дякую; але цих дрібних прикрощів нам не уникнути, Мері, де б ми не жили; і якщо ти оселишся в місті, а я приїду до тебе погостювати, боюся, що в тебе будуть ті ж самі клопоти, хоч і не з садівником та крамарем, — а скоріш за все, саме через них. Ти будеш обурюватися їхньою віддаленістю або ж їхніми грабіжницькими цінами та шахрайством.

— Я збираюся стати досить багатою, щоб не турбуватися через подібні речі. Великий прибуток — ось найкращий рецепт щастя, про який я коли-небудь чула. Він, безперечно, вбереже від турбот про миртові дерева та індичок.

— Ви збираєтеся стати дуже багатою? — спитав Едмунд, і погляд його, як здалося Фанні, посерйознішав.

— Звичайно. А ви хіба ні? Хіба всі ми цього не хочемо?

— Я не можу хотіти чогось такого, що настільки не залежить від мого бажання. Міс Кроуфорд може обирати бажаний для неї ступінь багатства. Їй треба лише визначити його розміри — кількість тисяч фунтів на рік, — і, без сумніву, стільки вона й матиме. А все, чого я можу хотіти, — це не бути бідним.

— Завдяки скромності та ощадливості, узгоджуючи свої бажання зі своїм капіталом і таке інше. Я вас розумію, і це вельми схвальне бажання для людини вашого віку, з такими обмеженими прибутками і без впливових зв'язків. Чого ви іще можете бажати, окрім пристойного забезпечення? У вас лишається не так багато часу; а ваші рідні мають не те становище, щоб могли що-небудь для вас зробити чи то образити вас нагадуванням про своє багатство та всі ті переваги, яких воно надає. Будьте чесним та бідним, як на те ваша воля, — та я не думаю, що зможу вам позаздрити. Я навіть не думаю, що зможу вас поважати. У мене набагато більше поваги до тих, хто чесний і багатий.

— Те, наскільки ви поважаєте чесність — бідну чи багату, — мене зовсім не хвилює. Я не збираюся бути бідним. Бідність як така викликає в мене відразу. Бути чесним і посідати середнє місце між багатством та бідністю — ось яке становище ви не повинні зневажати.

— Але я зневажатиму таку людину, якщо вона могла б піднятися вище і не зробила цього. Я можу лише зневажати будь-кого, хто вдовольняється життям у безвісті, тоді як міг би завоювати визнання.

— Але як саме завоювати? Як, зрештою, моя чесність може домогтися хоч якогось визначного становища?

На це питання було нелегко відповісти, і прекрасна леді замислено промовила: «О-о!» — перш ніж надумала, що сказати:

— Вам слід було б балотуватися до парламенту чи десять років тому піти у військові.

— Але тепер про це не варто говорити; а щодо моєї парламентської кар'єри, гадаю, мені доведеться почекати скликання асамблеї представників молодших синів, які не мають з чого жити. Ні, міс Кроуфорд, — додав він серйознішим тоном, — є визначна мета, не досягати якої, я почуватимуся нещасним, — у тому разі, якщо мені не пощастить чи я виявлюся нездатним її досягти, — але вона полягає в зовсім іншому.

Те розуміння, яке Фанні побачила в його погляді, коли він говорив, а також те, що звучало в жартівливій відповіді міс Кроуфорд, було гіркою поживою для роздумів Фанні; і, відчувши, що вона просто не в змозі з належною увагою слухати місіс Грант, з якою йшла зараз услід за тими двома, вона вже майже вирішила йти додому і лише чекала, поки збереться на силі про це сказати, коли великий годинник у Менсфілд-парку пробив на третю, і вона збагнула, що справді затрималася набагато довше, ніж зазвичай, і одразу ж перестала вагатися, чи лишитись їй, чи піти і як саме та коли це зробити. Більш не маючи жодних сумнівів, вона негайно стала прощатися з усіма, і Едмунд тої ж миті згадав, що його мати питала про Фанні і що він пішов до пасторату саме по неї.

Фанні заспішила ще більше і, не сподіваючись, що Едмунд стане її супроводжувати, збиралася скоренько йти додому сама; але інші також прискорили кроки і увійшли разом з нею до будинку, через який потрібно було пройти. Доктор Грант був у передпокої, і, коли вони зупинилися з ним поговорити, з Едмундової поведінки вона зрозуміла, що він таки збирається піти з нею. Він також став прощатись. Фанні не могла не бути йому вдячною. Доктор Грант на прощання запросив Едмунда наступного дня з ним пообідати, і Фанні не встигла ще й засмутитись, як місіс Грант, раптом згадавши про неї, спитала, чи не буде вона ласкава прийти також. Така увага була для неї незвичною, та й подібне запрошення Фанні отримала вперше в житті; отже, украй здивована та знічена, вона пробурмотіла, що вельми вдячна, але «не впевнена, що зможе прийти», і дивилася на Едмунда, наче благаючи його про допомогу. Але Едмунд, радий, що їй випала така щаслива нагода, з першого погляду на неї та з перших її слів переконався, що вона боїться не отримати тітчиного дозволу, і не міг уявити, що його мати її не відпустить; тому він наполегливо й рішуче порадив Фанні прийняти запрошення, і, хоч вона не насмілилася б на такий відважний крок навіть у його присутності, незабаром було вирішено, що, як нічого не зміниться, місіс Грант чекатиме Фанні на званий обід.

— А ви знаєте, що буде на обід? — мовила, всміхнувшись, місіс Грант. — Індичка, і — можете не сумніватись — чудова. Бачиш, мій любий, — звернулася вона до чоловіка, — куховарка твердить, що індичку треба приготувати завтра.

— Оце добре! — вигукнув доктор Грант. — Так воно й краще. Я радий почути, що в нашому домі ховаються такі скарби. Але міс Прайс і містер Едмунд Бертрам, напевно, залюбки віддалися б на волю фортуни. Ніхто з нас не бажає знати свій жереб заздалегідь. Дружня зустріч — ось чого ми передусім бажаємо, а не гарного обіду; тож ви з вашою куховаркою можете приготувати для нас що завгодно — хоч індичку, хоч окіст, хоч смажену гуску.

Кузен та кузина вирушили додому разом; і, поговоривши про запрошення, яке було для Едмунда надзвичайно приємним, оскільки він вважав його вельми бажаним для Фанні при тій дружбі, що зав'язалася між нею та міс Кроуфорд і дуже його втішала, далі вони йшли мовчки, бо після цієї розмови Едмунд замислився і більш ні про що не хотів говорити.

Розділ двадцять третій

– І чого це місіс Грант запросила Фанні? — мовила леді Бертрам. — Чого б то їй запрошувати Фанні? Ти ж знаєш, Фанні ніколи не ходила до них на такі обіди. Я не можу її відпустити, і я певна, вона також не захоче туди іти. Фанні, ти ж не захочеш, правда?

— Якщо ви ставите питання так, — вигукнув Едмунд, перш ніж кузина змогла відповісти, — Фанні одразу ж відповість «ні»; але я впевнений, люба матусю, що вона рада була б піти, і не бачу жодної причини, чом би їй не піти.

— Я й уявити не можу, чого місіс Грант надумала її запросити. Досі їй таке не спадало на думку. Вона часом запрошувала твоїх сестер, але ж не Фанні.

— Якщо ви не зможете без мене обійтися, мем… — почала була Фанні звичним для неї тоном самозречення.