«Люба моя Фанні, — адже тепер я зможу Вас так називати завжди, що буде для мене справжнім полегшенням, бо останні півтора місяця мені було важко вимовити „міс Прайс“ — перш ніж відпустити брата, я хочу передати Вам свої найширіші вітання і запевнити Вас у своїй згоді та схваленні. Сміливіше, моя люба Фанні, не бійтесь нічого; тут не може бути ніяких ускладнень, про які варто було б говорити. Мені хотілося б думати, що впевненість у моїй згоді щось для Вас значить; тож сьогодні ввечері всміхніться йому своєю чарівною усмішкою і відпустіть його до мене ще щасливішим, ніж він зараз вирушає до вас.

Щиро Ваша, М.К.»

Це були не ті слова, що могли б утішити Фанні; бо хоч вона й читала записку надто поспішно й схвильовано, щоб вірно зрозуміти, що має на увазі міс Кроуфорд, було очевидно, що та бажає привітати її з братовою прихильністю і, здається, вірить у його серйозні наміри. Фанні не знала, як їй слід вчинити і що про це думати. Найгірше, якщо все це серйозно; та навіть якщо ні, їй все одно не було спокою. Вона жахалася щоразу, як містер Кроуфорд звертався до неї, а він це робив занадто часто; і її лякало, що з нею він розмовляє зовсім іншим тоном і в іншій манері, ніж з усіма. Вона почувалася дуже ніяково, не могла навіть їсти, і коли сер Томас жартома зауважив, що радість відбила у неї апетит, вона ледь не згоріла від сорому, з жахом гадаючи, як це зрозуміє містер Кроуфорд; оскільки, хоч ніщо не змусило б її подивитись праворуч, де сидів він, його погляд — вона відчувала це — був звернений до неї.

Вона була ще мовчазніша, ніж завжди. Насилу підтримувала розмову навіть тоді, коли заговорили про Уїльяма, — адже своїм підвищенням він також завдячував тому, хто сидів праворуч від неї, і їй було прикро думати про цей зв'язок.

Їй здавалося, що леді Бертрам цього разу сидить за столом довше, ніж зазвичай, і вона у відчаї гадала, чи вийде та звідси хоч коли-небудь; та нарешті вони перейшли до вітальні, і поки її тітоньки, кожна у своєму стилі, закінчували обговорювати кар'єру Уїльяма, вона змогла подумати про все спокійніше.

Місіс Норріс, здавалося, не в останню чергу втішали міркування про економію, яку з цього матиме сер Томас. Тепер Уїльям зможе сам себе забезпечувати, а для його дядечка це буде неабияка різниця; адже ніхто не знає, скільки племінничок йому коштував; та й на подарунках це трохи позначиться. Вона була дуже рада дати Уільямові те, що дала на прощання, справді дуже рада, що мала таку можливість — не вдаючись до надмірних витрат, подарувати йому чималеньку суму; тобто ця сума є значною для неї, з її скромними статками, а він на ці гроші зможе облаштувати свою каюту. Звичайно, це влетить йому в добру копійчину, треба ж стільки всього купити, хоч, звісно, його батьки підкажуть йому, як придбати все подешевше, та все одно вона дуже рада, що могла прислужитися у цій справі.

— Я рада, що ти дала йому пристойну суму, — безтурботно зауважила леді Бертрам, — я ж бо дала лише десять фунтів.

— Справді? — вигукнула місіс Норріс і зашарілася. — Що й казати, поїхав він не з порожніми кишенями; та ще й задарма прокотився до Лондона!

— Сер Томас сказав мені, що десяти фунтів буде досить.

Місіс Норріс не мала жодного бажання сперечатись і перевела розмову на інше.

— Просто дивина та й годі, — мовила вона, — скільки коштують молоді люди тим, хто ними опікується; треба ж їх і виховати, і в люди вивести! Та їм до того байдужісінько, вони й гадки не мають, скільки батько з матір'ю, або тітонька й дядечко, витрачають на них щороку. От хоча б діти моєї сестри Прайс; якщо взяти їх усіх разом, то, скажу вам, ніхто й не повірить, скільки вони коштують серові Томасу, — вже не кажучи, що я для них роблю.

— Так, сестро, це ти правильно кажеш. Але що ж вони, бідні крихітки, можуть вдіяти? І, знаєш, для сера Томаса це не становить майже ніякої різниці. Фанні, нехай тільки Уїльям не забуде про мою шаль, якщо поїде до Вест-Індії; а я попрошу його купити ще дещо, як трапиться щось цікаве. Я б хотіла, щоб він поїхав до Вест-Індії; тоді в мене буде шаль. Напевно, мені потрібні дві шалі, Фанні.

Фанні тим часом, приєднуючись до розмови лише тоді, коли це було необхідно, намагалася збагнути, що це собі надумали містер і міс Кроуфорд. Ніщо на світі, окрім його слів та поводження, не давало підстав подумати, що це серйозно. Проти цього були всі природні, ймовірні, розумні міркування, всі його звички та спосіб думок, усі її вади. Як вона може збудити серйозну прихильність чоловіка, що на своєму віку зустрів і звабив стільки жінок, та ще й таких, до яких їй ніколи не дорівнятися; якого нелегко чимось по-справжньому вразити, навіть докладаючи величезних зусиль, щоб йому сподобатися; який так легковажно, безтурботно, бездумно судить про ці речі; який так багато значить для всіх, але сам, здається, не знайшов іще нікого, хто був би йому дорогий? До того ж, хіба можна уявити, щоб його сестра, з усіма її високими та світськими поняттями про шлюб, підтримувала його серйозні наміри щодо дівчини, яка йому нерівня? Ніщо не могло бути більш неприродним для обох Кроуфордів. Фанні соромилася власної підозріливості. Але все що завгодно було б імовірнішим, ніж серйозна прихильність до неї Кроуфорда чи то щире схвалення цієї прихильності його сестрою. Вона переконала себе в цьому ще до того, як до них приєдналися сер Томас і містер Кроуфорд. Проте важко було зберегти це переконання, коли Кроуфорд був у вітальні, бо час від часу вона ловила на собі такий його погляд, що й не знала, як його слід розуміти; у будь-якого іншого чоловіка такий погляд здався б їй вельми промовистим, сповненим серйозного значення. Але вона все ще намагалася переконати себе, що він дивиться на неї всього лише з тим самим виразом, із яким колись дивився на її кузин та на безліч інших жінок.

Вона гадала, що він захоче поговорити з нею так, щоб не чули всі інші. Як їй здавалося, він весь вечір намагався улучити таку мить, щойно сер Томас виходив з кімнати чи був зайнятий розмовою з місіс Норріс; але Фанні була насторожі й уникала цієї небезпеки.

Нарешті — змучена Фанні ясно відчула це «нарешті», хоч година була ще не пізня, — Кроуфорд сказав, що збирається йти; але радість Фанні, викликана цими словами, вмить розвіялася, коли він звернувся до неї:

— А ви нічого не передасте Мері? Ніякої відповіді на її записку? Вона буде розчарована, якщо нічого від вас не отримає. Прошу, напишіть їй хоча б два рядки.

— О так, звісно, — вигукнула Фанні, квапливо підвівшись — надто квапливо від знічення та бажання зникнути геть з очей інших. — Я зараз напишу до неї.

Вона ступила до столу, за яким зазвичай писала щось для своєї тітоньки, і підготувала письмове приладдя, ще не знаючи, що ж їй писати. Вона прочитала записку міс Кроуфорд лише один раз, а як відповідати на те, чого й сама до пуття не розумієш? Зовсім недосвідчена в подібному листуванні, вона, якби в неї був час для вагань та страхів, відчула б їх сповна; але щось таки треба було написати негайно, і, бажаючи лише одного — не показати, що вона розгадала зміст листа, — вона тремтячою рукою написала так:

«Я дуже вдячна Вам, люба міс Кроуфорд, за щирі вітання, оскільки вони стосуються мого любого Уїльяма. Все інше у Вашій записці — просто жарти, я знаю; але я до такого не звикла і сподіваюся — ви мені вибачите, якщо я попрошу Вас більш ніколи не звертатися до мене в подібному тоні. Я досить добре знаю містера Кроуфорда, щоб розуміти справжні мотиви його поведінки; якби він так само розумів мене, думаю, він би поводивсь інакше. Сама не знаю, що я пишу, але буду вельми Вам зобов'язана, якщо Ви більш ніколи про це не згадуватимете. Прийміть мою подяку за те, що Ви були такі ласкаві написати до мене, люба міс Кроуфорд, і лишаюся щиро Ваша».

Кінець листа вийшов дещо сумбурним, бо Фанні зовсім перелякалася, бачачи, що містер Кроуфорд — певно, бажаючи забрати листа — рушив до неї.

— Не подумайте, наче я хочу вас поквапити, — мовив він, з подивом завваживши її переляк. — Я й на думці не мав нічого такого. Не поспішайте, прошу.

— О, дякую, я вже закінчила, зараз, хвилиночку; ось, будь ласка, я буду вам дуже вдячна, якщо ви передасте це міс Кроуфорд.

Фанні згорнула записку, і Кроуфордові нічого не лишалося, як її взяти; і оскільки вона одразу ж по тому, відвівши погляд, пройшла до каміна, де сиділи всі інші, Кроуфорд хоч-не-хоч мусив прощатись.

Фанні ніколи ще не переживала такого тривожного дня, сповненого мукою і радістю водночас; але, на щастя, радість її не могла згаснути й на кінець дня — адже кожен наступний день приноситиме їй нову згадку про підвищення Уїльяма, — а страждання, як вона сподівалася, більш не повернеться. Вона чудово розуміла, яким недоладним може видатися її лист, — адже й малій дитині сором писати отакі дурниці; але написати краще їй не завадило хвилювання. Так чи інакше, а її записка переконає обох, що вона не вражена увагою містера Кроуфорда і аж ніяк за неї не вдячна.

Розділ тридцять другий

Фанні не могла забути про містера Кроуфорда і наступного ранку; вона зрозуміла це, щойно прокинулася; але вона пам'ятала зміст своєї записки і так само, як учора ввечері, сподівалася на її успішну дію. Якби тільки містер Кроуфорд поїхав! Це було найзаповітнішим її бажанням; нехай би він поїхав і взяв із собою сестру, як і було домовлено спочатку, — бо ж саме для цього він повернувся до Менсфілду. І чому вони досі цього не зробили, — адже міс Кроуфорд так не хотіла тут затримуватися! Під час його вчорашнього візиту Фанні сподівалася, що він назве день від'їзду; але він тільки й сказав, що це станеться скоро.

Втішаючи себе думкою, що її записка прислужиться до тої мети, заради якої була написана, Фанні не могла не здивуватися, побачивши, як містер Кроуфорд прямує до їхнього будинку, та ще й о такій ранній порі, як учора. Його прихід міг і не стосуватися її, та все ж краще було уникнути зустрічі; і, як вона вже піднімалася нагору, то вирішила там і перечекати його візит, якщо тільки її не покличуть; а оскільки місіс Норріс все ще була в домі, Фанні навряд чи загрожувала така небезпека.

Вона деякий час сиділа у Східній кімнаті і, схвильовано прислухаючись, уся напружувалася в чеканні, що її от-от покличуть; але поблизу не було чутно нічиїх кроків, і вона помалу заспокоїлася, змогла всістися зручніше, знайти собі якесь заняття і сподіватися, що містер Кроуфорд як прийшов, так собі й піде, а їй можна про це нічого не знати.

Минуло десь півгодини, і вона вже почувалася дуже затишно, аж раптом почула чиїсь кроки, що наближалися до її дверей; важкі кроки, які було незвично чути в цій частині будинку. То були дядечкові кроки, вона знала їх так само добре, як і його голос; вони часто змушували її напружуватися, як зараз, коли вона подумала, що він іде поговорити з нею. Це справді був сер Томас, він відчинив двері й спитав, чи можна йому зайти. Її охопив жах, як бувало завжди, коли він заходив до цієї кімнати, і вона почувалася так, наче він мав екзаменувати її з французької чи англійської.

Вона, однак, була вельми люб'язною, запропонувала йому стільця і намагалася вдавати, наче цей візит — бозна-яка честь для неї; у своєму збентеженні вона й думати забула про недоліки своїх апартаментів, але дядечко, майже одразу як увійшов, здивовано мовив до неї:

— Що це в тебе сьогодні не запалили вогню?

Надворі лежав сніг, і Фанні сиділа, загорнувшись у шаль; тому вона знітилася.

— Мені не холодно, сер. Я ніколи довго тут не сиджу о цій порі року.

— Але ж взагалі тут запалюють?

— Ні, сер.

— Як же це так вийшло? Мабуть, тут щось недогледіли. Я думав, ти так охоче проводиш час у цій кімнаті, бо тобі тут затишно. У твоїй спальні, я знаю, немає каміна. Це якесь непорозуміння, яке слід виправити. Тобі зовсім не годиться сидіти в холодній кімнаті, хоч би й півгодини на день. Ти не досить міцна для цього. Ти застудишся. Твоя тітонька, певно, не знає, що тут не запалюють вогню.

Фанні охоче промовчала б, але від неї чекали відповіді, і, бажаючи бути справедливою до тітоньки, яку любила більше, вона не змогла втриматися від досить недвозначної згадки про «тітоньку Норріс».

— Я розумію, — вигукнув дядечко, насилу опанувавши себе, і більш не хотів нічого слухати. — Я все розумію. Твоя тітонька Норріс завжди доводила — і, до речі, справедливо, — що молодь слід виховувати без зайвих поблажок; але ж у всьому треба знати міру. До того ж здоров'я у неї — дай Боже всякому, і, звичайно, впливає на її погляди щодо потреб інших. З другого боку, її теж можна зрозуміти. Я знаю, вона завжди так дивилася на речі. Цей принцип сам по собі вартий поваги, але могло статися — і так воно й є, — що у твоєму випадку її занесло надто далеко. Я знаю, що іноді, певною мірою, до тебе ставилися надто вимогливо; але я надто гарної думки про тебе, Фанні, щоб припустити, наче ти колись згадуватимеш про це з образою. Ти все вірно розумієш і тому не станеш судити про речі лише з одного боку; ти дивитимешся на минуле неупередженим поглядом, розважиш, які люди були поруч, які різні були їхні вчинки в різний час, і відчуєш, що не гіршими з твоїх друзів були й ті, хто привчав і готував тебе до нелегких життєвих умов, які, здавалося, могли б випасти тобі на долю. Хоч їхня обачливість може врешті-решт виявитися непотрібною, вони бажали тобі добра; і можеш бути певна, що всі переваги добробуту здаватимуться лише удвічі більшими завдяки тим незначним обмеженням, яких тобі довелося зазнати. Я знаю, ти не розчаруєш моїх сподівань і завжди будеш ставитися до своєї тітоньки Норріс з пошаною та увагою, як вона того заслуговує. Та годі про це. Сідай, моя люба. Мені треба кілька хвилин поговорити з тобою, та довго я тебе не затримаю.