Сер Томас покладався на її розважливість, сумління й гідність. Він називав це жертвою і вважав свою дружину, при її доброті та вмінні володіти собою, здатною на цю жертву. Але місіс Норріс будь-що хотіла переконати її, що без Фанні можна чудово обійтися (адже вона, місіс Норріс, готова проводити з сестрою весь свій вільний час); одне слово, Фанні не потрібна, і ніхто за нею не скучатиме.

— Можливо, й так, сестро, — відповіла леді Бертрам. — Мабуть, ти маєш рацію; але я певна, що мені все ж таки її бракуватиме.

Тепер треба було налагодити стосунки з Портсмутом. Фанні написала, що може приїхати; і відповідь матері, хоч і коротка, була дуже ласкавою, кілька простих рядків виражали природну материнську радість від передчуття зустрічі з рідною дитиною і підтвердили цим усі щасливі надії доньки, переконали її, що «мамуся», яка колись не виявляла до неї особливої прихильності — а може, це Фанні лише здавалося, чи вона сама була в цьому винна, — тепер стане для неї ніжною, відданою старшою подругою. Певно, Фанні й сама сприяла цьому відчуженню, була надто немічною та примхливою, а може, нерозумно вимагала більшої уваги, ніж заслуговувала, будучи однією з багатьох дітей. Тепер, коли вона вміє бути корисною й миритися з труднощами, коли мати нарешті трохи звільнилася від тягаря невпинних турбот, якого не уникнути в домі, повному дітлахів, на дозвіллі їй захочеться тиші й затишку, і вони скоро стануть одна для одної тим, чим і повинні бути донька для матері і мати для доньки.

Уїльям радів цьому плану не менш від сестри. Йому буде надзвичайно приємно бачити її вдома до останньої хвилини перед виходом у море; а може, вона не поїде з дому аж до його повернення з першого крейсерства! Між іншим, йому дуже хотілося, щоб вона побачила судно, перш ніж воно вийде з плавби («Дрізд» був, звичайно ж, найгарнішим кораблем у всьому військовому флоті). І до того ж у доках сталися деякі перебудови, які він дуже хотів показати Фанні.

Він, не вагаючись, додав, що її гостювання вдома піде на благо всій сім'ї.

— Не знаю, чого це так, — мовив він, — та здається, в нашому домі бракує твоєї приємної звички до порядку. Там завжди повний безлад. Я певний, ти якось цьому зарадиш. Поясниш матусі, як усе повинно бути, і допоможеш Сьюзен, і навчатимеш Бетсі, і завоюєш любов та повагу хлопчаків. І все піде так добре, так правильно!

На той час як надійшла відповідь місіс Прайс, їм лишалося провести у Менсфілді лише кілька днів; і в один з цих днів юні мандрівники не на жарт перелякалися за свою подорож, оскільки, ледве мова зайшла про те, чим вони поїдуть, і місіс Норріс збагнула, що всі її поривання заощадити зятеві гроші були марні, попри її натяки, що поїздка Фанні має обійтися подешевше, вони поїдуть поштовою каретою, — коли вона побачила, що сер Томас дає на це гроші Уїльямові, їй сяйнула думка, що в кареті таки вистачить місця для третього пасажира, і вона забрала собі до голови, що конче мусить їхати з ними і побачити свою бідолашну любу сестроньку Прайс. Вона оголосила про свій намір. Треба сказати, говорила вона, що їй буде вельми приємно поїхати з молодими людьми; для неї така нагода — справжній дарунок долі, вона ж двадцять років не бачила бідолашної сестриці Прайс; та й молодим людям не завадить мати старшу супутницю; а їй навіть думати лячно, як образиться бідолашна сестриця Прайс, якщо вона, місіс Норріс, не скористається з такої нагоди і не приїде її побачити.

Уїльям і Фанні вжахнулися з самої думки про товариство тітоньки Норріс.

Приємна поїздка вмить втратила для них усю свою привабливість. Вони позирали одне на одного із страдницьким виглядом. Їхні тортури тривали години зо дві. Ніхто не втрутився, щоб заохотити чи відмовити тітоньку Норріс. Вона мала вирішити все сама; і зрештою, на превелику радість племінника та племінниці, дійшла висновку, що зараз у Менсфілд-парку без неї не обійтися; надто вже вона потрібна серові Томасу і леді Бертрам, а тому не може собі дозволити покинути їх навіть на тиждень, — отже, їй слід пожертвувати власним задоволенням заради їхнього блага.

Насправді ж їй спало на думку, що, хоч до Портсмута її відвезуть задарма, звідти їй таки доведеться їхати за власний кошт. Отже, її бідолашну любу сестроньку Прайс чекає гірке розчарування від того, що місіс Норріс не скористається з такої нагоди, і, певно, ще двадцять років розлуки.

Плани Едмунда також зазнали певних змін через цю поїздку. Він, як і його тітонька, мусив пожертвувати власними інтересами заради Менсфілд-парку. Саме в цей час він збирався до Лондона; але ж не міг він залишити батька з матір'ю саме тоді, коли їх покидають усі, хто їм найбільш потрібний. І, присилувавши себе до цієї жертви, відчувши її сповна, хоча й не пишаючись нею, він відклав іще на два тижні ту подорож, якої чекав з надією, що вона зробить його щасливим назавжди.

Він сказав про це Фанні. Вона вже й так багато знає — тож хай дізнається про все. Відбулася ще одна задушевна розмова про міс Кроуфорд; і ця розмова подіяла на Фанні особливо сильно, бо вона відчувала, що це востаннє вони двоє так вільно згадують ім'я міс Кроуфорд.

Після того Едмунд заговорив про неї лише одного разу. Ввечері леді Бертрам просила племінницю частіше писати до неї й пообіцяла, що сама сумлінно відповідатиме на її листи; і Едмунд, улучивши мить, прошепотів:

– І я теж писатиму до тебе, Фанні, коли буде про що написати, — про те, що, гадаю, буде тобі приємним і про що ти не дізнаєшся ні від кого, окрім мене.

Навіть якби вона не була певна, що він має на увазі, в неї не лишилося б жодних сумнівів, коли вона побачила його сяюче обличчя.

До такого листа вона має серйозно підготуватися. Знати, що лист Едмунда завдасть їй страшного удару! Вона почала розуміти, що її думки й почуття ще не зазнали всіх змін, породжуваних часом та обставинами в цьому мінливому світі. Вона ще не звідала всіх химерних перетворень людської душі.

Бідолашна Фанні! Вона їхала начебто з охотою, але цей останній вечір у Менсфілд-парку завдав їй справжнього болю. Серце її краялося. Вона не могла поглянути без сліз на кожного з його мешканців, що були такими дорогими для неї. Вона пригорнулася до тітоньки, — адже тій буде без неї нелегко; тамуючи ридання, поцілувала руку дядечкові — вона ж так його засмутила; а що до Едмунда, то в останню мить вона не змогла вимовити ні слова, навіть не наважилася підвести на нього очі, та коли мить прощання лишилася позаду, вона зрозуміла, що в його напутньому слові звучала щира братня любов.

Усе це відбувалося надвечір, оскільки вони мали їхати рано-вранці; і коли поріділе товариство зустрілося за сніданком, про Уїльяма з Фанні говорили так, наче вони вже трохи віддалилися від сім'ї.

Розділ тридцять восьмий

Нові враження від поїздки та щастя бути з Уїльямом, зрозуміло, підняли настрій Фанні, коли Менсфілд-парк лишився далеко позаду; і коли вони, подолавши першу частину відстані, змушені були покинути екіпаж сера Томаса, вона вже змогла весело попрощатися зі старим візником і, як належить, передати всім привіт.

Брат і сестра не могли натішитися розмовами. Усе довкола звеселяло душу Уїльяма, і він без упину сипав дотепами, коли вони полишали серйозні розмови, що починалися і неодмінно закінчувалися похвалами на адресу «Дрозда», припущеннями щодо його майбутніх завдань та сподіваннями на участь у справжньому бою, завдяки чому (за умови, що не втрутиться старший лейтенант, до якого Уїльям не виявляв особливої прихильності) він має якомога скоріше отримати наступне звання, чи роздумами про грошову винагороду, яку він великодушно подарує домашнім, залишивши собі хіба що певну суму для придбання маленького будиночка, де вони з Фанні житимуть на схилі літ.

Про нинішні тривоги Фанні, які стосувалися містера Кроуфорда, вони не говорили. Уїльям знав, що відбулося, і в глибині душі нарікав на байдужість сестри до чоловіка, якого вважав чи не найкращим з людей; але він був у тому віці, коли кохання здається сенсом життя, і тому не міг її звинувачувати; і, знаючи її, не хотів засмучувати неприємними для неї згадками.

Вона вже знала, що містер Кроуфорд не забув її таки. Його сестра надіслала їй декілька листів за три тижні, що минули від їхнього від'їзду; у кожному листі було кілька рядків від нього — палких та відвертих, як і його слова. Це листування було для Фанні, як вона й передбачала, не дуже приємним. Неприємним був і надто розкутий і пристрасний стиль письма міс Кроуфорд, оскільки, крім сумного обов'язку читати рядки, що вийшли з-під пера її брата, Фанні чекали ще й настирливі прохання Едмунда прочитати йому все найважливіше; а потім вона повинна була слухати, як він розхвалює стиль міс Кроуфорд та її душевну доброту. Ці листи, власне, складалися з незліченних натяків та спогадів про Менсфілд, і Фанні не могла не підозрювати, що вони призначаються головним чином для Едмунда; і, розуміючи, що її використовують саме з цією метою, змушена була приймати любовні зізнання осоружного їй чоловіка і підтримувати нестерпну для неї пристрасть того, кого вона любила, і вона почувалася жорстоко скривдженою. Тому нинішня поїздка була для неї вкрай потрібною ще й із цієї причини. Коли вона більш не житиме в одному домі з Едмундом, міс Кроуфорд, безперечно, перестане обтяжувати себе подальшим листуванням і в Портсмуті йому настане кінець.

Поринувши в ці думки, що перепліталися з безліччю інших, Фанні радо й весело продовжувала свою мандрівку — із тією швидкістю, на яку можна було сподіватися від сльотавого місяця лютого. Вони в'їхали до Оксфорда, але Фанні тільки краєчком ока встигла поглянути на коледж Едмунда, який вони проминули, оскільки ніде не зупинялися до самого Ньюбері, де затишна трапеза, що становила разом і обід і вечерю, завершила радощі та тривоги цього дня.

Наступного ранку вони знову вирушили в путь удосвіта; і коли без будь-яких пригод і затримок дісталися околиці Портсмута, ще не звечоріло, і Фанні могла роздивлятися довкола, милуючись новою забудовою. Вони проїхали розвідний міст, і вже почало сутеніти, коли, слідуючи голосним вказівкам Уїльяма, екіпаж заторохтів вузеньким провулком, що відгалужувався від Хай-стрит, і став перед дверима малого будиночка, у якому тепер мешкав містер Прайс.

Фанні була збентежена; її сповнювали радісні передчуття й надії. Щойно вони під'їхали, як нехлюїста на вигляд служниця, що стояла біля дверей і, мабуть, чекала на них, ступила вперед і, більше кваплячись повідомити новину, аніж допомогти прибулим, одразу ж заголосила:

— «Дрозд» вийшов з гавані, сер, тута офіцер приходив, аби сказати…

Її перервав гарненький високий хлопчак років одинадцяти, який, притьмом вискочивши з будинку, відштовхнув служницю і, поки Уїльям сам відчиняв дверцята карети, загорлав:

— Ти саме вчасно прибув. Ми тебе вже півгодини чекаємо. «Дрозд» вийшов з гавані сьогодні вранці. Я його бачив. Ото краса. Кажуть, він за день-два отримає наказ відпливати. А о четвертій приходив містер Кемпбел, питав про тебе. У нього є шлюпка з «Дрозда», і о шостій він збирається на корабель і хоче взяти тебе з собою.

Він зо два рази ошелешено глипнув на Фанні, коли Уїльям допомагав їй вийти з карети, і це був єдиний вияв братньої уваги з його боку; але все ж він дозволив їй себе поцілувати, хоч не вгаваючи все ще розписував вихід «Дрозда» з гавані, бо це цікавило його найбільше, — адже саме на цім кораблі він мав вирушати у своє перше плавання.

За мить Фанні опинилася у вузькому передпокої будинку, в обіймах матері, що дивилася на неї з щирою ніжністю; Фанні було любо бачити її обличчя ще й тому, що вона дуже нагадувала леді Бертрам; і тут-таки крутилися дві сестри Фанні: Сьюзен, висока, гарна п'ятнадцятирічна дівчина, і Бетсі, наймолодша в сім'ї — їй ішов п'ятий рік; обидві були по-своєму раді її бачити, хоча манери, виказані ними при зустрічі, навряд чи були ґречними. Та манери їй не були потрібні. Їй хотілося лише одного — щоб вони її любили; цього з неї досить.

Потім її повели до вітальні, такої тісної, що Фанні спершу прийняла її за прохідну кімнату по дорозі до іншої, більш просторої, і якусь мить стояла, очікуючи, що її запросять далі; проте, побачивши, що тут більш немає дверей, а кімната виглядає обжитою, вона схаменулася, дорікнула собі, боячись, що про її думки можуть здогадатись. Однак у матері не було часу на будь-які здогади. Вона знову метнулася до парадних дверей, на цей раз щоб привітати Уільяма.

— Ох, любий Уїльяме, як же я тобі рада. Та чи ти чув про «Дрозда»? Він уже вийшов з гавані, на три дні раніше, ніж ми думали; просто не знаю, як бути з речами Сема, я ж бо з ними не впораюся, — може, «Дрозд» уже завтра отримає наказ відпливати. Я ж і уявити не могла, що так буде. А ще й тобі треба їхати до Спітхеда. Приходив Кемпбел, та так хвилювався за тебе, чи ти встигнеш; і що ж його тепер робити? Я думала, ми любенько посидимо з тобою ввечері, а от бач, як усе вийшло.