– Її рік! — вигукнула місіс Прайс. — Треба буде якось спекатися її раніше, — її рік мине тільки в листопаді. В Портсмуті, моя люба, слуги як приходять, так і йдуть; а як хтось півроку протримається, це справжнє диво. Я вже й не сподіваюся знайти щось путнє. Якщо я звільню Ребекку, то потерпатимуся з іншою. І я не думаю, що мені так уже важко догодити; робота в нас легка, бо в неї є помічниця, і я частенько ледь не половину всього роблю сама.

Фанні промовчала, але не тому, що погодилася, наче не можна знайти ліків від такого лиха. Вона сиділа, дивилася на Бетсі і мимоволі згадувала іншу сестру — милу крихітку, що була ще меншою, ніж зараз Бетсі, коли Фанні поїхала до Нортгемптонширу, і померла через кілька років. У ній було щось справді чарівне. Її Фанні тоді любила більше, ніж Сьюзен, і коли звістка про її смерть досягла Менсфілду, Фанні довго тужила за нею. При погляді на Бетсі перед нею знову постав образ маленької Мері, та вона нізащо в світі не стала б завдавати болю матері згадкою про неї.

Поки Фанні сиділа, поринувши у спогади, Бетсі, стоячи неподалік від неї, щось крутила в руках, бажаючи привернути увагу сестри, і водночас намагалася приховати цю річ від Сьюзен.

— Що це там у тебе, любонько? — спитала Фанні. — Іди-но, покажи мені.

То був срібний ножик. Сьюзен схопилася з місця, вигукнувши, що це її ножик, і спробувала його відібрати; але дитя кинулося шукати захисту в матері, і Сьюзен могла тільки в запалі нарікати на таку несправедливість, при цьому вочевидь сподіваючись знайти підтримку у Фанні. Це просто підло, що вона не може отримати свого ножика, це її власний ножик, сестричка Мері його залишила їй, коли вже лежала при смерті, і вона, Сьюзен, вже бозна-відколи могла б тримати його в себе. Але мама не віддає його їй, а Бетсі завжди дозволяє його брати; і скінчиться тим, що Бетсі його зіпсує і назавжди візьме собі за іграшку, хоч мама обіцяла, що Бетсі його не чіпатиме.

Фанні була вражена. Її почуття обов'язку, честі й справедливості були скривджені словами сестри та відповіддю матері:

— Та годі тобі, Сьюзен! — плаксиво вигукнула місіс Прайс. — Чого це ти так вередуєш? Завжди ти гиркаєшся через той ножик. Не треба бути такою вередливою. Бідна моя Бетсі, бач, яка Сьюзен лиха до тебе! А тобі не слід було брати ножика, любонько, коли я послала тебе до шафи. Ти ж знаєш, я просила тебе його не чіпати, бо Сьюзен цього не любить. Доведеться мені його від тебе сховати, Бетсі. Бідна Мері, мабуть, і не гадала, що через нього підуть такі чвари, коли віддала його мені за дві години до смерті. Бідна моя дитинка! Вона вже ледве могла говорити, а все ж сказала так лагідно: «Нехай сестриця Сьюзен візьме собі мого ножика, мамочко, коли мене поховають». Бідна дитинка! Вона ж його так любила, Фанні, весь час тримала його в себе на ліжку, поки хворіла. Це був подарунок її доброї хрещеної, старої пані адміральші Максвел, — усього за три місяці до того, як Мері віддала Богові свою душеньку. Бідне моє дитятко! Мабуть, Всевишній узяв її на небо, щоб вона отак не поневірялася в цьому світі. Ох ти, моя Бетсі, — і вона ніжно пригорнула малу до себе, — тобі от не пощастило мати таку добру хрещену. Тітонька Норріс живе надто далеко, не може вона подбати про мою крихітку.

Фанні справді не було чого передати від тітоньки Норріс, окрім сподівань, що її хрещениця — добра дівчинка і читає її Псалтир. Якось у вітальні Менсфілд-парку непевно говорилося, що, мовляв, треба послати Бетсі Псалтир; та відтоді Фанні не чула про це більш ні слова. Місіс Норріс, щоправда, принесла з дому дві старих Псалтирі її чоловіка; та коли їх оглянули, цей дар щедрого серця виявився дещо недоречним. Одна з книг була надрукована занадто дрібним шрифтом, інша — така громіздка, що дитині було б незручно її носити.

Фанні, знов украй знеможена, вдячно погодилася, коли їй запропонували лягти спати; і поки Бетсі репетувала, щоб їй дозволили лягти на годину пізніше на честь приїзду сестри, Фанні вже вийшла з вітальні, де знову зчинилася буча: хлопці домагалися, щоб їм дали грінок із сиром, батько жадав рому з водою, — та Ребекка, як на гріх, знову десь запропастилася.

Нічим не втішила її й тісна, вбого умебльована спальня, яку Фанні мала ділити із Сьюзен. Тіснота кімнат нагорі та внизу, вузькі коридори і сходи вразили її більше, ніж вона могла те уявити собі. Скоро вона вже з ніжністю згадувала свою малу горішню кімнатку в Менсфілді, яка там вважалася надто тісною, щоб задовольнити когось іншого.

Розділ тридцять дев'ятий

Якби сер Томас міг знати почуття своєї племінниці, коли вона писала свого першого листа тітоньці, це вселило б у нього надію. Хоч вона добре виспалася і ранок був чудовий, і чекала її зустріч з Уїльямом, а в домі панувала відносна тиша — Том і Чарлз пішли до школи, Сем — у якихось своїх справах, а батько, за звичаєм, вийшов потинятися вулицями — і все це дозволило Фанні описати батьківську оселю в досить мажорних тонах, — вона надто добре усвідомлювала, скільки їй довелося приховати. Якби сер Томас знав хоч половину з того, що вона встигла відчути ще до кінця тижня, він би вважав, що містер Кроуфорд може не сумніватися в її згоді, і пишався з власної обачливості.

Ще не минув перший тиждень, а Фанні вже зневірилася у всіх своїх мріях. По-перше, Уїльям пішов у плавання. «Дрозд» отримав наказ відпливати, вітер змінився, і корабель покинув порт через чотири дні після їхнього приїзду; і за цей час вона бачилася з братом лише двічі, та й то поспіхом, коли він бував на березі у службових справах. Не було ні задушевних розмов, ні прогулянок до форту чи в доки, ні знайомства з «Дроздом» — нічого, що вони планували і чого їм так хотілося. Скрізь її чекало розчарування, і єдиною підтримкою була любов Уїльяма. Його остання думка, коли він покидав рідну домівку, була про неї. Уже ступивши за поріг, він повернувся, тільки щоб сказати:

— Бережіть Фанні, мамо. Вона слабенька, і їй важче, ніж нам, терпіти злигодні. Я покладаюся на вас; бережіть Фанні.

Уїльям поїхав; і дім, де він її залишив, — Фанні не могла собі в цьому не зізнатись — майже в усьому був повною протилежністю того, про що вона мріяла. То був осередок шуму, безладу та всілякого неподобства. Ніхто не поводився як йому належить, ніщо не робилося як слід. Вона не могла поважати своїх батьків так, як сподівалася. Щодо батька вона здогадувалася й раніше, але тепер бачила, що він неуважний навіть до своєї сім'ї, має ще гірші звички і грубіші манери, ніж вона очікувала. Йому не бракувало здібностей, та він нічим не цікавився і нічого не знав, окрім своєї професії. Читав він лише газети і флотські збірки; говорив лише про доки, про гавань, про Спітхед; він лаявся, пиячив, був неохайним і грубим. Фанні не могла згадати, щоб він бодай колись був добрим до неї; а тепер він просто її не помічав — хіба що інколи недолуго жартував.

Ще більше розчарувала її мати; на неї Фанні сподівалася найдужче — і не знайшла в ній майже нічого. Усі її радісні мрії про те, щоб стати потрібною матері, розбилися вщент. Місіс Прайс не була лихою; та замість того, щоб бути вдячною за доччину любов та довіру, замість уваги до неї й турботи, вона виявила до Фанні ще менше ознак приязні, ніж у день її приїзду. Материнський інстинкт невдовзі задовольнився, а більш ніщо не спонукало місіс Прайс перейматися про те, як ведеться серед рідних її дитині. Серце місіс Прайс і дозвілля уже належали іншим; для Фанні їй бракувало і часу, й почуттів. Доньки завжди небагато для неї значили. Вона любила синів, особливо Уїльяма, а Бетсі була єдиною з доньок, на кого вона звертала увагу. До неї мати бувала нерозумно поблажливою. Уїльям був гордістю місіс Прайс, Бетсі — її улюбленицею, а Джон, Річард, Сем, Том і Чарлз вдовольнялися крихтами материнської любові, що випадали на їхню долю, і завдавали їй більше клопотів, ніж утіхи. Її серце було поділене між дітьми, а час відданий здебільшого дому та слугам. Дні її збігали в якійсь повільній метушні; завжди чимось заклопотана, вона не встигала ні з чим упоратися, нічого не могла довести до ладу і слізно на це скаржилася, та їй і на думку не спадало робити щось інакше; вона прагнула бути ощадливою, але не вміла розпоряджатися грішми; була невдоволена своїми слугами, проте не могла з ними впоратися і, хоч допомагала їм і була до них поблажливою чи сварилася, не здатна була добитись від них поваги.

Із двох своїх сестер місіс Прайс була набагато більш схожа на леді Бертрам, ніж на місіс Норріс. Їй доводилося мудрувати, щоб сяк-так утриматися на поверхні, але вона не мала до того ні схильності місіс Норріс, ні її хисту; за вдачею вона була досить-таки легковажна і, власне, нічим особливо не переймалася, як і леді Бертрам; і безбідне життя в лінивому супокої більше відповідало її вдачі, ніж виснажливе самозречення, до якого змусило її невдале заміжжя. Вона могла б стати шляхетною пані, не гіршою від леді Бертрам; але місіс Норріс була б кращою матір'ю дев'яти дітей при таких малих статках.

Фанні не могла цього не розуміти, принаймні частково; повинна була відчувати — і відчувала, хоч ніколи й не подумала б про це такими словами, — що її «мамуся» — недорікувата, метушлива квочка, роззява й нечупара, що вона нічому не навчає і не виховує своїх дітей, що її дім украй занедбаний і незатишний і що сама вона, Фанні, не дочекалась від матері ні теплого слова, ні уваги, ні прихильності, ні бажання краще пізнати свою доньку і стати їй подругою, а це могло б виправдати в очах Фанні усі її вади.

Фанні щосили намагалася бути корисною, щоб не здалося, наче вона гребує своїми рідними чи то не може — або не бажає через своє шляхетне виховання — хоч трохи полегшити їхнє життя; тому вона негайно взялася шити для Сема і, працюючи з ранку до ночі з великим поспіхом та завзяттям, зробила так багато, що, коли настав час відправити хлопця на корабель, його білизна була вже наполовину готова. Фанні щиро раділа, думаючи, що змогла чимось прислужитись, але й не могла уявити, як вони б упоралися без неї.

Їй було шкода розлучатися з Семом; галасливий і зухвалий, він, проте, був метким, спритним і охоче ходив до міста з будь-якими дорученнями; і хоч він зневажливо огризався на докори Сьюзен, самі по собі розумні, та здебільшого несвоєчасні і сповнені безсилого гніву до делікатних умовлянь Фанні, останнім часом він почав прислухатися і був вдячний за її послуги; і тому вона скоро зрозуміла, що в ньому втратила кращого з трьох менших братів, бо Том і Чарлз були на стільки ж років молодші від нього, наскільки й від того віку, коли почуття та розум могли б підказати їм, якою дорогоцінною є для них дружба старшої сестри, і спонукали б їх поводитися пристойніше.

Сестра скоро втратила надію хоч трохи наставити їх на добрий розум; вони лишалися глухими до будь-яких намовлянь, на які в неї вистачало душевних сил і часу. Щодня, повернувшися зі школи, вони мало не розносили дім на друзки; і дуже скоро Фанні вже звикла тяжко зітхати, думаючи про суботу, коли заняття у школі закінчувались раніше. Бетсі також була розбещеною дитиною; привчена до думки, що грамота — її найлихіший ворог, вона весь час крутилася біля служниць, а потім радо бігла скаржитися на них матері; Фанні вже ладна була зневіритися, що та колись полюбить її чи почне допомагати. Про Сьюзен вона також не знала, що й думати. Її постійні чвари з матір'ю, безглузда гризня з Томом і Чарлзом та гримання на Бетсі дуже засмучували Фанні, і хоч вона й визнавала, що для цього вочевидь є підстави, її лякала схильність сестри заходити надто далеко у своїх гнівних звинуваченнях; така поведінка не робила честі самій Сьюзен і непокоїла Фанні.

Такий був дім, що мусив відволікти її думки від Менсфілду і навчити спокійніше згадувати про кузена Едмунда. А вона, навпаки, не могла думати ні про що, крім Менсфілду, його дорогих мешканців, його затишку та спокою. Усе, що оточувало її нині, являло собою разючий контраст до нього. Елегантність, благочинний устрій, поміркованість в усьому, гармонія і — передусім — мир та злагода, що панували в Менсфілді, згадувалися їй щогодини саме тому, що тут усе було зовсім інакше.

Для натури такої делікатної й вразливої, як Фанні, життя в постійному шумі було справжнім лихом, якого не могли б применшити ні елегантність, ні гармонія. Це було для неї найбільшою бідою. У Менсфілді вона ніколи не чула ні суперечок, ні підвищеного тону, ні брутальних слів, ні жодних виявів гніву; все йшло за усталеним звичаєм, у всьому був лад та спокій; кожен знав своє місце, але й до почуттів кожного ставилися уважно. Якщо іноді в поводженні бракувало теплоти, її заміняли здоровий глузд та гарні манери; а щодо незначних спалахів роздратування, які часом траплялися в тітоньки Норріс, вони скоро минали і були такими дріб'язковими, просто краплею в морі порівняно з невгамовним ґвалтом у її нинішній оселі. Тут галасували всі; хіба що материн голос звучав монотонно, як у леді Бертрам, — з тією різницею, що в ньому завжди вчувалося невдоволення. Про що б не йшлося, в домі не говорили, а кричали; служниці й ті, виправдовуючись перед господарями, переходили на крик. Раз у раз грюкали двері, сходи стогнали від невпинної біганини, все робилося похапцем та абияк, ніхто не сидів спокійно, і, заговоривши, ніхто не міг докричатися, щоб його почули.