Джейн Остин - Менсфілд-парк

Наступного дня, коли з'явився Кроуфорд, Прайси саме збиралися до церкви. Він не став їх затримувати, але охоче до них приєднався; його запросили піти з ними до Гаррісонської церкви, яку він і сам бажав відвідати; тож пішли вони усі разом.

Сьогодні родина постала перед ним у всій красі. Природа обдарувала їх щасливою зовнішністю, а кожна неділя змушувала їх умитись і по-святковому вдягтися. Неділя завжди давала Фанні цю радість; а ця неділя втішила її ще більше. Її бідна матуся сьогодні не виглядала такою вже недостойною сестрою леді Бертрам, як завжди. Це часто засмучувало Фанні до глибини душі; лишень подумати, які вони різні, лишень подумати, як обставини посилили відмінність між ними, таку незначну від природи, і що її матуся така ж гарна, як леді Бертрам, і на кілька років від неї молодша, а з виду завжди така бліда й змучена, така затуркана, неохайна та вбога. Але неділя перетворює її на вельми статечну й приємну місіс Прайс, що вирушає з дому в оточенні своїх чарівних діточок, аби хоч трохи перепочити від щоденних клопотів, і непокоїться хіба лише тоді, як хлопці почнуть бешкетувати чи коли поруч пройде Ребекка в капелюшку з квіткою.

У церкві вони змушені були розділитися, але містер Кроуфорд подбав про те, щоб не розлучатись із жіночою половиною сімейства; і по виході з церкви він також лишався з ними поруч, щоб узяти участь у сімейній прогулянці до форту.

Місіс Прайс прогулювалась там щонеділі, о будь-якій порі року — аби лишень була ясна погода; вона вирушала туди одразу ж після недільної служби і лишалася там до самого обіду. Це був її світський променад, — там вона зустрічала знайомих, могла почути від них останні новини, досхочу наговоритися про вади портсмутської прислуги та якось зібратися на силі, щоб перебутися наступні шість днів.

Туди вони й вирушили зараз; містер Кроуфорд узяв на себе почесний обов'язок супроводжувати сестер Прайс, і невдовзі після того, як вони прибули на місце, якось вийшло — Фанні сама не могла цьому повірити, проте це було саме так, — що Кроуфорд ішов між ними, тримаючи обох під руку; Фанні спершу не змогла цього уникнути, а потім не знала, як покласти цьому край. Деякий час вона почувалася дуже ніяково; але все ж таки день був прекрасний, і краєвид, що відкривався довкола, не міг її не радувати.

День видався справді чудовий. Був ще тільки березень, але в м'якому повітрі, у ніжному подиху вітерця, у яскравому сонці, що лише зрідка затягувалося прозорою хмаринкою, вчувався квітень, і все під ясночолим небом сяяло красою; легкі тіні перебігали з корабля на корабель у Спітхеді і танули на острівці за ними, і вічно мінливе море здіймало берегову хвилю в шаленому танку, обіймаючи стіни форту. Все це так зачарувало Фанні, що вона поступово майже забула про обставини, за яких опинилася у владі цих чарів. І навіть більше — якби вона не спиралася на руку Кроуфорда, то скоро відчула б, що не може обійтися без цієї підтримки, оскільки їй були потрібні сили для такої двогодинної прогулянки після того, як вона тиждень просиділа в чотирьох стінах. Фанні вже починала відчувати, як згубно впливає на неї те, що вона позбавлена звичної для неї прогулянки; її здоров'я погіршилося відтоді, як вона переїхала до Портсмута, і зараз, якби не містер Кроуфорд і не чудова погода, вона б уже геть вибилася з сил. Краса цього дня та довколишнього краєвиду не залишила байдужим і Кроуфорда. Вони часто зупинялися, відчувши й подумавши одне й те саме і, спершись на мур, кілька хвилин стояли замилувані; і Фанні мусила визнати, що хоч він не Едмунд, він здатний тонко відчувати красу природи і ділитися своїми враженнями. Час від часу вона поринала у мрії, а він, скориставшись з такої нагоди, дивився на її задумане лице; і, зачарований нею, як завжди, він все ж таки не міг не помітити, що вона трохи змарніла. Вона запевняла, що почувається чудово, і не хотіла, щоб хтось запідозрив інше; але по роздумі він переконався, що її нинішнє життя не може піти їй на користь, що воно шкідливе для її здоров'я, і від душі бажав, щоб вона знов опинилася в Менсфілді, де вона буде щасливішою, а він матиме щастя її бачити.

— Ви тут уже місяць, чи не так? — сказав він.

— Ні, менше місяця. Завтра буде лише чотири тижні, як я поїхала з Менсфілду.

— Ви надзвичайно точні та сумлінні в підрахунках. Я б просто сказав, що вже близько місяця.

— Я ж приїхала сюди тільки у вівторок увечері.

– І маєте пробути тут два місяці, так?

— Авжеж. Дядечко казав про два місяці. Гадаю, так воно й буде.

– І як вас відвезуть додому? Хто за вами приїде?

— Не знаю. Тітонька ще нічого про це не писала. Може, мені доведеться затриматися довше. Можливо, їм не буде зручно приїхати саме через два місяці.

Хвилю поміркувавши, містер Кроуфорд мовив:

— Я знаю Менсфілд, знаю, як там усе робиться, і знаю, що вам не завжди приділяли належну увагу. Я знаю, може статися, що про вас забудуть, якщо заради вашого блага доведеться поступитися інтересами когось із членів родини. Цілком можливо, що вас залишать жити тут тиждень за тижнем, бо сер Томас не стане приїжджати сам або посилати за вами покоївку вашої тітоньки, якщо це внесе хоча б найменшу зміну до його планів на найближчі три місяці. Так не годиться. Два місяці — це забагато; цілком достатньо було б і півтора. Я кажу про здоров'я вашої сестри, — звернувся він до Сьюзен, — бо вважаю, що перебування в Портсмуті може йому зашкодити. Їй потрібні свіже повітря й прогулянки. Коли ви знатимете її так добре, як я, ви, звичайно, погодитеся, що їй справді це необхідно і що не можна надовго відривати її від сільського привілля. Тому, — він знову звернувся до Фанні, — якщо ви почуватиметеся недобре, а з поверненням до Менсфілду виникнуть якісь труднощі, то не ждіть, поки скінчаться ці два місяці, — це не повинно вас турбувати; якщо ви відчуєте, що заслабли чи вас щось непокоїть, лише дайте знати моїй сестрі, натякніть їй, що не все гаразд, і ми одразу ж приїдемо і заберемо вас до Менсфілду. Ви ж розумієте, як легко й приємно нам буде це зробити. Ви знаєте, якими будуть наші почуття в такому випадку.

Фанні подякувала, проте намагалася обернути все це на жарт.

— Я кажу серйозно, — відповів він, — і ви чудово це розумієте. Сподіваюся, ви не будете такою жорстокою, щоб не сповістити нас, якщо занедужаєте. Справді, ви не станете так робити; ви на таке не здатні; тому, поки ви будете писати в кожному листі до Мері «я здорова», а я знаю, говорити чи писати неправду ви не можете, — лише доти ми вважатимемо, що ви справді здорові.

Фанні знову подякувала йому, але була надто розчулена і збентежена, аби щось відповісти, та й сумнівалася, що тут слід щось казати. Це сталося вже наприкінці прогулянки. Він провів їх до самого дому і попрощався з ними біля дверей, оскільки знав, що вони зараз будуть обідати, і тому удав, наче його чекають в іншому місці.

— Шкода, що ви так втомилися, — сказав він, затримавши Фанні, коли всі інші вже увійшли до будинку. — Мені було б спокійніше залишати вас при кращім здоров'ї. Чи можу я щось зробити для вас у Лондоні? Я вже надумав був їхати до Норфолку знову. Мене непокоїть Медісон. Я певний, він все ще думає обдурити мене, якщо вдасться; віддати своєму кузенові млина, якого я призначаю іншій людині. Я мушу йому втовкмачити, що мене не пошиєш у дурні ані на південному краї Еврінгему, ні тим паче на північному; я хочу бути справжнім господарем своїх земель. Досі я давав йому це зрозуміти. Просто диво, скільки лиха може заподіяти маєтку один такий добродій, що визискує бідних і паплюжить добре ім'я хазяїна. Я дуже хотів би повернутися до Норфолку негайно і поставити все на свої місця, щоб після мене вже не можна було нічого зіпсувати. Медісон — тямущий хлопець, і я не хочу його звільняти, якщо він не лізтиме у мої справи; але ж це було б справжнє глупство — дати себе обдурити людині, яка навіть не є моїм кредитором і тому не має на це ніякого права; і несосвітенне глупство — дозволити, щоб він нав'язав мені в орендарі твердолобого здирника замість чесного чоловіка, якому я сам, можна сказати, дав слово. Хіба це не буде гірше, ніж глупством? Чи слід мені їхати? Що ви порадите?

— Що я пораджу! Ви й самі чудово знаєте, як слід вчинити.

— Так. Коли ви висловлюєте свою думку, я завжди знаю, як слід чинити. Ваше судження для мене — закон.

— О, ні! Не кажіть так. У душі кожного з нас є вищий закон, і якщо ми будемо його дотримуватись, він стане для нас кращим порадником, ніж будь-яка інша людина. До побачення; бажаю вам завтра приємної подорожі.

— Що я можу зробити для вас у Лондоні?

— Дякую, нічого не треба.

— Може, комусь що-небудь передати?

— Привіт вашій сестрі, як ви будете такі ласкаві; і коли побачите мого кузена — кузена Едмунда, — дуже вас прошу, скажіть йому, що я сподіваюся скоро отримати звістку від нього.

— Неодмінно скажу; і якщо він надто лінивий чи забудькуватий, я письмово передам його вибачення.

Він не зміг більш нічого додати, бо Фанні був час іти; він потиснув їй руку, подивився на неї й пішов. Тепер йому лишалося провести три години зі своїм знайомим, поки в готелі для них не поспіє розкішний обід; а на неї чекав обід дещо скромніший. За столом у Прайсів зазвичай подавали страви зовсім іншого роду; і якби Кроуфорд запідозрив, яких випробувань, окрім сидіння в чотирьох стінах, їй довелося зазнати в батьківському домі, він здивувався б, що це так мало помітно з її вигляду. Вона відчувала таку відразу до пудингів та рагу, приготованих Ребеккою, до напіввимитих тарілок і зовсім не митих ножів з виделками, що часто лишалася голодною аж до вечора, коли могла послати когось із братів по тістечка або печиво. Після менсфілдських розкошів їй було вже пізно звикати до Портсмута; і якби сер Томас міг про все це знати, він би, мабуть, вирішив, що його племінниця, помучившись скільки належить і тілом і душею, зможе справедливіше оцінити приємне товариство і солідний капітал містера Кроуфорда; але він, певно, побоявся б продовжувати цей дослід, розваживши, що таке лікування може виявитися вбивчим для неї.

До кінця дня Фанні почувалася пригніченою. Вона майже не сумнівалася, що більш не побачить містера Кроуфорда, але на душі в неї було смутно. Все ж таки вона розлучалася з другом; і хоч нібито й раділа його від'їзду, водночас їй здавалося, що тепер вона всіма покинута — наче знову попрощалася з Менсфілдом; і, думаючи про те, як він повернеться до Лондона і буде часто бачитись з Мері та Едмундом, вона не могла йому не заздрити, хоч і сама ненавиділа себе за такі почуття.

Вона не знаходила розради ні в чому довкола; прийшли декілька батькових приятелів, і, як бувало завжди, коли він не йшов з ними, вечір тягнувся неймовірно довго; з шостої години до пів на десяту вони за гучною розмовою хилили грог. Їй було дуже сумно. Лише дивовижна зміна на краще, яка вбачалася їй у Кроуфорді, могла трохи розвіяти її тоскні роздуми. Не зважаючи на те, що раніше бачила його в зовсім іншому товаристві, не замислюючись, як багато важить ця різниця, вона була твердо впевнена, що він став напрочуд тактовним та уважним до інших. І якщо це так у дрібницях, то, може, так і в більшому? Він так уболівав за її здоров'я та спокій, виявив таку чуйність — і мабуть, говорив від щирого серця, — тому хіба не слід сподіватися, що тепер він полишить свої любовні домагання, знаючи, наскільки вони їй осоружні?

Передбачалося, що містер Кроуфорд наступного дня повернеться до Лондона; і дійсно, у Прайсів він більш не з'являвся, а через два дні це підтвердив лист від міс Кроуфорд. Фанні розгорнула листа і почала читати його з тривожною цікавістю, що, однак, була викликана цілком іншою причиною.

«Мушу вас сповістити, люба Фанні, що Генрі їздив до Портсмута лише для того, щоб зустрітися з Вами; що він був просто у захваті від прогулянки з Вами минулої неділі, а ще більше — від тієї, що відбулася наступного дня біля форту; свіжий вітер, сяюче море, Ваші чарівні очі і бесіда з Вами — все було сповнено божественної гармонії і пробуджувало почуття, що назавжди лишають по собі блаженні спогади. Наскільки я розумію, це й повинно становити зміст мого листа. Він звелів мені писати, але я не знаю, про що Вам іще розповісти, окрім його вражень від поїздки до Портсмута, від тих двох прогулянок і його знайомства з Вашою сім'єю, особливо з Вашою чарівною сестричкою, милою п'ятнадцятирічною дівчинкою, що була з Вами на прогулянці і, гадаю, вперше побачила справжнє кохання. Я не маю часу, щоб писати про все це багато, і до того ж це було б недоречним, оскільки я пишу Вам у справі, з якою не слід зволікати. Люба моя, люба Фанні, якби лишень Ви були тут, — скільки б я Вам розповіла! Ви слухали б мене, поки не втомилися, і давали мені поради, поки не втомилися б іще більше; але неможливо вмістити на папері навіть соту частину того, чим повниться моя душа, тож краще я не скажу нічого; а Ви, як хочете, спробуйте вгадати, у чому річ. Новин для Вас у мене немає, — звичайно, окрім світських інтриг; але було б надто негарно з мого боку мучити Вас згадками про всіх людей та звані вечори, що заповнюють мій час. Мені слід було б надіслати Вам звіт про перший прийом у домі Вашої кузини, та я полінувалася, а тепер все це вже в минулому; можете вдовольнитися тим, що все було як належить, найкращим чином, у стилі, який прийшовся б до душі будь-кому з її рідних; і її вбрання, й манери, звісно ж, робили їй честь. Моя подруга, місіс Фрезер, над усе хотіла б мати такий будинок; та й мені це не завадило б. Я їду до леді Сторнуей після Великодня; вона в прекрасному гуморі і, здається, дуже щаслива. Лорд Сторнуей у колі сім'ї поводиться дуже мило, і не такий уже він незугарний з виду, як мені колись здавалося, — зрештою, бувають і гірші. Але поруч з Едмундом він виглядатиме вбого. Що сказати про цього героя? Якщо я взагалі не згадуватиму його ім'я, це накличе підозри. Тому скажу, що ми бачили його разів зо три, і мої тутешні подруги були ним зачаровані, — на їхню думку, саме таким повинен бути справжній джентльмен. Місіс Фрезер (непоганий суддя) сказала, що знає в Лондоні не більше трьох чоловіків, чия зовнішність і поведінка були б такі приємні; і мушу визнати, що вчора, коли ми тут обідали, ніхто не міг з ним зрівнятися, а присутніх було шістнадцять осіб. На щастя, за наших часів усі вдягнені за однією модою, і вбрання нікого не вводить в оману, — але… але…