Роззираюсь я кругом, коли це підходить сусід і питає, що я тут роблю. Ну, я пояснюю йому. А той і каже, що він, мовляв, уже десять днів як помер. Чоловіче, мені було так боляче це чути. Та й досі боляче, як згадаю. Я ж бо прихилився до нього всією душею. Щось було в тому небораці. Бігме, було. Здається, він розумівся на таких речах, про які ніхто з нас не має найменшого уявлення.

Я спитав сусіда про собаку. Той нічого не зміг відповісти. Та й самого Кінкейда, каже, не знав. Тож я зателефонував до притулку для бездомних тварин, і справді — старий Гайвей був у них. Я поїхав туди, забрав його й віддав своєму племінникові. Востаннє, коли я бачив їх двох, вони були просто залюблені один в одного. Мені дуже приємно.

Оце й усе. Невдовзі після того, як я довідався про Кінкейдову смерть, моя ліва рука почала терпнути. Я можу грати хвилин із двадцять, не більше. Кажуть, проблема з хребцями. Тож я тепер не працюю.

Але, чоловіче, мені не дає спокою історія, яку він розповів мені про себе й ту жінку. Тому щовівторка ввечері я беру свою дудку і граю мелодію, присвячену колись йому. Граю тут, сам для себе.

І чомусь, граючи, завжди дивлюся на його подарунок — на оцю світлину. Є щось у ній. Не знаю що, та, поки граю, я не можу відірвати від неї очей.

Отак і стою тут, у сутінках. Моя старенька дудка ридає, а я граю й граю для чоловіка на ім’я Роберт Кінкейд і жінки, яку він звав Франческою.

Про автора


Роберт Джеймс Воллер живе на віддаленому ранчо в пустельних горах Техасу. Захоплюється письменництвом, фотографією, музикою, економікою та математикою. Раніше викладав в університеті. Його роман «Тисяча сільських доріг» — епілог до «Мостів округу Медісон» — став бестселером за версією газети «Нью-Йорк таймз».