Сівши за кермо, Кінкейд витяг пачку цигарок «Кемел», закурив і заходився подумки перебирати все, що він мав прихопити з собою: двісті котків плівки, здебільшого світлостійкої «Кодахром», штативи, холодильник, три фотокамери з п’ятьма об’єктивами, джинси та широкі штани кольору хакі, сорочки й жилет фотографа. Здається, нічого не забув. Решту можна купити в дорозі.

На ньому були вилинялі лівайси з помаранчевими шлейками, добряче поношені високі чоботи марки «Ред вінґз» і сорочка кольору хакі. На широкому шкіряному ремені висів зачохлений швейцарський армійський ніж.

Кінкейд глянув на годинник — сімнадцять хвилин на восьму. Машина завелася з другої спроби. Він дав задній хід, перемкнув швидкість і повільно рушив алеєю під блідим сонцем. Його шлях спочатку пролягав вулицями Беллінгема, потім — на південь Одинадцятою вашингтонською трасою, яка тягнеться вздовж узбережжя затоки П’юджет-Саунд на кілька миль, а далі — автострадою, що повертає на схід перед самісінькою Двадцятою федеральною трасою.

Звідси Кінкейд розпочав довгу мандрівку звивистою дорогою через Каскади. Він любив цю землю і почувався тут невимушено, зупиняючись час від часу, щоб зробити нотатки про майбутні цікаві експедиції або, як сам казав, сфотографувати щось на пам’ятку. Ці побіжні знімки згодом нагадували йому про місця, які він хотів відвідати знову й дослідити ретельніше. Надвечір у Спокені він звернув на північ, виїхавши на Другу федеральну трасу, якою мав перетнути добру половину північних штатів і дістатися до міста Дулут у Міннесоті.

І втисячне Кінкейд пошкодував, що так і не завів собаки — наприклад, золотистого ретривера, який супроводжував би його в таких подорожах і був би йому за товариша вдома. Однак чоловікові частенько доводилося їздити у довгі відрядження, переважно за океан, а це несправедливо щодо тварини. Проте він і далі плекав свою мрію. Ще кілька років — і він стане застарим для важкої праці у польових умовах.

— Отоді я вже зможу завести собаку, — сказав він, звертаючись до зеленої хвої, що миготіла за вікном його автівки.

Тривалі мандрівки завжди наводили його на філософські роздуми про здобутки. Собака становив невідривну частину цих роздумів. Роберт Кінкейд був самотній, наскільки це взагалі можливо: єдиний син, батьки померли, далекі родичі давно забули про нього, як, зрештою, і він про них. І жодного близького друга.

Кінкейд знав, як звуть господаря продуктової крамниці на розі в Беллінгемі і власника фотомагазину, де він купував усе приладдя. Також він мав формальні ділові стосунки з видавцями кількох журналів. А більше, здається, він ні з ким і не знався. Циганам важко вживатися з іншими людьми, а в Робертові Кінкейді було щось циганське.

Він згадав Мерієн. Жінка покинула його дев’ять років тому після п’ятирічного подружнього життя. Йому тепер п’ятдесят два; отже, їй десь під сорок. Мерієн мріяла стати музиканткою, виконавицею народних пісень. Вона знала напам’ять усі пісні гурту Віверз і чудово виспівувала їх у каварнях Сієтла. У давні добрі часи, буваючи вдома, він возив її на такі виступи, а сам сідав серед публіки і слухав.

Його довгі відрядження — іноді на два-три місяці — стали тяжким випробуванням для їхнього шлюбу. Кінкейд розумів це. Та й Мерієн, коли вони надумали побратися, знала про його роботу, однак кожне з них плекало якусь примарну надію, ніби все якось уладнається. Але не владналося. І коли він одного разу повернувся додому з Ісландії, де робив фоторепортаж, її вже не було. У прощальній записці Кінкейд прочитав: «Роберте, нічого не вийшло. Залишаю тобі гітару. Телефонуй».

Він не телефонував. Так само, як і вона. Лише підписав папери про розлучення, надіслані рік по тому, і наступного ж дня полетів до Австралії. Мерієн не просила нічого, крім свободи.

Пізно ввечері Кінкейд зупинився в Каліспеллі, у штаті Монтана. Готель «Ковзі» видався йому недорогим. Зрештою, таким він і був. Чоловік заніс своє майно до кімнати з двома настільними світильниками, один з яких не світився. Лежачи в ліжку, він читав «Зелені пагорби Африки» і цмулив пиво. У номер просочувався запах з місцевих паперових фабрик. Зранку він, як звичайно, сорок хвилин приділив пробіжці, потім віджався п’ятдесят разів і наостанці зробив кілька вправ із гантелями, за які слугували його фотокамери.

Перетнувши Монтану, він в’їхав на територію Північної Дакоти, і ця безмежна рівнинна земля бачилася йому не менш захопливою, ніж гори чи моря. Тут панувала сувора краса, і він кілька разів зупинявся, встановлював штативи й фотографував старі фермерські будинки. Місцевий пейзаж відповідав його мінімалістським смакам. Індіанські резервації занепадали з відомих усім і замовчуваних причин. Не в кращому стані такі поселення були й на північному заході штату Вашингтон — утім, як і всюди, де вони траплялися.

Уранці 14 серпня, коли до Дулута ще лишалося їхати дві години, Кінкейд різко звернув на північний схід і виїхав на сільську дорогу, що вела до Гіббінґа та залізних копалень. У повітрі висів рудий пил, на очі раз у раз потрапляли великі машини та поїзди, які везли руду до вантажних суден у Ту-Гарборзі на озері Верхньому. Другу половину дня він провів у Гіббінґу, роззираючись довкола, і дійшов висновку, що місто йому не до смаку, хай навіть тут народився сам Боб Циммерман-Ділан[1].

Та й серед Діланових пісень йому по-справжньому подобалася тільки одна — «Дівчина з північної країни». Роберт умів грати й співати її. І тепер, покидаючи цей край з величезними червоними дірами в землі, він мугикав собі під носа її слова. Колись Мерієн показала йому кілька акордів і навчила виконувати арпеджіо. «Вона залишила мені більше, ніж я їй», — сказав він якось одному п’яному лоцманові в забігайлівці під назвою «Бар Мак-Елроя», десь у басейні Амазонки. І то була щира правда.

А от національний заповідник коло озера Верхнього славний. Справді славний. Земля мандрівців. Замолоду Роберт шкодував, що минули ті часи, коли він міг стати одним з них. Кінкейд проминув луки, побачив трьох лосів, руду лисицю й чимало оленів. Біля ставка він зупинився і, помітивши химерну гілку, зробив кілька знімків її віддзеркалення у воді. Закінчивши, він присів на підніжок автівки, щоб випити кави, викурити цигарку й послухати вітер у березовому гіллі.

«Добре було б мати когось поряд, жінку, — подумав він, дивлячись, як дим від цигарки пливе над ставком. — Старіючи, мимоволі замислюєшся про це». Але, зважаючи на його постійні роз’їзди, важко було б тій, що чекатиме на нього вдома. Це він вже знав напевно.

У Беллінгемі Роберт зустрічався з творчою директоркою однієї з рекламних агенцій Сієтла. Він познайомився з нею, коли виконував замовлення. То була сорокадвохрічна жінка, яскрава й приємна, однак він не кохав її і ніколи б не зміг покохати.

Часом вони обоє почувалися трохи самотніми й проводили вечори разом: ходили в кіно, випивали кілька склянок пива, а потім цілком пристойно любилися. У неї за плечима було вже два шлюби. Колись вона працювала офіціанткою в кількох барах і водночас навчалася в коледжі. І щоразу, як вони після любощів лежали поряд, вона казала йому: «Ти найкращий, Роберте. Понад усяку конкуренцію. Ніхто ніколи не дорівняється до тебе».

Такі слова, певно, хотів би почути кожний чоловік, але через брак досвіду він не міг розпізнати, чи вона каже правду, чи ні. Та одного разу жінка промовила те, що досі переслідує його: «Роберте, в тобі сидить істота, до якої я не годна ані дібрати слів, ані наблизитися. Іноді мені здається, ніби ти на цьому світі вже дуже довго — довше за ціле людське життя, і живеш у якихось таємничих світах, що жодному з нас навіть не снилися. І хоч ти завжди ніжний зі мною, проте я тебе побоююся. Якби я щосили не намагалася володіти собою, то давно б уже збожеволіла, і ніщо не змогло б мене вилікувати».

Він інстинктивно розумів, про що вона каже. Але сам того висловити не міг. Роберт відзначався мінливим плином думок. Тужливе передчуття трагічного поєднувалося в ньому з чималою фізичною та інтелектуальною силою — ще тоді, як він юнаком жив у маленькому містечку в Огайо. Коли інші діти співали «Веслуй, веслуй, веслуй», він учив мелодію й вигадував англійський текст легковажної французької пісеньки.

Він смакував слова та образи. Одним з його найулюбленіших слів була блакить. Йому подобалося відчуття на губах і язику, коли він вимовляв його. «Адже слова можна відчувати фізично, а не тільки позначати ними ті чи інші речі», — думав Роберт замолоду. Йому подобалися й інші слова, як-от: далекий, димучий, магістраль, прадавній, перехід, мореплавець та Індія, за їхнє звучання й присмак, за ті образи, що їх вони пробуджували в уяві. У своїй кімнаті він мав цілі списки улюблених слів, розвішені на стінах.

Згодом Роберт почав сполучати слова у фрази, які вивішував так само:


Заблизько до вогню.

Я прибув зі Сходу з купкою мандрівців.

Постійний щебет моїх рятівників і зрадників.

Талісмане, талісмане, розкрий таємниці. Керманичу, керманичу, розвертай додому.

Лежати голим там, де плавають сині кити.

Вона зичила йому поїздів, що відходять від зимових станцій.

Перш ніж стати людиною, я був стрілою — колись дуже давно.


А ще йому подобалися назви місцин: Сомалійська течія, гори Великого Томагавка, Малаккська протока і багато-багато інших. Зрештою аркуші паперу зі словами, фразами та географічними назвами вкрили всі стіни його кімнати.

Навіть мати помітила в ньому дещо незвичайне. До трьох років він не промовив жодного слова, зате потім відразу заговорив повними реченнями, а в п’ять років уже вмів напрочуд добре читати. У школі він розчаровував учителів цілковитою байдужістю до всіх предметів.

Побачивши його результати інтелектуального тесту, вони довго торочили хлопцю про здобутки, про роботу, яка має відповідати його здібностям, про можливість стати ким він забажає. Один з учителів середньої школи написав у його характеристиці таке: «Уважає, що інтелектуальні тести — поганий спосіб оцінювати людські здібності, який не бере до уваги магії, а вона, на його думку, має величезну вагу і сама по собі, і в поєднанні з логікою. Пропоную поговорити з батьками».

Його мати зустрічалася з кількома вчителями. Коли ті заводили мову про тиху, але непокірливу поведінку Роберта та його здібності, вона відповідала: «Роберт живе у власному вигаданому світі. Я знаю, що він мій син, проте іноді складається враження, ніби він походить не від нас із чоловіком, а з якогось невідомого місця, куди він прагне повернутися. Я вдячна, що ви приділяєте йому увагу, і спробую ще раз заохотити його до навчання».

Натомість Роберт полюбляв брати в бібліотеці книжки про пригоди та мандри — усі, які міг знайти. Він читав їх, збуваючи цілі дні коло річки на околицях містечка й уникаючи шкільних балів, футбольних матчів та багатьох інших заходів, що наганяли на нього нудьгу. Хлопець плавав і рибалив, гуляв і лежав у високій траві, дослухаючись до далеких голосів, що їх, як йому здавалося, міг чути тільки він. «Чарівники існують, — часто казав він собі. — Якщо сидітимеш тихо й відкриєшся їм, то неодмінно пересвідчишся в цьому».

І він шкодував, що не має собаки, який розділив би з ним ці миті.

Грошей на коледж не було. Як не було й бажання там навчатися. Батько тяжко працював і був добрий до нього з матір’ю, але робота на ламповому заводі майже не лишала часу на інші справи, зокрема й на догляд собаки. Робертові Кінкейду було тільки вісімнадцять, коли помер батько, а Велика депресія навалилася на всіх важким тягарем. Хлопець пішов до армії, побачивши в цьому можливість забезпечити себе й матір. Він провів у війську чотири роки, однак вони змінили все його життя.

З якихось незбагненних міркувань, що ними керується розум військовиків, його призначили асистентом фотографа, хоч він навіть гадки не мав, як заряджати фотоапарат. Але саме в цьому він віднайшов власне покликання. Технічні моменти Кінкейд опанував дуже легко й уже за місяць не лише допомагав друкувати фотографії двом штатним фотографам, а й дістав дозвіл самому знімати нескладні об’єкти.

Один з фотографів, Джим Пітерсон, полюбив його і на дозвіллі знайомив новачка з тонкощами професії. Роберт Кінкейд переглядав фотоальбоми та мистецькі книжки з місцевої бібліотеки у Форт-Монмуті, старанно вивчаючи їх. Йому відразу припала до душі творчість французьких імпресіоністів і Рембрандта — майстра світла.

З часом він зрозумів, що й сам фотографує світло, а не предмети, які тільки віддзеркалюють його, слугуючи за допоміжний засіб. І якщо освітлення добре, то фотограф завжди знайде щось варте уваги. Тоді саме почали з’являтися тридцятип’ятиміліметрові фотокамери, і він купив собі вживану «Лейку» в місцевій крамничці фототоварів. Він узяв її з собою на мис Кейп-Мей у Нью-Джерсі й провів там тиждень своєї відпустки, фотографуючи життя на узбережжі.