Не знаю як, та ми маємо зустрітися знову. Будь-де і будь-коли.

Зателефонуй, коли тобі щось знадобиться чи просто захочеш побачити мене. Я миттю примчу. Повідом, якщо надумаєш приїхати до мене. Я чекатиму на тебе завжди. Якщо треба, то всі витрати, пов’язані з перельотом, я візьму на себе. Наступного тижня я від’їжджаю на південний схід Індії, однак повернуся наприкінці жовтня.

Я кохаю тебе,

Роберт


P. S. Фотоматеріали, зняті в окрузі Медісон, вийшли чудові. Шукай їх у «Нейшенел джіоґрафік» наступного року. Або, коли хочеш, дай мені знати, і я надішлю тобі примірник журналу, в якому їх опублікують.


Франческа Джонсон поставила чарку на широке дубове підвіконня й удивилася в чорно-біле фото вісім на десять, що зафіксувало її саму. Тепер їй уже не завжди вдавалося пригадати, якою вона була з себе тоді, двадцять два роки тому. У тісних вилинялих джинсах, сандаліях і білій майці, з волоссям, що маяло на вранішньому вітрі, вона стояла, схилившись на стовп огорожі.

Зі свого місця біля вікна крізь пелену дощу Франческа бачила той стовп, а стара огорожа досі оточувала пасовище. По смерті Річарда вона здала землю в оренду, проте застерегла, що пасовище чіпати не можна, усе має лишитись, як є, і відтоді воно зовсім спорожніло й обернулося на трав’янисту луку.

На тій фотографії її обличчя тільки починали борознити перші глибокі зморшки. Робертова фотокамера вловила їх. І все ж Франческа подобалася собі. Її волосся було чорним, а тіло — пишним і теплим. Джинси в міру облягали всі пікантні місця. Але найбільшу увагу привертало до себе обличчя. То було обличчя жінки, без тями закоханої в чоловіка, що робив знімок.

Його вона теж чітко бачила у плині спогадів. Щороку вона подумки просіювала крізь свідомість картини з минулого, ретельно пригадуючи все, нічого не проминаючи і прагнучи наново закарбувати в пам’яті кожну деталь — так первісні племена передавали свою історію через покоління, з вуст у вуста. Він був худий, високий та цупкий і рухався, наче та трава, граційно, без зусиль. Його сріблясто-сиве волосся цілком прикривало вуха і майже завжди куйовдилося, наче він щойно ступив на землю після довгої морської подорожі під безупинним вітром. Раз у раз Роберт намагався пригладити шевелюру руками.

Його вузьке обличчя, високі вилиці й волосся, що спадало на чоло, ефектно відтіняли світлий погляд блакитних очей, які повсякчас бігали, шукаючи нових сюжетів. Він усміхався їй, кажучи, якою чудовою й теплою вона видається у вранішньому світлі, просив її схилитися на стовп і кружляв з камерою довкола неї, то припадаючи на коліно, то знову зводячись на рівні, а потім ліг горілиць і сфотографував її знизу вгору.

Франческа була трохи збентежена тим, скільки плівки він витрачає на неї, однак їй подобалося, що він приділяє їй стільки уваги. Вона сподівалася, що ніхто з сусідів не виїде на тракторі о такій ранній порі. Хоч саме того дня, правду кажучи, їй було байдуже, що подумають сусіди.

Він знімав, заряджав плівку, міняв об’єктиви та фотокамери, знімав ще й тихо говорив до неї, працюючи. І без упину повторював, яка вона чудова і що дуже кохає її. «Франческо, ти неймовірно вродлива», — казав він. Іноді Роберт зупинявся й просто дивився на неї, крізь неї, навколо неї, в неї…

На фотографії її соски під бавовняною майкою були чітко окреслені. Дивно, але тоді це її зовсім не хвилювало. Ба більше — вона раділа з цього, і її зігрівала думка, що він так чітко бачить її перса крізь об’єктив своєї фотокамери. При Річардові вона ніколи б так не вдяглася. Він би не схвалив такого вигляду. Насправді ж до зустрічі з Робертом Кінкейдом вона взагалі ніколи так не вдягалася.

Роберт попросив її ще трохи вигнути спину і прошепотів:

— Так, так, оце добре. Так і стій.

Отоді він і зробив знімок, на який вона тепер дивилася. Освітлення було ідеальним — Роберт називав його розсіяно-яскравим, — і затвор рівномірно клацав, поки Кінкейд рухався навколо неї.

Він був гнучкий — саме це слово спало їй на думку, коли вона спостерігала за ним. У п’ятдесят п’ять років його тіло було наче суцільний довгий м’яз — м’яз, що рухався з певним напруженням і силою, властивими лише чоловікам, які тяжко працюють і водночас дбають про себе. Роберт розповів їй, що був військовим фотографом і служив на Тихому океані, тож Франческа уявила, як він простує задимленим узбережжям у лаві морської піхоти, з начепленими камерами, одна з яких — біля ока, і її затвор аж розпікся від швидкості, з якою робляться знімки.

Франческа знов подивилася на фотографію, вивчаючи її. «А я тут нічогенька, — подумала вона й усміхнулася, милуючись собою. — Власне кажучи, я ніколи не була такою гарною ані перед тим, ані опісля. Це все він». І Франческа випила ще трохи бренді, а дощ тим часом посилювався й важко гатив у вікна, підхоплений листопадовим вітром.

Роберт Кінкейд до певної міри був чарівник, що жив на самоті у нікому не відомих місцях, таємничих і грізних. Франческа миттю відчула це, щойно він ступив на землю, вийшовши зі свого пікапа того гарячого сухого понеділка в серпні тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Річард з дітьми були на ярмарку в штаті Іллінойс, демонструючи там бичка-призера, якому виявляли більшу увагу, ніж їй. Тож жінка могла цілий тиждень присвятити собі.

Вона сиділа на гойдалці, прилаштованій на парадному ґанку, і пила чай з льодом, спостерігаючи за курявою, яка звивалася з-під коліс пікапа, на окружній дорозі. Машина рухалася повільно, так, наче водій шукав чогось, і пригальмувала зовсім поряд із під’їздом до її ферми, а тоді повернула й попрямувала просто до будинку. «О Боже! — подумала вона. — Хто це?»

Франческа була боса, в джинсах і вицвілій синій сорочці із закачаними рукавами, вдягненій навипуск. Її довге чорне волосся було сколоте черепаховим гребінцем — подарунком батька перед від’їздом з Італії. Машина підкотила до подвір’я й зупинилася коло воріт у дротяній огорожі, що оточувала маєток.

Франческа зійшла з ґанку й небавом рушила по траві до пікапа. А з нього вистрибнув Роберт Кінкейд, неначе з’явився з ненаписаної книжки під назвою «Ілюстрована історія шаманів».

Його рудувато-коричнева сорочка військового зразка просякла потом і прилипла до спини, під пахвами проступали широкі темні кружала. Три верхні ґудзики були розстібнуті, і в око їй упали міцні грудні м’язи під звичайним срібним ланцюжком. Поверх сорочки проходили широкі помаранчеві шлейки — такі зазвичай носять люди, звиклі проводити безліч часу посеред дикої природи.

Він усміхнувся:

— Пробачте, що турбую вас, але я розшукую критий міст десь поблизу і не можу його знайти. Мабуть, я заблукав.

Він витер чоло синьою банданою й усміхнувся знову.

Його очі дивилися просто на неї, і в її душі щось ворухнулося. Погляд, голос, обличчя, сріблясте волосся, легкість, з якою він рухався, прадавній дух, бентежний дух, дух, що захоплює з першої хвилини. Дух, який шепоче до тебе в останню мить перед сном, коли впали вже всі перешкоди. Дух, що змінює молекулярну відстань між чоловіком і жінкою на всіх щаблях еволюційного розвитку.

«Не можна, щоб рід людський звівся», — диктує пошепки дух єдину умову, нічого більше не вимагаючи. Могутність його безмежна, втілення бездоганне, спрямування непохитне і мета чітка. А шляхи до мети прості, тільки ми чомусь примудряємося їх ускладнювати. Це все Франческа відчула, сама не знаючи як, — можливо, на клітинному рівні. І почалося те, що змінило її назавжди.

Дорогою, здіймаючи куряву, промчав автомобіль і посигналив їй. Франческа помахала у відповідь на привітний жест загорілої руки Флойда Кларка, що просунулась у вікно «шевроле», і знов обернулася до незнайомця:

— Ви дуже близько. Міст лише за дві милі звідси.

І тоді, по двадцяти роках замкнутого життя з приписами й прихованими почуттями, до якого зобов’язували сільські звичаї, Франческа Джонсон здивувала сама себе, промовивши:

— Якщо хочете, я радо покажу вам дорогу.

Чому вона це сказала, жінка так ніколи до кінця й не зрозуміла. Може, по тих марудних роках зринули давні юнацькі почуття, наче повітряні бульбашки на поверхню води. Зринули — і вибухнули. Вона не відзначалася сором’язливістю, але й розв’язною теж не була. Нарешті Франческа дійшла думки: Роберт Кінкейд якось прихилив її до себе за ті кілька секунд, що вона дивилася на нього.

Її пропозиція явно заскочила його зненацька. Однак він швидко оговтався і з серйозним виразом на обличчі відповів, що був би вдячний за допомогу. Вона підбігла до ґанку, взяла з верхньої сходинки робочі чоботи й рушила за чоловіком до пікапа.

— Дайте лише хвилинку, щоб звільнити для вас місце, а то там купа речей і всілякого мотлоху, — пробурмотів він більше до себе, пораючись у кабіні.

Жінка була впевнена, що він почувався трохи збудженим і зніяковілим через такий розвиток подій.

Він перекладав полотняні сумки і штативи, термос і паперові пакунки. У кузові автівки лежала стара жовто-коричнева валіза марки «Самсоніт» і футляр з гітарою — запилені та зношені, ще й прив’язані до запасної шини білизняною мотузкою.

Дверцята пікапа хитались і злегка били незнайомця по спині, поки той з бурмотінням підбирав і заштовхував у коричневий пакет паперові стаканчики з-під кави й бананові шкірки. Закінчивши, він жбурнув пакет у кузов і переставив туди біло-блакитний переносний холодильник. На зелених дверцятах машини Франческа помітила вицвілий червоний напис: «Фотомайстерня Кінкейда, Беллінгем, Вашингтон».

— Ну ось, тепер, гадаю, ви зможете протиснутися сюди.

Він притримав дверцята й зачинив їх за нею, потім обійшов кругом і з характерною грацією дикого звіра стрибнув у кабіну. Скинувши оком на жінку, він злегка всміхнувся й промовив:

— То куди їхати?

— Праворуч. — Вона махнула рукою.

Він повернув ключ запалювання, і двигун заревів. Машина рушила з місця, підстрибуючи на вибоїнах. Його довгі ноги автоматично натискали на педалі. Краї старих лівайсів зачіпалися за шкіряні шнурівки високих коричневих чобіт, у яких, з усього було видно, господар ви´ходив чимало миль.

Він нахилився вперед і відчинив бардачок, випадково ковзнувши рукою вздовж її стегна. Раз у раз поглядаючи на дорогу й озираючи кабіну, він вийняв з бардачка візитівку з написом «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» і простяг їй. Там-таки, поряд із телефонним номером, була надрукована його адреса.

— Я тут на завданні від «Нейшенел джіоґрафік», — сказав він. — Ви знаєте цей журнал?

— Так, — кивнула Франческа, подумавши: «А хто ж його не знає?»

— Вони хочуть зробити нарис про криті мости, а тут, в окрузі Медісон, в Айові, є кілька цікавих екземплярів. Я виявив шість, але, гадаю, є принаймні ще один, десь неподалік.

— Він зветься Роузмен, — сказала Франческа, перекрикуючи шум вітру, шин і двигуна.

Її голос звучав дивно, наче належав комусь іншому — отій юнці, що висувалася в Неаполі з вікна, дивлячись униз на далекі міські вулички, які ведуть до залізничних вокзалів чи порту, і думаючи про далеких ще не зустрінутих коханців. Говорячи, вона спостерігала, як напружуються м’язи його руки, коли він перемикає швидкості.

Поруч неї були два рюкзаки. Один з них був застібнутий, а клапан другого загнувся вгору. Вона побачила сріблястий верх і чорну задню стінку фотокамери, що визирала звідти. До корпусу камери липкою стрічкою була прилаштована плівка з написом «Кодахром ІІ, 25. 36 кадрів». За пакунками вона помітила рудувато-коричневий жилет із багатьма кишенями. З однієї кишені звисав тоненький дріт зі штоком на кінці.

Просто під ногами в неї лежали штативи. Вони були страшенно подряпані, проте на одному з них жінка побачила напівстерту емблему «Джітсо». Бардачок був завалений блокнотами, мапами, ручками, пустими коробками з-під плівки, дрібними грошима. Поверх усього лежав блок цигарок «Кемел».

— На наступному перехресті повертайте праворуч, — сказала вона і, скориставшись із нагоди, мигцем глянула на профіль Роберта Кінкейда. Його шкіра блищала від поту й була загоріла та гладенька. Він мав гарні губи — чомусь вона відразу це завважила, а ніс — достоту такий, як в індіанців, що їх вона бачила, відпочиваючи з родиною на заході, коли діти були ще маленькі.

Він не був уродливий у звичному розумінні цього слова, однак і простакуватим вона б його не назвала. Ні перше, ні друге означення до чоловіка зовсім не пасували. Але в ньому таїлося щось таке первісне, дуже давнє, на чому роки лишили відбиток, — не в самій зовнішності, звісно ж, а в очах.

На його лівому зап’ястку був хитромудрий годинник з коричневим шкіряним браслетом, заляпаним потом. Другий браслет — срібний, з вигадливим орнаментом — красувався на правій руці. «Його не завадило б добре почистити й виполірувати», — подумала вона, а тоді дорікнула собі за те, що піддалася впливу буденного провінційного життя, якому роками сама мовчки опиралася.