Роберт Кінкейд витяг з кишені пачку цигарок, витрусив одну й запропонував жінці. Удруге за останні п’ять хвилин Франческа здивувала себе й узяла цигарку.

«Що я роблю?» — замислилася жінка. Вона курила багато років тому, проте під безперестанним тиском Річардового осуду кинула. Він витрусив ще одну цигарку, затис губами і, клацнувши золотою запальничкою «Зіппо», простяг їй, не зводячи очей з дороги.

Франческа долонями прикрила вогник від вітру і злегка торкнулася руки чоловіка, щоб утримати її рівно, бо машина знову застрибала на вибоїнах. Знадобилася лише мить, щоб запалити цигарку, однак цього вистачило, щоб відчути тепло його шкіри й крихітні волосинки на ній. Жінка відкинулася назад. Він підніс запальничку до своєї цигарки і спритно затулив вогник долонями, відірвавши руки від керма не більш ніж на секунду.

Франческа Джонсон, фермерова дружина, спочивала на запилюженому сидінні пікапа, курила і показувала дорогу:

— Он там, просто за поворотом.

Старий міст сліпучо-червоного кольору, трохи просілий із часом, нависав над маленькою річкою.

Роберт Кінкейд усміхнувся, а тоді швидко глянув на неї й сказав:

— Чудово. Зніматиму на світанку.

Він зупинився метрів за тридцять від моста й вийшов, узявши з собою розстібнутий рюкзак.

— Ви не проти, якщо я трохи роздивлюся довкола?

Вона похитала головою й усміхнулась у відповідь.

Франческа спостерігала, як він простує сільською дорогою, виймаючи камеру з рюкзака й закидаючи рюкзак на ліве плече. З легкості рухів було видно, що він робив це тисячі разів. Ідучи, він ні на мить не припиняв крутити головою, дивлячись то туди, то сюди, потім — на міст, а тоді — на дерева за мостом. Одного разу він озирнувся і з серйозним виразом глянув на неї.

Як порівняти з тутешніми мешканцями, що їли здебільшого картоплю з червоним м’ясом та підливою, іноді навіть тричі на день, Роберт Кінкейд мав такий вигляд, ніби споживав самі горіхи, фрукти та овочі. «Він дужий», — подумала Франческа. Вона звернула увагу на його вузький таз, який так туго був обтягнутий джинсами, що проглядали обриси гаманця в лівій кишені й бандана в правій. Здавалося, Роберт плив над землею, не роблячи жодного зайвого руху.

Довкола панувала тиша. Червонокрилий дрізд сидів на дротяній огорожі й дивився на Франческу. З придорожньої канави долинало цінькання польового жайворонка. А більше ніщо не виявляло себе під білим серпневим сонцем.

Неподалік моста Роберт Кінкейд зупинився. Він трохи постояв на місці, потім присів до землі і глянув на міст крізь об’єктив. За мить він перетнув дорогу і зробив те саме. Тоді зайшов під дах і почав обдивлятися бруси та дошки настилу, а відтак крізь просвіт у стіні скинув очима на потік, що шумів унизу.

Франческа струсила свою цигарку в попільничку, відчинила дверцята й зістрибнула на рінисту доріжку. Вона озирнулась і, переконавшись, що сюди не наближається жодна сусідська автівка, попрямувала до моста. Передвечірнє сонце пекло нестерпно, а під дахом, здавалося, була прохолода. Робертів силует майнув по той бік споруди і зник. Чоловік почав спускатися крутим схилом до річки.

Усередині ніжно туркали голуби, що звили гніздечка під карнизами. Вона поклала руку на дощану стіну й відчула її тепло. На дошках тут і там видніли карлючкуваті графіті: «Джимбо — Денісон, Айова», «Шеррі + Даббі». «Уперед, соколи!» Голуби не вгавали ні на хвилину.

Франческа вихилила голову в шпарину між двома дошками і глянула вниз — туди, куди рушив Роберт Кінкейд. Він стояв на каменюці посеред води, роззираючись на міст, і раптом махнув їй рукою. Жінка зчудувалася. Він скочив на берег і почав звільна підійматися вгору. Проте вона й далі дивилася на воду, аж поки почула його кроки по дерев’яному настилу.

— Тут дуже гарно. Справжня краса, — сказав він, і його голос відбився під дахом луною.

— Так, гарно, — кивнула Франческа. — Ми сприймаємо ці старі мости як належне й уже навіть не помічаємо їх.

Він підступив до неї й простяг маленький букет польових квітів-чорноочок.

— Дякую за екскурсію, — м’яко всміхнувся він. — Я приїду днями на світанку й пофотографую тут.

Вона знову відчула, як щось ворухнулося в її душі. Квіти. Ніхто не дарував їй квітів, навіть з особливої нагоди.

— Я не знаю вашого імені, — сказав він.

Аж тоді жінка згадала, що не відрекомендувалася йому, і зніяковіла через це. Почувши її ім’я, він кивнув і сказав:

— Я вловив легкий акцент. Приїхали з Італії?

— Так. Дуже давно.

І знову — зелений пікап. Вони їдуть рінистими дорогами, а сонце хилиться до обрію. Двічі їм назустріч траплялися автівки, проте людей за кермом Франческа не знала. До ферми доїхали за чотири хвилини. Думками жінка витала у хмарах, почуваючись розкуто й дивно. Бути довше поряд із Робертом Кінкейдом, письменником-фотографом, — ось чого їй тепер хотілося. Вона прагнула дізнатися про нього більше і захоплено стискала квіти на колінах, тримаючи їх прямо, наче школярка після заміської прогулянки.

Кров прилинула їй в обличчя — жінка відчувала це. Вона не сказала й не зробила нічого особливого, але малася так, ніби вчинила щось недозволене. З приймача крізь рев вітру й гуркіт двигуна долинули звуки пісні в супроводі гітари, а потім відразу ж почалися п’ятигодинні новини.

Машина звернула у вузький під’їзд.

— Річард — ваш чоловік? — спитав Роберт, озирнувшись на поштову скриньку.

— Так, — відповіла Франческа трохи задихано, однак спинитися вже не могла. — Дуже спекотно. Чи не хочете чаю з льодом?

Він подивився на неї.

— Якщо це не завдасть вам клопоту, то було б непогано.

— Не завдасть, — запевнила вона.

Сподіваючись, що голос її не зрадив, Франческа попросила поставити автівку позаду будинку. Їй, звичайно ж, не хотілося, щоб, коли Річард повернеться, хтось із сусідів заявив: «Гей, Діку, ти робиш ремонт? Бачив у вас на тому тижні зелений пікап. Але знав, що Френні вдома, тому й не надто хвилювався».

На задній ґанок вели биті цементні сходи. Роберт притримав перед нею дверцята машини й узяв рюкзаки з камерами.

— Страшенна спека. Не можна лишати обладнання в машині, — пояснив він.

У кухні було трохи прохолодніше, та все одно душно. Домашній улюбленець, колі, обнюхав Кінкейдові чоботи, потім вийшов на задній ґанок і розлігся там, а Франческа тим часом дістала металеву тацю з льодом і почала наливати сонячний чай з дволітрового скляного глечика. Жінка знала, що гість дивиться на неї. Роберт сидів за кухонним столом, витягши довгі ноги перед собою, і раз у раз пригладжував руками волосся.

— З лимоном?

— Так, будь ласка.

— Цукор?

— Ні, дякую.

Лимонний сік поволі скрапував на стінку склянки, і він це завважив. Роберт Кінкейд помічав майже все.

Франческа поставила склянку з чаєм перед ним. Собі вона налила на протилежному краю стола, а в стару креманку із зображенням каченяти Дональда помістила квіти. Спершись на вогнетривку стільницю й балансуючи на одній нозі, вона нахилилась і скинула черевик. Потім, переступивши на босу ногу, вона вчинила те саме з другим черевиком.

Роберт пив чай маленькими ковтками і спостерігав за жінкою. Вона була щось із півтора метра на зріст, років сорока або трохи старша, з гарним обличчям і прекрасним теплим тілом. Проте вродливі жінки траплялися скрізь, де він подорожував. Фізична досконалість — це, певна річ, добре, але для нього найбільше важили розум і пристрасть, породжені життєвим досвідом, здатність сприймати найтонший порух думки та духу і спонукати до цього інших. Ось чому він уважав непривабливими більшість молодих жінок, наділених, здавалося б, зовнішньою красою. Вони прожили ще дуже мало чи дуже легко, щоб набути тих рис, які цікавили його.

Однак у Франчесці Джонсон щось принадило його з першої хвилини. Вона мала розум, і Кінкейд відчув це. І пристрасть, хоч він не міг до кінця зрозуміти, куди ця пристрасть була скерована і чи мала вона напрям узагалі.

Пізніше він скаже їй, що якимсь незбагненним чином та мить, коли вона скидала в кухні взуття, стала одним з найчуттєвіших спогадів у його житті. Чому — було неважливо. Він ніколи не доскіпувався до таких дрібниць. «Аналіз знищує ціле. Є деякі речі, магічні речі, що мають лишатися непорушними. Якщо розглядати їх частинами, то вони зникнуть», — так він казав.

Франческа сіла до стола, підібгавши одну ногу під себе, і відкинула назад пасмо волосся, що спадало на очі, заново сколовши його черепаховим гребінцем. Потім, похопившись, вона встала ще раз, підійшла до мисника в кінці кухні, дістала звідти попільничку і поставила її на стіл так, щоб Робертові було зручно струшувати попіл.

З її мовчазної згоди він видобув пачку цигарок «Кемел» і простяг їй. Жінка взяла одну, помітивши, що цигарка трохи змокла від його рясного поту. Недавній ритуал повторився. Він тримав золоту запальничку, вона торкнулася його руки, щоб притримати її, відчула кінчиками пальців тепло його шкіри й відкинулася на стільці. На смак цигарка була чудова, і жінка всміхнулася.

— Що саме ви робите? Я маю на увазі фотографію.

Він глянув на свою цигарку й тихо заговорив:

— Я працюю за контрактом, знімаю… той, фотографую пейзажі для «Нейшенел джіоґрафік», і це забирає чимало мого часу. Я народжую ідеї, продаю їх журналові й роблю знімки. Або редакції самій спадає щось на думку, і тоді вони телефонують мені. Можливостей для творчого самовияву тут, звісно ж, небагато, бо це досить консервативне видання. Але платня цілком пристойна. Невелика, проте стабільна. Решту часу я пишу й фотографую на власний розсуд і надсилаю свої твори до інших журналів. Якщо стає зовсім скрутно, то я виконую корпоративну роботу, хоч, на мою думку, вона дуже обмежує. Коли-не-коли пишу вірші, просто так, для себе. Іноді я намагаюся писати й коротеньку прозу, однак не відчуваю потягу до цього. Я живу на північ від Сієтла і трохи працюю в тому районі. Люблю фотографувати рибальські човни, індіанські поселення та пейзажі. «Нейшенел джіоґрафік» частенько відряджає мене кудись на кілька місяців — наприклад, до Амазонії чи в пустелі Північної Африки. Зазвичай я літаю на такі завдання й беру автомобіль напрокат. Але часом мені хочеться проїхатися своєю машиною й розвідати, де і що можна познімати. Я прокотив уздовж узбережжя озера Верхнього, а назад хочу поїхати через Чорні пагорби. А що робите ви?

Питання заскочило Франческу зненацька, і вона на мить розгубилася.

— О Господи, нічого навіть подібного до ваших пригод! Я маю ступінь із порівняльного літературознавства. Коли тисяча дев’ятсот сорок шостого року я приїхала до Вінтерсета, тут бракувало вчителів. А я була одружена з місцевим мешканцем, до того ж ветераном війни, і мою кандидатуру визнали за прийнятну. Я здобула сертифікат викладача й кілька років викладала англійську мову в середній школі. Проте Річардові не подобалося, що я працюю. Він сказав, що може утримувати родину сам і працювати мені не треба, бо в нас підростало двоє дітей. Тож я покинула роботу і стала повноцінною фермерською дружиною. Ось і все.

Франческа помітила, що його склянка вже майже порожня, і долила йому ще чаю.

— Дякую. Вам подобається в Айові?

Для Франчески настав момент істини. Вона зрозуміла це відразу. Зазвичай на таке питання вона відповідала так: «Авжеж, тут чудове місце. Спокійне. І люди по-справжньому приємні».

Але цього разу вона замислилася.

— Можна мені ще одну цигарку?

І знов пачка «Кемел», клацання запальнички, легкий дотик до його руки. Сонячне проміння переповзло на задній ґанок і освітило собаку, який устав і відійшов у затінок. Уперше Франческа глянула Робертові Кінкейду в очі.

— Гадаю, я мушу відповісти: «Авжеж, тут чудове місце. Спокійне. І люди по-справжньому приємні». Це все здебільшого правда. Тут спокійно. І люди дійсно приємні до певної міри. Ми всі допомагаємо одне одному. Наприклад, якщо хтось захворіє чи дістане травму, сусіди пособляють збирати кукурудзу й овес, роблять усе, що треба. У місті всяк може залишити машину незамкненою просто на вулиці й дозволити дітям бігати скрізь, не боячись за них. Чимало доброго можна сказати про тутешніх мешканців, і я поважаю їх за всі чесноти. Однак… — вона вагалася й курила, дивлячись поверх стола на Роберта Кінкейда, — це не те, про що я мріяла замолоду.

Ось воно — признання. Слова багато років чекали на свій час, і жодного разу вона не казала їх нікому. Лише тепер — чоловікові із зеленим пікапом із Беллінгема в штаті Вашингтон.

Кілька секунд він мовчав. А тоді промовив:

— Якось я дещо начеркнув у своєму нотатнику на майбутнє. Просто їхав собі, і мені на розум спала думка. Зі мною це частенько трапляється. Вона, здається, звучить так: «Колишні мрії були добрі. Вони не здійснилися, та я радий, що мав їх». Не знаю, що та думка означає, проте десь використаю її. Мабуть, я трохи розумію, як ви почуваєтеся.