Кетрін відповіла тільки «О!», але це «О!» висловило все, що слід було висловити, — увагу до сказаного й цілковиту довіру до співрозмовника. Тепер вона стежила очима за генералом, який пробирався крізь натовп, зі справжнім зацікавленням і щирим захопленням. «Які вони всі вродливі!» — зазначила вона подумки.

Новим джерелом втіхи стала для неї розмова з міс Тілні, яка тривала до закінчення балу. З часу приїзду до Бата Кетрін ще жодного разу не здійснювала позаміську пішу прогулянку. Міс Тілні, яка була тут знайома з усіма місцями, що їх зазвичай тут відвідують, розповідала про них так, що у Кетрін виникло прагнення побачити їх на власні очі, а коли вона відверто висловила побоювання, що вона, напевно, не зможе знайти собі супутника, брат і сестра запросили її якось уранці вирушити разом з ними на прогулянку.

— Це було б мені надзвичайно приємно! — вигукнула вона. — Тож не відкладаймо — ходімо вже завтра!

Вони радо погодилися, — щоправда, лише в тому разі, якщо не буде дощу, як завважила міс Тілні, — хоча його, на думку Кетрін, взагалі не слід було чекати. До дванадцятої години вони мали зайти за нею на Палтні-стріт. «Пам’ятайте, завтра о дванадцятій!» — сказала Кетрін, прощаючись зі своєю новою подругою. Іншої, давнішої й авторитетнішої подруги, Ізабелли, відданістю й достоїнствами якої вона насолоджувалася протягом двох тижнів, вона майже не бачила упродовж вечора. Дарма що їй уже хотілося розповісти Ізабеллі про своє щастя, — вона з радістю погодилася з місіс Аллен рано покинути бал, по дорозі додому її серце підскакувало в грудях від щастя, як сама вона підскакувала на сидінні в кареті.

Розділ ХІ

Завтрашній день почався з дуже тьмяного ранку, протягом якого сонце лише зрідка намагалося пробитися крізь хмари; і Кетрін зробила висновок, що все складається якнайкраще для її планів. У цю ранню пору року, на її думку, сонячний ранок у більшості випадків віщував дощовитий день, а похмурий світанок — те, що пізніше випогодиться. Вона попросила містера Аллена підтримати припущення, але він, позбавлений можливості впливати на погодні явища й не маючи при собі барометра, відмовився пообіцяти, що день обов’язково буде сонячним. Вона звернулася до місіс Аллен, і відповідь місіс Аллен була більш сприятливою: вона, мовляв, не має жодного сумніву, що день буде чудовим, якщо тільки хмари розсіються й вигляне сонце.

Близько одинадцятої години, однак, насторожений погляд Кетрін помітив на віконному склі кілька дощових крапель, і в неї вихопився сумний вигук:

— О Боже! Здається, буде дощ!

— Я так і думала, — сказала місіс Аллен.

— Отже, сьогодні прогулянки не буде, — зітхнула Кетрін. — Але, може, він пройде стороною або до дванадцятої години закінчиться?

— Може, й так, моя люба. Але після дощу на вулиці буде болото.

— О, це не страшно. Грязь мене не злякає.

— Так, — байдуже відповіла місіс Аллен, — я знаю. Грязь вас не злякає.

Після короткої паузи Кетрін, яка стояла біля вікна, спостерігаючи за погодою, помітила:

— Дощ припустив.

— Справді, припустив. Якщо дощитиме й далі, земля стане зовсім мокрою.

— Уже бачу чотири парасольки. Як я їх ненавиджу!

– Їх незручно носити з собою. На мою думку, краще викликати портшез.

— А ранок здавався таким сприятливим! Я була цілком упевнена, що буде сухо!

— Усі були в цьому впевнені. Але якщо дощ заповзявся на весь ранок, у Галереї буде мало людей. Сподіваюся, містер Аллен вдягне плащ, але, однак, він цього не зробить — що завгодно, тільки не плащ. Не розумію, чому містер Аллен його не любить, він же такий зручний!

Дощ продовжувався, рясний, але дрібний. Кожні п’ять хвилин Кетрін підбігала до годинника, повідомляючи при поверненні, що, коли через п’ять хвилин він не ущухне, вона втратить усяку надію. Годинник пробив дванадцяту, а дощ усе йшов.

— Ви не зможете піти, моя люба.

— Я все ще сподіваюся. Почекаю до чверті на першу. На цю годину небо звичайно випогоджується, і мені здається, що воно вже трохи посвітлішало. Уже двадцять хвилин на першу — годі чекати! О, коли б зараз була погода, як в Удольфо або принаймні в Тоскані й на півдні Франції! Тієї ночі, коли помер бідолашний Сент-Обен. Тоді була така чудова погода!

О пів на першу, коли Кетрін вже не стежила за погодою так пильно і вже не бачила сенсу в її поліпшенні, небо раптом почало прояснятися. Проблиск сонячного світла захопив її зненацька. Вона виглянула у вікно — хмари розсіювались. Кетрін заходилася спостерігати й радо вітати сприятливі зміни в природі. За десять хвилин уже було зрозуміло, що друга половина дня буде сонячною, і це цілком відповідало думці місіс Аллен, яка весь час вважала, що «погода буде добра». Але Кетрін мала сумнів, чи чекати їй друзів і чи не дощило надто довго для того, щоб міс Тілні ризикнула вийти після цього з дому.

Було надто брудно для того, щоб місіс Аллен пішла супроводжувати свого чоловіка до Галереї; тож він рушив туди сам, і ледве Кетрін простежила за ним поглядом уздовж вулиці, як її увагу привернуло наближення тих самих трьох екіпажів з трьома пасажирами, поява яких її так здивувала декілька днів тому.

— Боже мій, це ж Ізабелла, мій брат і містер Торп! Мабуть, вони приїхали за мною, але я не поїду; я справді не можу їхати — ви ж знаєте, міс Тілні ще може прийти.

Місіс Аллен з цим погодилася. Незабаром вони побачили Джона Торпа, але ще раніше вони почули його голос, який ще зі сходів закликав міс Морланд поспішати («Покваптесь, покваптесь!») і владно мовив, щойно двері розчинилися:

— Зараз же надягніть капелюшок, нам не можна гаяти часу. Їдемо до Брістоля. Як ведеться, місіс Аллен?

— До Брістоля! Але ж це так далеко! І все ж я не можу з вами їхати — я чекаю своїх друзів, вони ось-ось мають прийти.

Звісно, це заперечення всі палко відкинули як безпідставне, місіс Аллен закликала підтримати Джона Торпа, і двоє його супутників увійшли до кімнати, щоб переконати її.

— Кетрін, люба моя, хіба це не чудово? У нас буде божественна поїздка. Дякуйте вашому братові й мені — це була наша ідея. Це спало нам на думку за сніданком, так-так, саме тоді, і коли б не цей бридкий дощ, ми б виїхали на дві години раніше. Але це не має значення, зараз місячні ночі, і все буде чудово. О! Я в захваті від самої лише думки, що ми побуваємо в тихому маленькому селі! Це набагато краще за Нижні зали. Ми поїдемо просто до Кліфтона й там пообідаємо, а після обіду, якщо залишиться час, доїдемо до Кінгсвестона.

— Хтозна, чи нам пощастить так багато встигнути, — висловив сумнів Морланд.

— Годі вам каркати! — гримнув на всіх Торп. — Ми встигнемо вдесятеро більше. Що там Кінгсвестон? І Блейзський замок, й інші місця. Ось тільки ваша сестра каже, що не поїде.

— Блейзський замок! — вигукнула Кетрін. — А що це?

— Це найкраще місце в Англії. Щоб його тільки побачити, можна проїхати п’ятдесят миль за будь-якої погоди.

– І це справді замок, старовинний замок?

— Найстаровинніший у всьому королівстві.

— А він схожий на ті, про які пишуть у романах?

— Нічим від них не відрізняється.

— То там і справді є башти й довгі галереї?

— Дюжини.

— Мені б хотілося побачити цей замок, але я не можу, не можу поїхати.

— Не можете поїхати? Люба моя, що ви маєте на увазі?

— Я не можу їхати, тому що… (Кетрін опустила очі додолу, трохи боячись побачити посмішку на обличчі Ізабелли) я чекаю міс Тілні та її брата. Вони обіцяли прийти о дванадцятій, щоб узяти мене на прогулянку за місто, але тоді йшов дощ. А зараз випогодилось, і вони, напевно, невдовзі приїдуть.

— Вони не приїдуть, не майте сумніву, — вигукнув Торп, — я їх бачив, коли ми повертали на Брод-стріт. У нього фаетон зі світлими гнідими?

— Навіть не знаю.

— Зате я знаю. Його я й бачив. Адже ви кажете про чоловіка, з яким танцювали вчора ввечері?

— Так.

— Що ж, я бачив, як вони повернули на Ленсдаун-роуд. Він їхав з якоюсь гарненькою дівчиною.

— Ви їх і справді бачили?

— Слово честі, бачив. Я його одразу ж упізнав. Здається, у нього теж гарна конячина.

— Як дивно! Але вони, напевно, вирішили, що для прогулянки надто брудно.

— Напевно. Ніколи в житті не бачив на вулицях такої тванюки. Іти пішки! Це так само неможливо, як і літати. Такого болота ще не було — усюди по кісточки!

Його підтримала Ізабелла:

— Кетрін, люба моя, ви навіть уявити собі не можете, як на вулицях брудно. Поїдьмо. Вам обов’язково треба поїхати — відмовлятися вже немає причин.

— Мені б хотілося побачити замок. І ми справді зможемо його оглянути? Піднятися сходами, заглянути до всіх кімнат?

— Так, так, до кожної щілини й кожного куточка!

— Але все ж таки, мабуть, вони кудись поїхали на годину, доки не підсохне, і невдовзі приїдуть.

— Цього не буде, можете не хвилюватись. Я чув, як Тілні гукнув до якогось чоловіка, який їхав повз них на коні, що вони їдуть до самого Вік-Рокса.

— Тоді я згодна. Місіс Аллен, можна мені поїхати?

— Як хочете, моя люба.

— Умовте її, місіс Аллен, будьте ласкаві! — пролунало хором.

Місіс Аллен не залишила це без уваги.

— Що ж, люба, — сказала вона, — гадаю, вам справді краще поїхати.

І за дві хвилини вони вже були в дорозі.

Почуття Кетрін, коли вона заходила до екіпажа, були в повному сум’ятті: їй було шкода втратити одну величезну приємність і водночас вона була рада іншій, майже такого самого масштабу, хоча й зовсім не схожій на втрачену. Їй не давала спокою думка, що Тілні повелися з нею не дуже люб’язно, так легко порушивши їхню домовленість і не переказавши своїх вибачень. Минула лише одна година після часу, призначеного для прогулянки, і, попри те, що їй протягом цієї години казали про непролазну грязюку, зі своїх власних спостережень вона не могла не зробити висновку, що йти вулицями можна було без особливих незручностей. Почуватися знехтуваною містером і міс Тілні було дуже боляче. З другого боку, думка про те, що вона відвідає замок, схожий на Удольфо, яким їй уявлявся Блейзський замок, була настільки приємною, що могла втішити майже в будь-якому горі.

Не сказавши одне одному ані слова, вони швидко проїхали по Палтні-стріт і Лаура-плейс. Торп розмовляв зі своїм конем, а Кетрін розмірковувала над порушеними обіцянками й зруйнованими арками, над фаетонами й помилковими стратами, над сімейством Тілні й опускними дверима. Проте коли вони в’їхали до Аргайл Білдінгз, її роздуми урвало питання її супутника:

— Що це за дівчина, повз яку ми проїхали, так витріщала на вас очі?

— Хто? Де?

— Ось там, з правого боку. Її, певно, вже майже не видно.

Кетрін оглянулася й побачила міс Тілні, яка, спираючись на руку брата, повільно йшла вулиціею. Обидвоє дивилися їй услід.

— Зупиніться, містере Торп, зупиніться! — нетерпляче закричала вона. — Це міс Тілні! Це ж вона! Як ви могли сказати, що вони далеко поїхали? Зупиніться, зупиніться! Я зараз же зістрибну й піду до них!

Але який був сенс у її благаннях? Торп лише підстьобнув коня, щоб він біг швидше. За хвилину Тілні, які невдовзі перестали на неї дивитися, зникли за рогом Лаура-плейс, а ще за хвилину вона сама перенеслася на Маркет-плейс. Однак і тепер, і коли вони їхали вздовж наступної вулиці, Кетрін благала Торпа зупинитися:

— Будь ласка, містере Торп, будь ласка, зупиніться! Я не можу їхати далі. Я не поїду. Мені треба повернутися до міс Тілні.

Але містер Торп тільки сміявся, ляскав батогом, нукав на коня, видавав невиразні звуки й продовжував хльоскати бідолашну тварину; і Кетрін, сердита й роздратована, позбавлена можливості вистрибнути з кабріолета, була змушена відмовитися від спроби втекти і підкоритися. Вона, однак, висипала на нього торбу докорів.

— Як ви, містере Торп, могли так мене обманути? Як ви могли сказати, що бачили їх на Ленсдаун-роуд? Я б віддала все на світі за те, щоб цього не сталося! Вони подумають, що з мого боку це дивно й неввічливо. Проїхати повз них і нічого не сказати! Ви не уявляєте, як мені прикро. Тепер ні Кліфтон, ні все інше не дадуть мені втіхи. У десять тисяч разів краще зійти мені зараз і піти до них пішки. Як ви могли сказати, що бачили їх у фаетоні?

Торп рішуче захищався, клявся, що ніколи в житті не бачив двох людей, таких схожих одне на одного, і майже не відмовлявся від своїх слів, що бачив Тілні власною персоною.

Їхня поїздка, навіть після того, як розмова на цю тему закінчилася, не могла бути особливо приємною. Кетрін уже не намагалась, як під час попередньої поїздки, бути люб’язною. Вона слухала його неохоче й відповідала короткими фразами. Єдиною розрадою залишався для неї Блейзський замок, тільки про нього вона час від часу думала із задоволенням, хоча, звичайно, для того, щоб не пожертвувати пішою прогулянкою та особливо для того, щоб Тілні не думали про неї погано, вона б залюбки відмовилася від усього щастя, яке могла б знайти в його стінах: від щастя пройти довгою анфіладою кімнат з високими стелями й залишками розкішних меблів, покинутих багато років тому; від щастя застряти у вузькому повороті підземелля, натрапивши на низькі заґратовані двері; або навіть опинитися в непроглядній темряві через те, що поривом вітру зненацька задуло їхню свічу — єдину свічу! Тим часом вони продовжували їхати без усяких пригод. Їм уже було видно місто Кейншем, коли Морланд, який їхав за ними, змусив його друга натягти віжки й спитати, що сталося. Екіпаж, який відстав, під’їхав ближче, і, коли вони змогли чути одне одного, Морланд сказав: