— Містере Тілні! — вигукнула вона голосом, у якому було не тільки звичайне здивування. Генрі теж здавався здивованим. — Боже мій милосердий! — провадила вона далі, не звертаючи уваги на його привітання. — Як ви сюди потрапили? Чому ви піднялися цими сходами?

— Чому я піднявся цими сходами? — перепитав він з неабияким подивом. — Тому що це найкоротший шлях зі стайні до моєї кімнати. Чому ж мені саме так не піднятися?

Кетрін опам’яталася й густо почервоніла. Вона не могла нічого відповісти. Він, здавалося, намагався розгадати завмерлі на її губах слова, пильно вдивляючись у її обличчя. Вона зробила крок у бік галереї.

— А чи не можу я спитати, своєю чергою, — звернувся він до неї, зачиняючи за собою двостулкові двері, — як потрапили сюди ви? Цей прохід є не менш незвичайним шляхом з кімнати для сніданку до вашої кімнати, ніж зі стайні до моєї.

— Я хотіла, — сказала Кетрін, опустивши очі, — оглянути кімнату вашої матері.

— Кімнату моєї матері! Хіба в ній є щось надто цікаве?

— Ні, зовсім нічого. Я гадала, що ви маєте приїхати лише завтра.

— Коли я від’їжджав, я не знав, що зможу повернутися раніше; але три години тому, на щастя, з’ясувалося, що мене більше ніщо не затримує. Ви бліді. Боюсь, я налякав вас, підіймаючись так швидко цими сходами. Мабуть, ви не знали… вам не сказали, що ці сходи ведуть до служб?

— Так, не знала. Здається, погода для вашого повернення випала дуже вдала?

— Справді. Але невже Елінор змусила вас оглядати кімнати на самоті?

— О, ні! Міс Тілні показала мені більшу частину будинку ще в суботу. Ми вже підійшли до цих кімнат, але… (тут її голос упав). З нами був ваш батько.

– І це вам завадило, — сказав Генрі, пильно дивлячись на неї. — Ви вже обійшли всі кімнати в цьому коридорі?

— Ні, я тільки збиралась оглянути… Але, певно, вже пізно? Мені треба піти перевдягнутись.

— Зараз тільки чверть на п’яту (він показав свого годинника). Адже ви зараз не в Баті. Тут не треба готуватися до відвідування театру або Верхніх чи Нижніх залів. У Нортенґері для перевдягання має вистачити й півгодини.

Вона нічого не могла йому заперечити, і тому їй довелося дозволити себе затримати, хоча побоювання подальших розпитувань уперше за їхнє знайомство викликало в неї бажання якнайшвидше з ним розпрощатися. Вони повільно йшли галереєю.

— Чи ви одержували після мого від’їзду листи з Бата?

— Ні, і це мене дуже дивує. Ізабелла так твердо пообіцяла одразу ж мені написати.

— Твердо пообіцяла! Тверда обіцянка! Мені це здається чудним. Я чув про тверде виконання обіцяного; але тверда обіцянка — твердість на словах? Однак не варто про це говорити — я не хочу завдавати вам болю. Кімната моєї матері дуже простора, чи не так? Простора, приємно виглядає, і гардеробні так добре розташовані. Вона мені завжди здавалася найзручнішою кімнатою в будинку; і, як на мене, вельми дивно, що Елінор не хоче в ній оселитися. Мабуть, це вона запропонувала вам її оглянути?

— Ні.

— Ви самі вирішили прийти сюди?

Кетрін не відповіла. Після нетривалої мовчанки, протягом якої він пильно на неї дивився, містер Тілні додав:

— Оскільки ця кімната сама по собі не містить нічого, що могло б збудити цікавість, вас, певно, привела цікавість до моєї матері. Елінор казала вам про неї, я впевнений, багато добрих слів, і з її боку це було дуже справедливо. Гадаю, світ ніколи не бачив жінки, яку можна було б поставити поряд з нею. Але така цікавість до високих людських якостей зустрічається не часто. Скромні сімейні чесноти незнайомої людини не часто здатні викликати душевний порив, який наштовхнув би на таке відвідування. Мабуть, Елінор дуже багато вам про неї казала?

— Так, дуже багато. Тобто… не так уже й багато, але все, що вона розповіла, було дуже значуще. Вона так раптово померла. — Запнувшись, Кетрін невпевнено додала: — І вас… нікого з її дітей не було вдома. Мабуть, ваш батько — мені так здається — не дуже її любив.

– І з цих обставин, — відповів він, дивлячись їй прямо в очі, — ви зробили висновок, що про неї недостатньо піклувались або… (тут вона несамохіть кивнула) що, мабуть, сталося щось більш непростиме? — Вона вперше дивилася на нього такими широко розплющеними очима. — Хвороба матері, — продовжував він, — напад, що закінчився смертю, — був раптовим, хоча недуга, від якої вона часто страждала, — печінкові кольки, — виникла в неї вже давно. На третій день нападу, тобто так скоро, наскільки було можливо, її відвідав лікар, дуже шанована людина, якій вона завжди дуже довіряла. Оскільки він відчув тривогу за її життя, наступного дня викликали ще двох лікарів, які майже не відходили від неї цілу добу. На п’ятий день вона померла. Протягом усієї хвороби Фредерік і я (ми обидва тоді були вдома) часто її відвідували; і, покладаючись на власні спостереження, ми можемо засвідчити, що для врятування її життя робилося все, що тільки можна було зробити при найгарячішій прихильності всіх її близьких і при її суспільному становищі. Бідолашна Елінор була так далеко, і, повернувшись, вона застала матір уже в труні.

— Але ваш батько, — спитала Кетрін, — чи був він засмучений?

— Якийсь час — дуже глибоко. Ви помилилися, вважаючи, що він не відчував до неї прихильності. Він кохав її, я впевнений, так сильно, як тільки міг… Усі ми, як ви знаєте, не однаковою мірою наділені ніжністю вдачі. Щиро кажучи, за життя їй довелося чимало від нього витерпіти. Але якщо вона на нього й ображалася, то тільки через його характер, але не через його думки. Він її щиро цінував і був приголомшений її смертю — хоч і не надовго.

— Як добре, — сказала Кетрін. — Було б дуже жахливо…

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви уявили собі такі страшні речі, для визначення яких я просто не можу дібрати слів. Люба міс Морланд, подумайте про сутність ваших жахливих підозр. На якій підставі вони у вас з’явилися? Згадайте, у якій країні і в якому столітті ми живемо. Згадайте, що ми англійці, що ми християни. Добре подумайте, поміркуйте над тим, що є ймовірним, а що ні, подивіться навкруги себе. Хіба наше виховання готує нас до такої жорстокості? Хіба наші закони їм потурають? Чи могли б вони залишитися непоміченими в такій країні, як наша, де преса й суспільна діяльність перебувають на такому високому рівні, де всі люди добровільно підглядають одне за одним і де завдяки дорогам і газетам неможливо щось приховати від інших? Наймиліша міс Морланд, що за ідеї спали вам на думку? Вони дісталися кінця галереї; і вона зі сльозами сорому побігла до своєї кімнати.

Розділ XXV

Романтичні видіння розвіялися. Душа Кетрін остаточно прокинулася. Урок, який дав їй Генрі, попри всю його лаконічність, значно краще розкрив їй очі на безглуздість її нещодавніх фантазій, ніж усі розчарування, що вона їх пережила. Відчуваючи себе найнікчемнішою істотою у світі, вона плакала гіркими сльозами. Вона впала не тільки в своїх власних очах, але й у очах Генрі. Її безглузді думки, що тепер здавалися їй навіть злочинними, повністю розкрилися перед ним, і відтепер він її зневажатиме. Вільність, з якою вона дозволила собі фантазувати з приводу характеру його батька, — чи зможе Генрі колись це їй пробачити? Чи він зможе колись забути абсурдність її цікавості та її страхів? Кетрін не знаходила слів, щоб сказати собі, як вона сама себе ненавидить. До цього жахливого ранку раз чи двічі — так їй здалося, — Генрі виявив щось схоже на прихильність до неї. А тепер… Одне слово, протягом півгодини вона відчувала себе глибоко нещасною. Коли годинник пробив п’яту, вона спустилася вниз; серце її було розбито, і вона ледве змогла відповісти на питання Елінор про її самопочуття. Генрі, зустрічі з яким вона так боялася, з’явився у вітальні майже відразу після неї; і єдина зміна в його поводженні з Кетрін полягала в тому, що він приділяв їй більше уваги, ніж раніше. Ніколи Кетрін так не потребувала підтримки, як зараз, і він, здавалося, це усвідомлював.

Упродовж всього вечора він ставився до неї з такою самою люб’язністю, і Кетрін поступово почала заспокоюватися. Вона не могла ні пробачити собі, ні забути про те, що сталося. Єдине, на що вона сподівалася, — це на те, щоб її здогади не стали відомими ще комусь, і щоб Генрі зовсім від неї не відвернувся. Ретельно розмірковуючи над своїми жахами та вчинками, такими безпідставними, вона незабаром з усією ясністю усвідомила, що всі вони були породжені добровільним самообманом, що всяка дрібниця вважалася її розтривоженій уяві значною обставиною, і що причиною цього був певний напрямок її думок, через який ще до приїзду до абатства вона з нетерпінням очікувала побачити там щось страшне. Кетрін згадала, з якими почуттями вона готувалася до знайомства з Нортенґером. Вона зрозуміла, що її мана й викликані нею прикрощі зародилися задовго до її від’їзду з Бата й сягали своїм корінням читання книжок, якими вона там захоплювалася.

Хоч якими чудовими є твори місіс Редкліфф і хоч якими чудовими є навіть твори всіх її наслідувачів, мабуть, не в них слід шукати розкриття людської природи, принаймні мешканців середніх англійських графств. Про Альпи й Піренеї, з тамтешніми людськими вадами й сосновими лісами, вони дають, мабуть, вірне уявлення; можливо, Італія, Швейцарія та південна Франція справді багаті на зображувані там жахи. Кетрін не наважувалася взяти під сумнів усе, що виходило за межі її рідної країни, і заради обережності була навіть ладна виключити з уваги її північні й західні околиці. Але в центральній частині Англії завдяки законам і сучасним звичаям навіть нелюбі дружини можуть бути впевнені в безпеці свого існування. Тут не потурають убивствам, слуги тут — не раби, а в аптеці вам не продадуть отрути чи снотворного так само легко, як і ревінь. В Альпах і Піренеях, мабуть, немає змішаних характерів. Можливо, той, кого там не можна вважати чистим, неначе ангел, наділений душею демона. Але в Англії це не так. Кетрін зрозуміла, що характери й звички англійців завжди є сполученням гарного й поганого, і в кожній людині особливим. Унаслідок цього їй не слід дивуватись, якщо з часом навіть у Генрі та Елінор Тілні виявляться якісь маленькі хиби, і з тієї самої причини їй зовсім немає потреби заплющувати очі на справжні вади в характері їхнього батька, у якого, хоч він і був позбавлений страшних пороків, що їх Кетрін собі уявила (вона відчувала, що все життя буде червоніти, згадуючи про це), була, на її думку, не дуже приємна вдача.

Зробивши такі висновки й вирішивши від цього часу в усіх своїх судженнях і вчинках керуватися тільки здоровим глуздом, вона була змушена пробачити собі й стати щасливою, як ніколи. Добра рука часу зробила на неї шляхом непомітних змін, що відбулися з нею протягом наступного дня, свій цілющий вплив. Цьому немало сприяла незвичайна великодушність і шляхетність Генрі, який анінайменшим чином навіть не натякнув їй на те, що відбулося. І швидше, ніж їй могло уявлятись у хвилини відчаю, до неї повернувся гарний настрій, який поліпшувався під дією кожного сказаного ним слова. Звичайно, від деяких тем, на думку Кетрін, вона до кінця життя відчуватиме збентеження, наприклад від згадування про скриню або шафу. Чорного лаку вона не могла терпіти в жодному вигляді. Але все ж вона припускала, що випадкове нагадування про минулі помилки могло б виявитися недаремним.

Романтичні тривоги невдовзі поступилися місцем життєвим турботам. З кожним днем Кетрін усе більше прагнула одержати листа від Ізабелли. Їй кортіло дізнатися, як іде життя в Баті, хто зараз буває у Верхніх і Нижніх залах, а особливо їй хотілося взнати, яке вийшло в Ізабелли мереживо, що його вона задумала ще коли Кетрін була в Баті, і чи досі стосунки її подруги з Джеймсом такі чудові. Про все це вона могла довідатися тільки від Ізабелли. Джеймс не хотів писати їй до свого повернення до Оксфорда, а місіс Аллен — до свого прибуття до Фуллертона. Але Ізабелла дала їй силу-силенну обіцянок. Це була просто неймовірна річ: адже коли Ізабелла щось пообіцяє, вона обов’язково, неодмінно це зробить!

Щоранку протягом дев’яти днів Кетрін переживала нове розчарування, і щоранку воно ставало дедалі боліснішим. Але на десятий ранок, коли вона увійшла до кімнати для сніданку, першим, що впало їй у очі, був лист у радісно простягнутій руці Генрі. Вона подякувала йому з такою сердечністю, нібито лист був написаний ним самим.

— Він усього лише від Джеймса! — промурмотіла вона, подивившись на почерк, яким була написана адреса на листі.

Вона розпечатала конверта. Лист був надісланий з Оксфорда й містив таке:

«Люба Кетрін!

Одному Богові відомо, як мені важко про це писати, але почуття обов’язку змушує мене повідомити тебе, що між мною та міс Торп усе скінчено. Учора я розстався з нею і Батом, щоб ніколи більше не бачити ні її, ні цього міста. Не буду описувати подробиці — вони тільки завдадуть тобі ще більшого болю. Ти досить швидко одержиш відомості з зовсім іншого боку, які дадуть тобі змогу дізнатись, чия тут провина і, сподіваюсь, виправдають твого брата в усьому, окрім безглуздої й занадто легковажної віри в чиюсь прихильну відповідь. Дякувати Богові, я вчасно зрозумів, що помилявся! Але яким важким був цей удар! Після того як батько з такою сердечністю дав свою згоду… але досить про це. Вона зробила мене нещасним навіки! Напиши мені якнайшвидше, люба Кетрін. Ти мій єдиний друг. На твою любов я покладаюся без жодного сумніву. Мені б хотілося, щоб ти покинула Нортенґер до того, як капітан Тілні оголосить про свої заручини — інакше ти опинишся в незручному становищі. Бідолашний Торп зараз у Баті. Я боюся з ним зустрітися — для його чесного серця це буде великим потрясінням. Я написав йому й нашому батькові. Більш за все мене засмучує її двоєдушність. До останнього дня, коли я намагався з нею порозумітися, вона запевняла, що кохає мене анітрохи не менше, ніж раніше, і сміялася над моїми побоюваннями. Мені соромно усвідомлювати, як довго я з цим мирився. Але якщо колись чоловік міг вірити в кохання жінки, то цим чоловіком був я. До цього часу не можу зрозуміти, які вона мала наміри, — адже для того, щоб домогтися прихильності Тілні, їй зовсім не було потрібно обманювати мене. Нарешті ми розійшлися за обопільною згодою. Яким би я був щасливим, коли б ніколи її не бачив! Іншої такої жінки мені ніколи не зустріти! Люба Кетрін, добре подумай, перш ніж віддати комусь своє серце!