Перейнята цими думками, вона більше боялась, ніж мріяла побачити добре знайому дзвіницю, яка засвідчила б, що вона перебуває лише за двадцять миль від дому. Покидаючи Нортенґер, вона знала, що їй треба триматися напрямку на Солсбері. Але після першого ж перегону, вибираючи наступні пункти свого просування, їй довелося керуватися порадами станційних доглядачів — такою великою була її необізнаність про дорогу, якою їй належало їхати. Однак усе обійшлося гаразд. Її молодість, хороші манери і щедрість у грошах забезпечили їй належну увагу, що її могла потребувати мандрівниця. І, зупиняючись тільки для того, щоб змінити коней, вона подорожувала майже одинадцять годин без будь-яких пригод і тривог, доки між шостою та сьомою годиною вечора не збагнула, що в’їжджає до Фуллертона.

Героїня, яка повертається наприкінці своїх знегод до рідної домівки в щасливому усвідомленні поновленої репутації і з величністю графині, супроводжувана кількома фаетонами зі шляхетними родичами, а також каретою з четвернею коней і трьома покоївками, є образом, на якому перу його творця приємно зупинитись якомога довше. Така героїня робить честь кінцівці будь-якого роману, і його автор має право розділити з нею славу, що вона її так щедро йому дарує. Але в моєму випадку все виглядає зовсім інакше. Свою героїню я повертаю до рідного порога самотньою і приниженою, а тому не відчуваю втіхи докладно розповідати про її прибуття. Героїня в найманій поштовій кареті завдає такого жалю почуттям романіста, що в нього одразу ж зникає бажання писати в пишному й піднесеному стилі. І тому кучер швидко провезе її через село, минаючи гурти недільних роззяв, і вона одразу ж покине свій екіпаж.

Однак, хоч як Кетрін була засмучена, з’явившись у такий спосіб перед пасторським будиночком, і хоч яке приниження відчуває, розповідаючи про це, її біограф, мешканцям будиночка вона зробила неабияку приємність, яку викликало, по-перше, те, що біля його ґанку зупинилася карета, а, по-друге, що з карети вийшла вона сама. У Фуллертоні карета з мандрівником є рідкісним видовищем, і тому, побачивши її, усе сімейство зібралось коло вікна; а те, що карета зупинилася біля воріт, викликало захват усієї родини, і в усіх її членів заблищали очі, — захват, цілком несподіваний для всіх, окрім двох наймолодших дітей, шестирічного хлопчика й дівчинки чотирьох років, які чекали прибуття брата чи сестри, коли повз їх садибу проїжджав якийсь екіпаж. Яким щасливим був погляд, що перший розпізнав Кетрін! Яким щасливим був голос, що повідомив про це! А втім, належало це відкриття Джорджу чи Гаррієт, установити точно було неможливо.

Батько, мати, Сара, Джордж, Гаррієт, які зібралися коло дверей, щоб зустріти її з усією ніжністю й гостинністю, — таке видовище не могло не викликати в душі Кетрін відповідних почуттів. І, вийшовши з карети, в їхніх обіймах вона знайшла більшу розраду, ніж їй це здавалося можливим. Її так тісно оточили, так голубили, що вона навіть відчула себе щасливою! Радість зустрічі з люблячою родиною на короткий час заступила всі інші переживання, а радість їхньої зустрічі з нею майже не залишила часу для спокійної цікавості. Проте місіс Морланд, одразу ж звернувши увагу на блідість і стомлений вигляд бідолашної мандрівниці, поквапилася всадовити всіх за чайний стіл, щоб підкріпити її сили, перш ніж почнуться розпитування, які потребують докладних відповідей.

Дуже неохоче й з великими ваганнями Кетрін нарешті почала розповідати те, що через півгодини її ввічливі слухачі могли б визнати за пояснення, — до того часу вони навряд чи зрозуміли причину або усвідомили подробиці її несподіваного повернення. Вони аж ніяк не були людьми дратівливими, запальними чи надто вразливими. Але в цьому разі, коли все стало зрозуміло, навіч була кривда, що її годі було полишити без уваги або забути за півгодини. Не відчуваючи ніякої романтичної тривоги з приводу тривалого й самотнього доччиного подорожування, містер і місіс Морланд не могли не усвідомлювати, що це подорожування мало бути для неї вельми неприємним, що самі вони ніколи б його не допустили і що, відправляючи її в таку дорогу, генерал Тілні вчинив непорядно й бездушно — зовсім не так, як личить джентльменові й батькові. Чому він так повівся, що спонукало його до такого порушення правил гостинності й так раптово перетворило його найдобріше ставлення до їхньої дочки на очевидну недоброзичливість — було питанням, відповісти на яке їм було принаймні так само важко, як і самій Кетрін. Але вони не утруднювали себе тривалими роздумами. І після належної кількості марних припущень вони вичерпали весь свій гнів і своє здивування, сказавши, що «все це дивно, і він, певно, дуже дивна людина». Сара, захоплена загадковістю цього випадку, з юнацьким запалом пропонувала все нові й нові пояснення, але мати їй сказала:

— Люба моя, ти завдаєш собі занадто багато непотрібного клопоту. Повір, ця справа взагалі не варта того, щоб намагатися її зрозуміти.

— Я згодна, що, коли він згадав про свою обіцянку, він вирішив, що Кетрін треба покинути абатство, — відповіла Сара. — Але чому він не повівся з Кетрін належним чином, ввічливо принаймні?

— Мені шкода його дітей, — сказала місіс Морланд. — Їх це, певно, дуже засмутило. Що ж до всього іншого, то це не має значення. Кетрін зараз удома й у безпеці, а наші гаразди не залежать від генерала Тілні. — Тут Кетрін зітхнула. — Що ж, — продовжувала її мати, схильна до філософування, — я рада, що не знала про твою подорож заздалегідь. Але тепер, коли все позаду, в ній, мабуть, і не було особливої шкоди. Ситуації, з яких треба знаходити вихід самотужки, покладаючись тільки на себе, корисні для молоді. Ти ж і сама знаєш, люба Кетрін, що ти завжди була таким легковажним створінням. А протягом цієї поїздки, під час зміни екіпажів і таке інше тобі все ж таки довелося зібрати думки докупи. Сподіваюся, ти нічого не залишила в каретних кишенях.

Кетрін сказала, що теж на це сподівається й хотіла б позбутися своїх вад. Але душевне піднесення в неї вже минуло, і, незабаром відчувши, що їй хочеться помовчати й залишитися на самоті, вона охоче послухалася наступної поради матері — раніше лягти спати. Її батьки, які вбачали в блідому вигляді й стривоженому стані дочки природний наслідок пережитої нею образи, а також незвичного напруження й утоми після тривалої поїздки, розсталися з нею, не сумніваючись, що їй стане краще, як тільки вона добре виспиться. І хоча, коли вони всі зустрілися наступним ранком, її стан був не таким добрим, як вони сподівалися, вони, проте, й не запідозрили, що схвильованість Кетрін має більш серйозні причини. Вони жодного разу не згадали про її серце, що з боку батьків юної дами сімнадцяти років, яка щойно повернулася після першого від’їзду з дому, було досить дивно!

Як тільки сніданок закінчився, Кетрін узялася за перо, щоб виконати обіцянку, яку дала міс Тілні. Віра останньої в дію на почуття подруги часу й відстані цілком виправдалася, бо Кетрін уже дорікала собі, що надто холодно розсталася з Елінор, ніколи не цінувала достатнім чином її доброту та інші її риси й мало співчувала її вчорашнім стражданням. Сила цих почуттів, однак, не викликала в Кетрін натхнення. Жоден лист не був для неї таким важким, як лист до Елінор Тілні. Написати листа, в якому слід змалювати належним чином її почуття й душевний стан, висловити вдячність без самоприниження, бути стриманою без холодності, відверто, але без тіні образи написати так, щоб Елінор не відчула болю, читаючи, і, що було найважливішим, щоб їй самій не довелося червоніти, якщо цей лист раптом потрапить на очі Генрі, — це був задум, здійснення якого лякало Кетрін своєю непосильністю. І, після тривалих міркувань і розгубленості, вона, бажаючи бути впевненою у своїй безпеці, вирішила написати дуже короткого листа. Тому гроші, які їй позичила Елінор, були їй повернуті разом із запискою, яка містила трохи більше, ніж висловлювання вдячності й найніжніші побажання від усього серця.

— Дивне знайомство, — зазначила місіс Морланд, коли лист був написаний. — Раптово виникло й раптово закінчилося. Мені дуже шкода, що усе так сталося: місіс Аллен казала, що брат і сестра Тілні — дуже приємні молоді люди. І до того ж тобі так не пощастило з твоєю подругою Ізабеллою. О, бідолашний Джеймс! Що ж, учитися доводиться все життя. Сподіваюся, наступні друзі, які у вас з’являться, будуть більш гідними людьми.

Почервонівши, Кетрін відповіла з запалом:

— У мене ніколи не буде подруги, більш гідної, ніж Елінор.

— Ну що ж, якщо так, моя люба, я впевнена, що рано чи пізно ви ще зустрінетеся. Не хвилюйся з цього приводу. Ставлю десять проти одного, що через кілька років доля знову вас зведе. І якою радісною для вас буде ця зустріч!

Спроба місіс Морланд утішити дочку була невдалою. Надія на зустріч через декілька років могла тільки навести Кетрін на думку, що за цей час може відбутися те, що зробить цю зустріч для неї нестерпною. Вона ніколи не зможе забути Генрі Тілні або думати про нього з меншою ніжністю, ніж у цю хвилину, але він може її забути, і після цього зустрітися з нею!.. На очі Кетрін набігли сльози, коли вона уявила собі таку картину поновлення їхнього знайомства. А її мати, збагнувши, що її заспокійливі міркування не подіяли, запропонувала їй як ще один спосіб підняття настрою відвідати разом з нею місіс Аллен.

Їхні будинки були розташовані всього лише за чверть милі один від одного, і, доки вони туди йшли, місіс Морланд коротко розповіла, що вона думає про розчарування Джеймса.

— Нам усім його шкода, — сказала вона, — але в усьому іншому розладнання цього одруження нас не засмутило. Ми не могли схвалювати його заручини з дівчиною, яку зовсім не знаємо і в якої немає посагу. А тепер, після того, що сталося, ми взагалі не можемо про неї добре думати. Зараз бідолашному Джеймсові важко, але з часом все мине. І я сподіваюся, що помилка, яку він через свою недосвідченість зробив при своєму першому виборі, навчить його розсудливості в майбутньому.

Це був саме той висновок, який Кетрін ще могла слухати без хвилювання. Одне зайве речення наражало її на небезпеку вийти з рівноваги і примусити сказати щось не зовсім зрозуміле. Бо свідомість Кетрін незабаром опанувала зміна в її почуттях і настрої, що відбулася з тих пір, як вона в останній раз ішла цією знайомою дорогою. Не проминуло й трьох місяців відтоді, коли, захоплена щасливими сподіваннями, вона разів по десять на день бігала нею туди й назад з легким, радісним і вільним серцем, мріючи про не зазнані й нічим не затьмарені втіхи, не сподіваючись наразитися на якесь лихо і не маючи про них жодного уявлення. Три місяці тому саме так усе й було, а тепер вона повернулася сюди зовсім іншою істотою!

Аллени зустріли її з усією сердечністю, що було цілком природно, беручи до уваги раптовість її приїзду та їхню постійну прихильність до неї. І коли вони почули, як з нею повелися в абатстві, — хоча місіс Морланд говорила про це вельми стримано, анітрохи не апелюючи до їхнього співчуття, — їхній подив і гнів перехлюпнулися через вінця.

— Кетрін заскочила нас учора ввечері зненацька, — сказала місіс Морланд. — Усю дорогу їй довелося їхати в поштовій кареті, зовсім самій, а до ночі з суботи на неділю вона навіть не знала, що їй доведеться отак повертатися додому. Генералові Тілні через якусь його дивну примху раптом набридла її присутність, і він майже вигнав її з дому. Звичайно, з його боку це вельми негостинно. Він, певно, дуже дивна людина. Але ми так раді, що вона знову з нами! І до того ж великою розрадою є те, що вона виявилася не такою вже безпомічною істотою і змогла про себе подбати. Містер Аллен висловив з цього приводу розумне обурення, як і належало розсудливому другу. І місіс Аллен визнала його слова дуже доречними і негайно їх повторила. Його здивовані вислови, здогадки й пояснення вона одразу ж підхоплювала, додаючи єдине власне зауваження, яким вона заповнювала кожну випадкову паузу:

— Та й справді, терпіти не можу цього генерала!

Після виходу містера Аллена з кімнати «Та й справді, терпіти не можу цього генерала!» було нею повторено двічі так само обурливо, але без вагомого розвитку думки. Утретє цю фразу було дещо розвинуто, а, повторивши її вчетверте, місіс Аллен одразу ж додала:

— Ви тільки подумайте, моя люба, як чудово мені зашили в Баті ту жахливу дірку в моєму найкращому брабантському мереживі! Тепер цього місця навіть не помітити. Колись я вам це мереживо обов’язково покажу. Врешті-решт, Кетрін, Бат — приємне місце. Можу вас запевнити, мені було шкода його залишати. Дуже добре, що ми там зустріли місіс Торп, чи не так? Спочатку, як ви знаєте, ми почувалися вельми самотньо.

— Так, але це тривало недовго, — сказала Кетрін, очі якої заблищали від згадки про те, що саме їй уперше скрасило перебування в Баті.

— О так, звичайно. Незабаром ми зустрілися з місіс Торп, і нам більше нічого не було потрібно. Моя люба, як, на вашу думку, чи ці шовкові рукавички ще добре виглядають? Знаєте, я поновила їх, коли ми вперше пішли до Нижніх залів, і від того часу я їх надягала багато разів. Ви пам’ятаєте цей вечір?