Наприкінці квітня каталоги були надруковані і розповсюджені серед п’яти тисяч туристичних агентств — майже всієї туристичної мережі Франції. Був саме час взятися за інфраструктуру екскурсій, щоб усе було готове до першого липня. Реклама із вуст у вуста має неймовірно велике значення для просування нового продукту: скасована або погано організована екскурсія могла означати втрату клієнтів, можливо, і на майбутнє. Вони вирішили не вдаватися до широких рекламних заходів. Дивно, але Жан-Ів, будучи за спеціальністю маркетологом, не дуже вірив у рекламу. «Вона може допомогти покращити імідж, — говорив він, — але нам це не потрібно. Зараз найважливіше для нас — розповсюдити наш продукт по всіх агенціях і показати, що він повністю конкурентоспроможний». Отже, вони вклали чималі кошти у поширення інформації серед турагентств; найважливіше було, щоб менеджери пропонували продукт дуже швидко, навіть несподівано. Більш за всіх цим займалась Валері, вона дуже добре знала цей ринок. Вона пам’ятала аргумент ХПД/БГНКГС, який вона добре засвоїла протягом навчання в університеті (Характеристика — Переваги — Докази/ Безпека — Гордість — Новизна — Комфорт — Гроші — Симпатія). Вона також пам’ятала і про набагато простішу реальність. Але більшість продавців були молоді, деякі з них щойно закінчили навчання: з ними краще було спілкуватися тією мовою, яку вони були готові почути. Розмовляючи з деякими дівчатами, вона усвідомлювала, що типології Барми навчали ще у школі. (Покупець-технік: цікавиться лише товаром, надає великого значення його технічним характеристикам та новизні. Покупець — свята наївність: він сліпо довіряє продавцю, бо не розуміється на всіх тонкощах продукту. Покупець-соратник: якщо продавцю вдасться встановити контакт з таким покупцем, він сам відкриє для себе сильні сторони та переваги продукту. Покупець-рвач: маніпулює людьми, прагне особисто познайомитись з виробником, щоб отримати максимальну вигоду. Покупець-партнер: він поважає продавця і розуміє його інтереси, з ним дуже легко спілкуватися.) Валері була на п’ять-шість років старша за цих дівчат, починала, як і вони, з самого низу і незабаром досягла таких професійних успіхів, про які вони ледь насмілювалися думати. Вони дивилися на неї захоплено і навіть здивовано.


Тепер у мене був ключ від її квартири. Зазвичай, очікуючи ввечері Валері, я читав «Курс позитивної філософії» Огюста Конта. Мені подобався цей нудний суцільний текст; іноді я перечитував одну сторінку по три-чотири рази підряд. Мені знадобилось близько трьох тижнів, щоб закінчити п’ятдесятий урок «Попередні спостереження за соціальною статикою, або загальна теорія природного спонтанного порядку людського суспільства». Мені була потрібна теорія, яка б допомогла усвідомити моє теперішнє соціальне становище.

«Ти дуже багато працюєш, Валері, зауважив якось я одного травневого вечора, дивлячись, як вона, змучена втомою, відпочиває на канапе в салоні. — Треба принаймні усвідомити, навіщо тобі все це. Варто відкладати гроші. Інакше рано чи пізно ми їх всі безглуздо потратимо…» Вона визнала мою правоту. Наступного ранку вона відпросилася на дві години і ми пішли у «Креді Агріколь», щоб відкрити там спільний банківський рахунок. Валері виписала мені доручення; таким чином, я за два дні вже поговорив із радником і вирішив відкладати по двадцять тисяч франків на місяць із її зарплатні, одну половину на страховку, а другу — на кредитування будівництва житла. Тепер я увесь час проводив у неї, моя квартира була мені практично не потрібна.

На початку червня вона сама зробила мені одну пропозицію. Протягом усього дня ми займалися любов’ю: закутані у простирадла, час від часу ми робили довгі перерви, а потім вона мене знову заводила і я вкотре оволодівав нею. Ні я, ні вона не відчували оргазму. Щоразу, як вона торкалась до мене, я швидко кінчав, а вона постійно була вологою. Їй було добре, я бачив це, умиротворення світилось у її очах. О дев’ятій вона запропонувала мені піти повечеряти до італійського ресторану біля парку Монсурі. Ще не зовсім стемніло; повітря було дуже свіжим. Я мав зайти до себе, а потім, якщо забажаю, як завжди, піти в офіс у костюмі з краваткою. Офіціант приніс нам два фірмових коктейлі.

«Знаєш, Мішелю, — сказала вона, щойно він відійшов. — Ти міг би переїхати до мене. Гадаю, що не слід продовжувати грати в незалежність. Або, коли хочеш, можемо вдвох зняти квартиру». Так, з одного боку, я хотів. Мені здавалося, що життя починається знову. Справжнє життя. Сподіваюсь, вона теж так вважала. Ми звикаємо до самотності та незалежності; і не обов’язково це добра звичка. Якщо мені хотілося спробувати, що таке сімейне життя, можна вважати, що такий слушний момент настав. Я знав усі його вади. У подружжя скоріше притупляється бажання. Але ж воно і так притупляється. Це незаперечний закон життя. Мабуть, можна досягти союзу на якомусь новому, значно вищому рівні. Як би то не було, багато хто замислювався над цим. Проте на сьогодні моє бажання мати Валері аж ніяк не притупилось. Перед тим як піти, я палко поцілував її; вона широко розтулила рота, повністю віддавшись цьому поцілунку. Я ковзнув рукою під її спортивні штани, під трусики. Вона трохи відсахнулася, огляділась по боках: на вулиці не було жодної душі. Вона стала навколішки безпосередньо на тротуарі, розстібнула мою ширінку і взяла в рот. Я обперся на залізну огорожу парку; я був уже на межі. Вона почала допомагати собі пальцями, водночас просовуючи іншу руку, щоб поніжити мої яєчка. Валері заплющила очі, а я кінчив їй в обличчя. У цю мить я подумав, що вона розридається. Але ж ні, вона мовчки злизала сперму, яка стікала у неї по щоках.

З наступного ранку я почав писати оголошення. Перш за все, через роботу Валері, квартиру треба було шукати в північних кварталах. За тиждень я знайшов те, що шукав: велика чотирикімнатна квартира на тридцятому поверсі Опалової вежі недалеко від Порт де Шуазі. Раніше я ніколи не жив у квартирі з таким чудовим видом на Париж. Правду кажучи, я ніколи і не шукав нічого подібного. Коли ми переїздили, я чітко усвідомив, що насправді мене ніщо не тримає в моїй старій квартирі. З цього можна було радіти, переживати відчуття, схоже на сп’яніння від незалежності; а я, навпаки, трохи злякався. Виходить, я зміг прожити сорок років і за увесь цей час не прив’язатися до жодного предмета. На все про все в мене було два костюми, які я носив по черзі. Книги? Так, у мене були книги. Але в разі потреби я міг їх знову купити. У мене не було ні раритетних, ні дорогих видань. У житті я мав багато жінок, але ні фотографій, ні листів у мене не залишилось. Не було й моїх власних фотографій: я не пам’ятав, яким був у п’ятнадцять, двадцять та тридцять років. Не було по-справжньому особистих документів: моя особистість легко вміщалася в картонну стандартну папку. Неправильно вважати, що кожна людина унікальна, що в кожній є якась особливість, замінити яку неможливо. У всякому разі в мене не було ані сліду моєї унікальності. Дарма люди шукають у себе індивідуальні риси характеру, особливу долю. Думка про людську неповторність абсурдна. «Ми пам’ятаємо наше життя, — висловив думку Шопенгауер, — дещо більше, аніж зміст колись прочитаного роману». Його правда, всього лише трохи більше.

5

Протягом другої половини червня у Валері знову з’явилася купа роботи; спілкуючись з представниками багатьох країн, через різницю в часі їй здавалося, що працювала цілу добу. На вулиці чимдуж теплішало, літо обіцяло бути чудовим. Але ми не квапилися цим скористатись. Після роботи я полюбляв зробити круг і забігти за покупками до «Братів Танг», відтепер я всіляко намагався прилучитися до азіатської кухні. Але для мене це було надто важко. Слід було знайти нову пропорцію між інгредієнтами, засвоїти особливий спосіб нарізати овочі. Це був абсолютно інший менталітет. Зрештою я перейшов на італійську кухню, яка була мені більш звичною. Ніколи не думав, що буду отримувати задоволення від процесу приготування їжі. Свята любов!

У п’ятдесятому уроці соціолог Огюст Конт заперечує «такий дивний метафізичний розлад», через який сім’я впливає на тип суспільства. «Домашній союз, — писав він, — заснований головним чином на прихильності та визнанні, самим своїм існуванням призначений передусім дня безпосереднього задоволення наших інстинктів незалежно від осмисленого прагнення активно й безупинно співпрацювати заради якоїсь мети, а не тільки для того, щоб налагодити таку співпрацю. Коли, на жаль, єдиною ланкою, що зв’язує подружжя, залишається розподіл роботи по господарству, домашній союз двох переростає у просту громадську асоціацію, а нерідко навіть розпадається». У конторі я продовжував працювати, не надриваючись. Проте займався двома-трьома важливими виставками; особливих проблем чи складнощів вони не становили. Працювати в конторі зовсім неважко, досить бути трохи охайним та пунктуальним, уміти швидко приймати рішення і реалізувати їх. Я незабаром зрозумів, що не так уже й важливо приймати правильні рішення, у більшості випадків необхідно пропонувати бодай якісь рішення, але швидко; це справедливо принаймні для державних установ. Одні артистичні проекти (зазвичай через брак якихось відомостей) я відкидав, але схвалював інші. Жодного разу за десять років я не просив надати мені додаткову інформацію і в принципі не відчував через це жодних докорів сумління. У глибині душі я не дуже поважав сучасний артистичний бомонд. Більшість митців, яких я знав, поводились точнісінько так, як успішні бізнесмени', вони пильно стежили за станом ринку, новими можливостями і намагалися швидко знайти нову нішу й своє місце в ній. Як і інші бізнесмени, вони закінчили ті самі інститути, тобто вони були зроблені з того ж тіста. Втім, різниця все ж таки між ними була: у сфері мистецтв премія за винахід була значно вищою, ніж у будь-якому іншому секторі економіки; до речі, митці часто працювали командою чи групою на відміну від бізнесменів, самотніх створінь, яких оточують лише суцільні вороги: акціонери завжди готові лизати їм зад, а вищі керівники — зрадити. Але надто рідко у проектах митців, з якими я мав справу, відчувалась внутрішня потреба автора суто в такому проекті. Наприкінці червня, на превеликий подив Марі-Жан, успішно пройшла виставка Бертрана Бредана, яку я заповзято підтримував із самого початку. Вона вже звикла до мого прохолодного ставлення до роботи. Та, відверто кажучи, її теж обурювали проекти такого роду. Митець був уже немолодий, сорока трьох років, фізично трохи виснажений. Він нагадував п’яного поета з фільму «Жандарм із Сен-Тропе». Про нього дізнались лише після того, як він згноїв м’ясо в жіночих трусиках і вирощував мух у власних екскрементах, а потім запускав їх літати по виставочній залі. Великого успіху він не мав, до жодних великих груп не належав. Отож уперто виробляв вже дещо застарілий треш[50]. У ньому я бачив справжність, але, мабуть, то була лишень справжність невдахи. Кожного разу його кидало з боку у бік. Останній проект був ще гірший за попередні — або кращий, це дивлячись з якого боку підходити. Він зняв фільм про подальшу долю трупів людей, які за життя погодилися віддати своє тіло науці, наприклад, служити об’єктом тренувань розтину у медичних інститутах. Серед глядачів повинні були постійно знаходитися кілька звичайно одягнених справжніх студентів, які час від часу мали показувати відрізані руки чи вийняті із зіниць очі. Тобто вони повинні були жартувати так, як згідно з різними легендами полюбляють жартувати студенти-медики. Запросивши на виставку Валері, я зрозумів, що припустився невиправної помилки. Вона надто втомилась від важкого трудового дня. На диво, прийшло багато людей, серед яких можна було помітити визначні особистості: чи це, бува, не початок світлої смуги для Бертрана Бредана? За півгодини Валері все набридло і вона попросила мене поїхати звідси. Якийсь молодик зупинився перед нею, тримаючи в руках відрізаний член з волосатими яєчками. Вона з огидою відвернулася, тягнучи мене до виходу. Ми розташувались у кав’ярні «Бобур».

Через півгодини сюди увійшов Бертран Бредан у супроводі кількох дівчат, знайомих мені, та інших прихильників, серед яких я упізнав директора відділу меценатства та допомоги Депозитно-ощадної каси. Усі вони влаштувалися за сусіднім столиком; мені не залишалось нічого іншого, як привітатись з ними. Бредан був без сумніву радий бачити мене. Цього вечора я йому справді добре допоміг. Розмова затягувалась, Валері теж підсіла за наш столик. Не знаю, хто запропонував піти випити по чарці до «Барбару», мабуть, сам Бредан. Дарма я погодився. Існує чимало клубів, де було прийнято мінятись статевими партнерами з метою включення до своєї шоу-програми щотижневої садо-мазохічної вечірки. Згодом всі вони зазнавали невдачі та банкрутували. Але «Барбар», починаючи від самісінького відкриття, був призначений виключно для садо-мазохічних розваг і завжди був повен відвідувачів. Тут не питали на вході якихось спеціальних запрошень, ну, хіба що на деякі вечірки. Наскільки мені було відомо, садо-мазохісти — народ специфічний. Вони не зазнають жодного задоволення від традиційного сексу і не відвідують класичні оргії.