Мішель Уельбек - Платформа

Біля входу жінка років п’ятдесяти з рум’яним обличчям у наручниках та з кляпом у роті металася у тісній клітці. Придивившись, я побачив, що вона була прив’язана металевими ланцюгами до ґрат. З одягу на ній був лише корсет із штучної шкіри, на який важко спадали величезні в’ялі груди. За місцевими традиціями, це була рабиня, яку хазяїн протягом вечора мав виставляти на аукціоні. Здавалося, така перспектива не надто її приваблювала. Я помітив, як вона активно вертілася, намагаючись приховати свої сідниці, вкрай уражені целюлітом. Проте це їй анітрохи не вдавалося, клітка була відкрита з чотирьох боків. Мабуть, таким чином вона заробляє собі на життя; мені було відомо, що себе можна тимчасово здати в оренду, як раба за гонорар від однієї до двох тисяч франків за вечір. Мені також здалося, що вона — пішак, як телефоністка у відділі соціального захисту, яка виконувала свою небажану роботу, щоб наприкінці місяця звести кінці з кінцями. У приміщенні був лише один вільний столик, та й той біля входу в першу залу тортур. Тільки-но ми влаштувались, як до нас на чотирьох «лапах» підскочив абсолютно лисий череватий чоловік у костюмі-трійці, якого на повідку вела чорнява хазяйка з оголеними сідницями. Біля нашого столика вона зупинилась, звеліла тому стати на дві ноги. Чоловік підкорився. Тоді та дістала зі своєї сумки металеві щипці. Груди в нього були досить жирні і надто повні як для чоловіка. Вона здавила щипцями його червонуваті соски. Він скорчився від болю. Тоді вона знову потягла за поводок: він опустився на чотири кінцівки і підтюпцем почвалав за нею. Бліді у приглушеному світлі складки на його животі тряслися в різні боки. Я замовив собі віскі, Валері — помаранчевий сік. Вона відчужено дивилася на стіл, не помічаючи, що робиться довкола неї, і не брала участі у загальній розмові. Мажорі та Жералдін, дві дівчини, яких я знав із Делегації митців, вели себе дуже жваво. «Погана вечірка, — поскаржився Бредан. — Надто спокійна…» Він пояснив, що іноді клієнти вставляли собі голки в яєчка чи головку члена. Одного разу йому навіть пощастило бачити, як хазяйка кліщами вирвала якомусь типу ніготь. Валері з огидою аж підскочила.

— Я вважаю все це абсолютно гидким, — майже вигукнула вона, не маючи більше сил стримувати себе.

— Чому це «гидким»? — запротестувала Жералдін. — Коли згодні обидві сторони, я не бачу в цьому проблеми. Це просто контракт, ось і все.

— Я не вважаю, що можна добровільно погодитися на приниження та страждання. А навіть якщо й так, мені це не здається досить цікавим.

Валері по-справжньому рознервувалась. Я хотів перевести розмову на палестино-ізраїльський конфлікт, але раптом усвідомив, що чхати я хотів на думку цих дівах. Навіть якщо вони перестануть мені телефонувати, у мене просто буде менше роботи.

— Так, мені теж ці люди огидні, — підлив я масла у вогонь. І додав дещо тихіше: — І ви теж…

Жеральдін не почула або зробила вигляд, що не почула.

— Якщо я, повнолітня людина, добровільно погоджуюся на таке, аби реалізувати мої фантазії — страждати й пізнати мазохіський бік моєї сексуальності, то я не бачу причин, які б могли мені перешкодити. Ми живемо в демократичній країні… — Вона теж нервувала, чого доброго, вона ще згадає про права людини.

При згадці про «демократичну країну» Бредан кинув на неї дещо презирливий погляд; він повернувся до Валері.

— Ваша правда… — похмуро мовив він. — Це абсолютна гидота. Коли я бачу, як хтось погоджується, щоб у нього вирвали кліщами ніготь, наср…и на нього і з'їсти потім лайно свого ката, я теж вважаю це огидним. Але саме огидний бік людини і цікавить мене.

Після невеликої паузи Валері спитала: «Чому?..»

— Не знаю, — просто відповів Бредан. — Я не вірю у прокляття, бо не визнаю жоден з його різновидів, а втім, у благословення я теж не вірю. Але я вважаю, що наблизившись до страждань та жорстокості, панування та рабства, ми торкаємось основної природи сексуальності. Вам так не здається?.. Тепер він звертався до мене. Ні, насправді я так не вважав. Жорстокість здавна притаманна людині, її можна зустріти у найпримітивніших народів: починаючи з перших кланових війн, переможці залишали життя деяким в’язням, щоб пізніше позбавити їх життя у нестерпних тортурах. Історія постійно повторювалась. І навіть тепер ніщо не змінилося: як тільки зовнішня або громадянська війна стирала межу між звичайними моральними цінностями, незалежно від кольору шкіри, народу, культури, завжди знаходились люди, готові віддатися радощам різанини, варварства та кровопролиття. Це вже незаперечно доведено, таке трапляється постійно і завжди, але в цьому немає нічого спільного з пошуками сексуального задоволення — теж дуже давнього й сильного відчуття. Одне слово, я не згоден. Але, як і завжди, я розумів, що сперечатися тут безглуздо.

«Підемо пройдемось», — запропонував Бредан, прикінчивши своє пиво. Ми всі пішли за ним у першу залу тортур. Це був склепінний підвал із штучного каменя. Голосно лунав орган, на звук якого накладалися вигуки проклятих та приречених. Я зауважив, що підсилювач працював на повну котушку; повсюди виднілися червоні плями, на стінах висіли маски та інструменти для тортур; обладнання, схоже, коштувало великих грошей. У просторій ніші висів лисий, майже знесилений тип. Його ноги були закріплені у дерев’яному пристрої, за допомогою якого він утримувався на відстані п’ятдесяти сантиметрів над підлогою з руками у наручниках, закріплених у стелі. Біля нього, одягнена в чорний латекс, чобітки та рукавички, ходила хазяйка. У руках вона тримала канчук із тонких ремінців, інкрустованих дорогоцінним камінням. Спочатку вона довго сікла його по сідницях. Повністю голий чоловік знаходився прямо напроти нас, від болю він несамовито кричав. Біля парочки зібралася невелика юрба. «Певно, вона знаходиться на другому рівні… — прошепотів мені на вухо Бредан. — Перший рівень — це, коли вона знаходиться при виді першої крові». Член та причандали нещасного бовталися взад-вперед у порожнечі. Хазяйка обійшла навколо нього, порилась у закріпленій на поясі сумочці, дістала звідти багато гаків, які вона поступово вставила йому в мошонку, кілька крапель крові при цьому пролилося на підлогу. Потім вона почала злегка хльоскати його по геніталіях. Це вже було занадто: якщо один із ремінців зачепиться за гачок, шкіра дітородного органу ризикувала порватись. Валері відвернулась і притулилась до мене. «Ходімо звідси, — благально мовила вона. — Ходімо, я тобі потім все поясню». Ми повернулися до бару. Інші настільки були захоплені видовищем, що навіть не помітили нашого зникнення. «Дівчина, яка хльоскала хлопця, — мовила вона стиха. — Я впізнала її. Ми бачилися лише один раз, але я впевнена, що це саме вона… Це Одрі, дружина Жан-Іва».

Ми відразу пішли звідти. В таксі Валері не могла вимовити ані слова. Всю дорогу вона просиділа нерухомо в повній прострації. Вона нічого не сказала і в ліфті та коридорі… Лише коли за нами зачинилися двері, вона обернулась до мене:

— Мішель… Ти не вважаєш, що я занадто старомодна?

— Ні. Мені це також не сподобалось.

— Я розумію існування катів: мені вони огидні, але я знаю, що вони існують, ці люди, які отримують насолоду, катуючи інших людей. Але чого я не можу уяснити, так це існування жертв. Мені важко повірити, що людина коли-небудь прагнутиме більше страждання, ніж задоволення. Не знаю, мабуть, слід їх перевиховувати, навчити любити, радіти насолоді.

Я знизав плечима, показуючи, що це тема виходить за межі мого розуміння, що таке, власне, не раз траплялося в моєму житті. Одні люди щось роблять, а інші готові мовчки терпіти… все це марна справа. Виходячи з цього, не можна зробити жодних узагальнених висновків, не позбавлених сенсу. Я мовчки роздягся. Валері сіла на ліжко біля мене. Я відчував, яка вона все ще напружена. Те, що трапилось, не давало їй спокою.

«Що мене в цьому лякає, — знову мовила вона, — так це повна відсутність фізичного контакту Всі носять рукавички, застосовують якісь пристрої. Один одного ніколи не торкається. Ні поцілунків, ні дотиків, ні ласки. Як на мене, так це прямо протилежне сексуальності».

Вона мала рацію, але вважаю, що адепти садо-мазохізму вбачали у своїх ігрищах верх сексуальності, вищу її форму. Кожен залишався у своїй шкірі, повністю під владою унікальних відчуттів. Так своєрідно вони дивилися на світ. Точно можна стверджувати лише те, що в наш час заклади такого спрямування набувають все більшої популярності. Такі дівчата, як Маржорі та Жеральдін, постійно їх відвідують, проте я не міг, як не намагався, уявити, що їм вдавалося повністю розслаблятися та отримувати насолоду від сексу.

«Пояснення таке просте, що в це навіть повірити важко, — врешті-решт сказав я. — Існує сексуальність людей, які люблять одне одного, та людей, які одне одного хіба що терплять. Коли бачиш у партнері лишень відображення свого власного світосприйняття, залишається страждання та жорстокість».

Валері прихилилась до мене. «У дивному світі ми живемо», — промовила вона нарешті. У якомусь розумінні вона залишилась наївною дурепою, захищеною від людської реальності своїм режимом роботи з мінімумом часу на магазини та відпочинок. Вона додала: «Мені не подобається світ, у якому ми живемо».

Тридцятого червня різко збільшилася кількість замовлень від туристичних агенцій. Продукт «Ельдорадо — завжди нові відкриття» мав цілковитий успіх, він одразу вирвався уперед у перегонах зі старою стандартною формулою «Ельдорадо», популярність якої, навпаки, продовжувала падати. Валері вирішила взяти тиждень відпустки. Ми поїхали до її батьків у Сен-Ке-Портріє. Я відчував себе трохи застарим для нареченого, якого представляють сім'ї, адже нас розділяло тринадцять років. У такій ситуації я опинився вперше. Ми вийшли з поїзда в Сен-Брієк, де її батько зустрічав нас на вокзалі. Він тепло обняв доньку, довго не відпускаючи зі своїх обіймів. Видно було, що він таки за нею скучив. «Ти трохи схудла…» — зауважив він. Потім він повернувся до мене і сухо потиснув руку. Схоже, він теж був збентежений, бо знав, що я працюю в Міністерстві культури, а він був простим фермером. Її мати була більш говіркою. Вона довго розпитувала мене про моє життя, роботу та дозвілля. Втім, я не почував себе ніяково, Валері увесь час сиділа поруч зі мною; час від часу вона відповідала замість мене, і ми постійно дивились одне на одного. Навіть уявити собі не можу, як би я поводився в подібній ситуації, маючи дітей. Про майбутнє я теж не міг сказати нічого путнього.

Вечеря була по-справжньому святкова, з омаром, ягнячим стегном, різними сирами, полуничним пирогом та кавою. У цьому я хотів вбачати ознаку того, що мене прийняли в родину, але, тверезо зваживши ситуацію, зрозумів, що меню було складене заздалегідь. Валері взяла на себе ведучу роль у розмові, розказуючи насамперед про свою нову роботу, про яку я і так майже все знав. Я роздивлявся фіранки, оздоблення кімнати, сімейні фотографії. Я потрапив у справжню сім'ю. Це було так зворушливо, але водночас і трохи бентежило. Валері захотіла спати разом у своїй колишній кімнаті. «Краще вам влаштуватися в кімнаті для гостей, бо там вам буде тісно». І справді, ліжко було завузьке, але я вже завівся, просунувши руку у трусики Валері, пестив її та уявляв, як вона вже спала тут, коли їй було тринадцять-чотирнадцять років. «Втрачені роки», — подумав я. Потім став навколішки коло ліжка, повністю зняв з неї трусики і повернув її до себе. Тільки-но я ввійшов у неї, як вона зупинила мене. Я грався з Валері, короткими швидкими ривками входячи у неї на кілька сантиметрів і зупиняючись, стискаючи водночас її груди. Вона приглушено стогнала, потім раптом розсміялась. «Мої батьки, — прошепотіла вона. — Вони ще не сплять». Я знову увійшов у неї, цього разу глибше, щоб самому насолодитися цією миттю. Вона дивилась на мене, і її очі блищали. Коли я з приглушеним стогоном кінчив прямо у неї, вона затисла руками мені рота.

Пізніше я з цікавістю розглядав убрання кімнати. Відразу над «Рожевою бібліотекою»[51] на етажерці лежали стосики тоненьких, ретельно перев’язаних зошитів. «Це я робила, коли мені було десять-дванадцять років. Можеш подивитись. Це історії «Клубу П’ятьох».

— Як це?

— Неопубліковані історії «Клубу п’ятьох», які я сама вигадувала з тими самими персонажами.

Я дістав зошити: «Клуб п’ятьох у космосі», «Клуб п’ятьох у Канаді». Нараз я побачив перед собою маленьку самотню дівчинку з багатою уявою, яку мені вже ніколи не пізнати.

Протягом наступних днів ми нічого не робили, з ранку до вечора вигріваючись на пляжі. Погода стояла гарна, але вода була захолодною, щоб перебувати в ній тривалий час. Валері годинами лежала на сонці; потроху вона приходила до тями, знову набираючись сил; останні три місяці були найважчими у її професійній кар’єрі. Одного вечора, десь через три дні після нашого приїзду, я заговорив з нею про це. Ми сиділи в «Океанському барі» і потягували коктейлі.