— Мені здається, тепер, коли проект запущений, у тебе буде менше роботи.

— Спочатку — так. — Вона тверезо посміхнулась. — Але незабаром треба буде шукати щось інше.

— Чому? Чому б не зупинитися і не перепочити?

— Бо це гра. Був би тут зараз Жан-Ів, він би пояснив тобі, що такий принцип капіталізму: якщо ти не рухаєшся весь час уперед, тобі кінець. Втім, якщо ти виборов собі вирішальну конкурентну перевагу, тоді і справді ти можеш відпочити протягом кількох років. Проте ми ще не маємо на це права. Принцип туру «Ельдорадо — завжди нові відкриття» непоганий, це — геніальна ідея, ба, навіть хитра, коли хочеш. Але ж у ній немає нічого принципово нового, це проста суміш двох уже відомих продуктів. Конкуренти відразу побачать, що така модель працює, і дуже швидко займуть цю нішу. Це дуже легко. Важко було лише розробити маршрут у такий короткий термін. Але я впевнена, що, наприклад, група «Нувель Фронтьєр» спроможна запропонувати конкурентну пропозицію наступного ж літа. Якщо ми хочемо зберегти нашу перевагу, необхідно буде вигадати щось нове, не гірше за попередню ідею.

— І цей процес ніколи не скінчиться?

— Напевно ні, Мішелю. Мені непогано платять саме за цю роботу, на якій я добре розуміюсь. Я прийняла правила гри.

Я спохмурнів. Вона провела рукою по моїй шиї. «Ходімо їсти, — запропонувала вона. — Батьки вже чекають».


Ми повернулись до Парижа в неділю ввечері. У понеділок вранці Валері і Жан-Ів зустрічались з Еріком Легеном. Той хотів особисто висловити їм задоволення від імені всієї групи стосовно перших результатів їх діяльності. Одностайно правління вирішило виплатити їм премію у вигляді акцій. Для робітників, які ще й року не пропрацювали на таких відповідальних посадах, це був винятковій випадок.

Увечері ми втрьох поїли в марокканському ресторані на вулиці Еколь. Жан-Ів був неголений, похитував головою і здавався одутлим. «Здається, він почав пити», — вже в таксі сказала мені Валері. Він препогано провів відпустку з дружиною та дітьми на острові Де Ре. Він мав провести там два тижні, але повернувся вже через тиждень, аргументував тим, що не міг більше дивитися на друзів дружини».

Певно, Валері мала рацію. За увесь вечір Жан-Ів ні разу не приторкнувся до м’яса з овочами, проте постійно наливав собі вина. «Нарешті! — уїдливо вигукнув він. — Нарешті вже пішли великі гроші!» Труснувши головою, Жан-Ів спорожнив чергову пляшку вина. «Вибачте, — жалібно промовив він. — Я не повинен був таке говорити». Він поклав руки, які злегка тремтіли, на стіл, трохи зачекав… Потроху тремтіння вгамувалось. Потім він подивився прямо у вічі Валері.

— Знаєш, що сталося з Маріліз?

— Маріліз Ле Франсуа? Ні, я не бачила її. Вона захворіла?

— Ні, не захворіла. Вона просто провела три дні у лікарні під дією заспокійливих засобів, але вона не хвора. Втім, на неї напали й зґвалтували. Минулої середи. Вона поїздом поверталась з роботи до Парижа.


Маріліз стала до роботи наступного понеділка. Звісно, вона була вкрай шокована; її рухи були повільними, майже механічними. Вона легко, дуже легко повідала свою історію. Це було неприродно: голос у неї був нейтральний, незворушне обличчя не відбивало жодних почуттів. Складалося враження, що вона просто автоматично повторює свої свідчення. Покинувши офіс о 22.15, вона вирішила сісти на поїзд о 22.21, сподіваючись, що так буде швидше, ніж очікувати таксі. Вагон був на три чверті порожній. До неї підійшли чотири хлопці і відразу почали ображати. Їй здалося, що вони були з Антил. Вона намагалась поговорити з ними, пожартувати, але у відповідь отримала кілька добрих ляпасів, від яких ледь не впала. Потім вони кинулися на неї. Двоє повалили її на підлогу і тримали. Вони жорстоко, без церемоній, зґвалтували її, в усі місця. Кожного разу, як вона намагалась покликати когось на допомогу, вона отримувала удар кулаком або черговий ляпас. Все тривало дуже довго. Кілька разів поїзд зупинявся на станціях; пасажири входили й виходили, обережно змінюючи купе. По черзі ґвалтуючи її, мерзотники продовжували жартувати й ображати її, називаючи шльондрою і мінетчицею. Врешті-решт, у купе нікого не залишилося. Зібравшись у коло, вони плювали і мочились на неї, а потім, перед тим як спокійнісінько зійти на Ліонському вокзалі,[52] ногами заштовхали її під лавку. За дві хвилини зайшли нові пасажири, які і викликали поліцію. Ажани прибули майже відразу. Комісар не здавався надто здивованим. За його словами, їй ще відносно пощастило. Нерідко, використавши дівчину, ґвалтівники вбивали її, всовуючи оббитий цвяхами штир у піхву або задній прохід своєї жертви. Ось це вже було небезпечно і непоправно.

Внутрішнє розпорядження нагадувало працівникам про звичайну обачність, а в разі затримки на роботі в їх розпорядженні завжди був парк таксі; щодо витрат, то їх повністю бере на себе компанія. Охорона всередині компанії та на паркінгу була посилена.

Того вечора Жан-Ів сам відвіз Валері додому: її машина була в ремонті. Покидаючи офіс, він знічев’я поглянув на хаотичний пейзаж одноповерхових приватних будинків, комерційних центрів, транспортних розв’язок та веж. Далеко на горизонті смог надавав сонячному заходу дивних бузкових та зелених відтінків. «Цікаво, — мовив він. — Ми тут, у компанії, наче в’ючні тварини, яких дуже добре годують. А по той бік, на волі існують хижаки, дике життя. Одного разу я був у Сан-Пауло. Еволюція там дійшла своєї межі. Це навіть містом уже не можна назвати — так, урбанізована територія, яка тягнеться за горизонт: барачні містечка, гігантські офісні будівлі, шикарні вілли з озброєною до зубів охороною. Двадцять мільйонів мешканців, більшість з яких народжується, живе й помирає, так ні разу й не вийшовши за межі своєї території. Вулиці там наповнені смертельною небезпекою, навіть той, хто ще на машині, може на перехресті отримати пулю в лоб або стати жертвою перегонів якоїсь банди на мотоциклах: у найбільш озброєних були кулемети та фаустпатрони. Для сполучення бізнесмени й багаті люди використовують виключно гелікоптери. Повсюди є посадочні площадки, розташовані на дахах банків або житлових будинків. Вулиці ж віддані знедоленим та бідним. І гангстерам».

Вируливши в південному напрямку, він тихо додав: «Зараз мене переповнюють сумніви. Який світ ми будуємо? Куди йдемо?».


Через кілька днів знову зайшла мова про цю проблему. Припаркувавши машину біля будинку на авеню Шуазі, Жан-Ів запалив сигарету, помовчав кілька секунд, а потім повернувся до Валері:

— Мене дуже непокоїть Маріліз… Лікарі сказали, що вона може повернутись до роботи. З одного боку, так воно і є, вона здається нормальною, зазвичай у неї не буває нервових нападів. Але тепер вона не проявляє жодної ініціативи. Вона наче паралізована або загальмована. Щоразу, коли треба приймати важливе рішення, вона приходить консультуватись зі мною, а якщо мене немає на місці, вона може годинами чекати на мене, нічого при цьому не намагаючись запропонувати. Для керівника відділу зі зв’язків із громадськістю це неприпустимо. Так далі тривати не може.

— Ти ж не викинеш її?

Жан-Ів загасив сигарету, довго дивився на бульвар, міцно стиснувши кермо. Його обличчя ставало дедалі жорсткішим та напруженішим, погляд блукав.

— Не знаю, — врешті-решт через силу тихо сказав він. — Раніше мені не доводилось робити такі речі. Викинути — ні. Це було б надто огидно. Але треба буде знайти їй іншу посаду, яка б не вимагала прийняття стількох рішень і передбачала менше контактів з людьми. Крім того, після всього, що сталося, я почав помічати в неї расистські висловлювання. Це нормально, і її можна зрозуміти, але у сфері туризму така поведінка неприпустима. У рекламі, каталогах, у всьому тому, що стосується зв'язків з громадськістю взагалі, ми вперто говоримо про корінних мешканців як про надзвичайно привітних, щирих і відкритих людей. Інше просто неможливе: це професійний обов'язок кожного співробітника.


Наступного дня Жан-Ів поговорив про це з Легенем, який не дуже переймався душевними муками, і вже через тиждень Маріліз була переведена до бухгалтерії на місце працівниці, яка пішла на пенсію. Необхідно було знайти нового керівника відділу зі зв’язків із громадськістю компанії «Ельдорадо». Жан-Ів і Валері разом проводили співбесіди. Поговоривши з десятком кандидатів, вони зійшли до ресторану, щоб поснідати разом і обговорити свої враження.

— Я б запропонувала кандидатуру Нуреддіна. В нього неймовірний талант. Крім того, він уже працював над кількома різними проектами.

— Так, він кращий за інших. Але мені здається, що він надто вже кваліфікований для цієї посади. Я не можу уявити собі його в цьому відділі. Скоріше на якійсь іншій, більш престижній претензійній посаді. Тут він нудьгуватиме і надовго не залишиться. Треба шукати десь посередині. Крім того, він араб. Це може спричинити виникнення проблем. Щоб привернути клієнтів, слід багато говорити про сталі кліше щодо арабських країн: гостинність, м’ятний чай, шумні свята, бедуїни… Я помітив, що й самі французькі араби не дуже люблять про це говорити. Відверто кажучи, вони не дуже вітають арабські країни.

— Расова дискримінація при наймі на роботу, — глузливо мовила Валері.

— Це ж нісенітниця! — Жан-Ів помітно розпалився. Після повернення з відпустки він дійсно став надто нервовим. Почуття гумору у нього почало притуплятись. — Усі так роблять! — голосно мовив він. — Походження людини — невід’ємна частина її особистості. Певна річ, це необхідно враховувати. Наприклад, я без вагань узяв би на роботу, з метою для переговорів з місцевими партнерами, іммігранта з Тунісу чи Марокко, навіть якщо б він приїхав до Франції значно пізніше за Нуреддіна. Вони водночас належать до двох різних світів, що робить їх дуже сильними. Співбесідник завжди купується на це. До того ж складається враження, що це люди, які досягли успіхів у Франції, тому вони відразу викликають повагу і справляють враження, що їх не можна обдурити. З тих, кого я зустрічав, найкраще вели переговори саме люди подвійного походження. На цю посаду я б узяв Брижіт.

— Датчанку?

— Так. Вона теж віртуозна у складанні графіків та діаграм. Крім того, дівчина антирасистка — здається, вона живе з ямайцем, не надто розумна і її збуджує все екзотичне. Планів щодо дітей у неї поки що немає. Отже, гадаю, вона — саме те, що нам треба.

«Схоже у нього була ще якась причина», — подумала Валері через кілька днів, помітивши, як Брижіт поклала руку на плече Жан-Іва. «Так, твоя правда… — за кавою підтвердив він її підозри. — Мої особисті справи погіршуються, тепер я вдався до сексуального домагання… Та й то було всього два-три рази. І в неї вже є хлопець». Валері швидко глянула на нього і зауважила подумки, що йому слід було б підстригтися. Зараз Жан-Ів дуже збайдужів до себе. «Я тобі нічим не дорікаю», — сказала вона. З точки зору інтелекту, то він у Жан-Іва залишався на висоті, він умів дуже грамотно оцінювати ситуацію та людей, передбачати події, в нього було добре розвинуте відчуття фінансових ігор; але він дедалі більше ставав схожий на глибоко нещасну людину, яка пливе за течією.


Почали надходити перші результати опитувань; кількість людей, які повторно скористувалися послугами компанії, зросла завдяки проведенню лотереї, п’ятдесят переможців якої отримали тиждень безкоштовного відпочинку. На перший погляд, причини непопулярності «стандартної формули» «Ельдорадо» визначити було важко. Клієнти були задоволені проживанням й місцевістю, харчуванням і спортивними та культурними заходами, разом з тим на повторний тур їх поверталось дедалі менше.

Випадково Валері натрапила на статтю у тижневику «Туризм Ебдо», у якій були проаналізовані нові вимоги та сподівання клієнтів. Автор посилався на модель Холбрука й Хіршмана, яка базувалась на тих почуттях, яких зазнає споживач, зіткнувшись з тим чи іншим продуктом або послугою. Але взагалі у статті не було нічого цікавого і невідомого. Нові споживачі видавались авторові непередбачуваними, з більш вибагливими смаками, більш освіченими… Вони більше переймалися гуманістичними проблемами, споживали вже не для того, щоб кимось «здаватись», а щоб насправді «бути» такими; їхній девіз: більше щирості. Такі люди харчувались з огляду на калорії, уважніше стежили за своїм здоров’ям; від людей вони трималися осторонь, їх непокоїло майбутнє; вони вимагали права на невірність просто заради цікавості й бажання урізноманітнити своє життя. Перевага надавалась усьому усталеному, постійному та довготривалому. Крім того, висувались також етичні вимоги: більше солідарності… Все це Валері читала сотні разів. Соціологи, психологи з людської поведінки повторювали одне й те ж із статті в статтю, з одного видання в інше. Втім, все це вони з Жан-Івом враховували. Селища «Ельдорадо» будувались із традиційних матеріалів відповідно до архітектурних традицій кожної окремої країни. Меню на самообслуговування пропонувалось урівноважене. У ньому була безліч сирих овочів та фруктів, а також критська дієта. Пропонувалися заняття йогою, софрологією,[53] курси тай-чі-чуань.[54] «Орор» підписав хартію за етичний туризм і регулярно перераховував гроші до всесвітнього фонду охорони тварин. Але всього цього здавалося замало, щоб зупинити стрімке падіння.