Жан-Ів допив каву, засмучено похитав головою і з відразою мовив:

— Ніколи… Ніколи в житті я б не подумав, що буду сумувати й відчувати ностальгію за часами «Засмаглих».


Щоб дістатися до пляжу, нам треба було витримати неабияку атаку продавців паршивих товарів. Проте їх було небагато, та вони й не дуже сильно липли до нас, і ми, посміхаючись і жартуючи, з легкістю позбулися їх товариства. Протягом дня кубинці мають право користуватися клубним пляжем. «Вони не продають нічого цікавого, — пояснила мені Валері. — Але вони намагаються щось робити». Напевно, у цій країні ніхто не може прожити на голу зарплатню. Все тут було не так: двигунам бракувало пального, станкам та агрегатам — запчастин. Звідси і ця сільськогосподарська утопія: селяни, які орють землю за допомогою волів і пересуваються на велоколясках… Але це не утопія і не турбота про екологію, а жорстока реальність країни, яка більше не могла жити за часів невпинного розвитку промисловості. Куба ще експортувала деякі сільськогосподарські продукти — каву, какао, цукрову тростину, але ж промислове виробництво впало майже до нульової позначки. Тут важко було знайти найелементарніші речі, такі як мило, папір, кулькову ручку. Цей товар можна було придбати хіба що в магазинах, де продавались імпортні товари, але платити тут слід було в доларах. Отже, всі кубинці виживали завдяки побічній діяльності, пов’язаній з туризмом. Найбільше пощастило тим, хто безпосередньо був зайнятий у туристичному бізнесі; інші ж намагалися так чи інакше розжитись доларами завдяки додатковим послугам чи незаконній торгівлі.

Я простягнувся на піску й замислився. Жодних ілюзій: засмаглі чоловіки й жінки, які снували поміж лежаками, сприймали нас лише як ходячі гаманці. Проте схожа ситуація склалася у всіх країнах третього світу. Кубу ж відрізняли від інших країн соціалістичного табору неймовірні труднощі з налагоджуванням промислового виробництва. Я абсолютно необізнаний у сфері промислового виробництва, але дуже добре пристосувався до віку інформації та нових технологій, а це — ніщо. Валері і Жан-Ів, як і я, вміли лише користуватись інформацією і керувати капіталами. Вони робили це дуже грамотно і професійно, а я — більш рутинно, згідно з посадовими обов’язками. Але ніхто з нас трьох, ніхто з тих людей, яких я знаю, не зміг би у разі, наприклад, міжнародної блокади відновити промислове виробництво. Ми не маємо жодного поняття про ливарне виробництво, випуск залізних монет чи гаряче штампування пластмасових деталей. Не кажучи вже про новітні розробки — оптичні волокна й мікропроцесори. Ми живемо у світі речей, виробництво, можливості та принципи функціонування яких нам чужі. Схвильований цією новою думкою, я кинув погляд навколо: поруч лежали рушник, сонячні окуляри, крем від загару та кишенькова книжка — роман Мілана Кундера. Папір, бавовна та скло: сучасні хитрі апарати, складні системи виробництва. Наприклад, я не розумів процесу виготовлення купальника Валері: на вісімдесят відсотків він складався з латексу, на двадцять — з поліуретану. Я просунув руку під бюстгальтер: під зібраними воєдино промисловими волокнами я відчував живе тіло. А ще, як вмить твердішає сосок під пальцями. От на це я був здатний, це я вмів робити. Сонце пекло все сильніше. Увійшовши у воду, Валері зняла трусики. Вона обплела моє тіло ногами і лягла на спину, повністю готова прийняти мене, і я не вагаючись увійшов у неї, рівно працюючи взад-вперед у ритмі хвиль. Іншої альтернативи не було. Я зупинився тільки перед тим, як відчути солодку мить оргазму. Ми знову вилізли сохнути на сонце.

Перед нами пройшла пара — високий негр і біла дівчина з коротким волоссям і дещо знервованим обличчям, яка увесь час голосно сміялась і щось базікала, не відриваючи погляду від нього. Певно, вона була американкою, може, журналісткою з «Нью-Йорк Таймс» чи ще якогось провідного видання. Придивившись, я помітив, що на пляжі взагалі було чимало змішаних пар. Трохи далі дві високі, не кращого виду блондинки з гнусявим акцентом жваво розмовляли з двома милими смуглявими дівчатами.

— Вони не мають права приводити їх до готелю… — мовила Валері, перехопивши мій погляд. — У сусідньому селі можна зняти кімнату.

— Я вважав, що американці не можуть приїжджати на Кубу.

— У принципі, не можуть, але вони їдуть через Канаду чи Мексику. Насправді вони дуже сердиті, що втратили Кубу. Їх можна зрозуміти… — замислено продовжувала вона. — Якщо на світі й існує країна, якій потрібен секс-туризм, то це Америка. Але американські компанії у блокаді, вони не можуть інвестувати сюди гроші. Рано чи пізно ця країна перейде на шлях капіталізму, то лише питання часу. А поки що це поле вільне для європейців. Саме тому «Орор» не захотів відмовлятися від тутешніх курортів, навіть якщо вони й потерпають від труднощів. Це наш реальний шанс отримати перевагу над конкурентами. Куба — унікальна можливість у регіоні Антили — Карибські острови.

Вона помовчала і спроквола додала:

— Еге ж… Саме так розмовляють у моєму професійному середовищі… у світі глобальної економіки.

9

Мікроавтобус на Баракоа вирушав о восьмій ранку. Всього було п'ятнадцять осіб. Усі вже встигли перезнайомитись між собою і не переставали розхвалювати шоу дельфінів. Ентузіазм пенсіонерів (а їх була більшість), двох логопедів, які разом поїхали у відпустку, та студентської пари, звісно, виражався за допомогою різних лексичних засобів, але всі вони погоджувались з терміном «унікальний досвід».

Потім розмова перейшла на враження від клубу. Я подивився на Жан-Іва: сидячи самотньо всередині автобуса, він поклав записну книжку й ручку поряд з собою. Помітно нахилившись уперед і напівзаплющивши очі, він повністю зосередився на розмові, намагаючись не пропустити ані слова. Певно, саме з цієї розмови він збирався скласти основні враження і почути корисні зауваження.

Здавалося, що і стосовно клубу учасники мали спільну думку. Ведучі одностайно були визнані «симпатичними», але самі розважальні програми — не дуже цікавими. Номери були непогані, якщо не брати до уваги кімнату, розташовану біля звукової апаратури, — занадто багато шуму. Що ж до їжі, то вона була доволі стерпною.

Ніхто з присутніх не брав участі в ранкових зарядках, заняттях аеробікою, курсах сальси або іспанської мови.

Усім дуже сподобався пляж, тим більше, що на ньому було досить спокійно. «Шоу-програма та звукова апаратура вважаються мінусом», — записав Жан-Ів у свій записник.

Проживання в бунгало дістало загальне схвалення, попри те, що вони були розташовані далеко від дискотеки. «Наступного разу неодмінно наполягатиму на бунгало!» — щиро зізнався кремезний пенсіонер у повному розквіті сил, який, певно, звик командувати. Насправді він усе своє життя пропрацював, продаючи вина «Бордо». Двоє студентів були такої ж думки. «Дискотека непотрібна», — записав Жан-Ів, меланхолійно розмірковуючи про всі ці дарма витрачені гроші.


Після Кайо Саетія стан дороги дедалі погіршувався. Вибоїни та тріщини часто перетинали половину дороги. Водію доводилося постійно лавірувати, нас підкидало на наших сидіннях. Люди реагували гучними вигуками та сміхом. «Дуже хороша група підібралась… — прошепотіла мені Валері. — У таких пізнавальних турах це дуже добре. Їм можна нав’язати огидні умови, і це теж буде для них своєрідною пригодою. А тут ми зробили помилку: для такої мандрівки потрібен джип-всюдихід».

Трохи не доїжджаючи до Мойа, водій різко взяв праворуч, щоб об’їхати величезну яму. Машину занесло, і вона зупинилась в ярузі. Водій завів двигун і дав повний газ: колеса прокручувались у темній калюжі, але автобус не зрушив з місця. У відчаї шофер ще кілька разів повторив цю операцію, але дарма. «Добре… — весело озвався виноторговець. — Треба вийти й підштовхнути». Ми вийшли з машини. Перед нами простягалась нескінченна рівнина, скрізь вкрита брунатним брудом. Навколо майже чорних калюж зі стоячою водою стояла суха висока трава. Вдалині темною гігантською масою нависав над місцевістю якийсь цегляний завод. Його дві труби вивергали клуби чорного диму. Від заводу відходили величезні напівіржаві труби, які хаотично зникали вдалині. На узбіччі був споруджений металевий щит, на якому Че Гевара закликав трудящих до революційного розвитку виробничих сил; він теж починав іржавіти. Атмосферу доповнював смердючий запах, який, здавалось, виходив із самої багнюки, а не з калюж.

Яруга була не дуже глибокою, і невдовзі за допомогою наших спільних зусиль автобус легко рушив з місця. Вітаючи один одного, всі повернулись на свої місця. Пізніше ми пообідали в ресторані морепродуктів. Жан-Ів гортав свій щоденник. Він навіть не торкнувся до їжі.

«Для нових пригод та відкриттів, мабуть, це не так уже й погано, але стосовно клубної формули я не бачу, що ще можна зробити».

Валері спокійно подивилась на нього і зробила ковток кави-глясе. Здавалось, їй було однаково.

— Звісно, — продовжував Жан-Ів, — завжди можна звільнити ведучих розважальних шоу. Це заощадить нам фонд заробітної плати.

— Теж непогано…

— Але чи не дуже радикальний це захід? — стурбовано спитав він.

— Не переймайся так. У будь-якому разі тут не школа для курортних масовиків-витівників. Вони стають тупими і незграбними, а результат нульовий. Все, що на них чекає далі, хіба що посада керівника курортного містечка або шоумена на телебаченні.

— Гаразд… Отже, я зменшую зарплату; зауваж, вони не так багато вже й заробляють. Мені здається, цього недостатньо, щоб почуватися поряд з німецькими компаніями конкурентоспроможними. Я спробую ввечері спрогнозувати можливі наслідки на комп’ютері, але не дуже на це сподіваюсь.

Вона байдуже кивнула, мовляв: «Спрогнозуй, гірше від цього не буде». У цю мить вона мене трохи здивувала. Так, ми дуже часто кохаємось, а секс, як відомо, заспокоює і розслабляє. Жан-Ів же, навпаки, здавалось, був готовий хоч зараз сідати за комп’ютер. Я подумав, що він попросить водія дістати із багажника свій ноутбук. «Не хвилюйся, ми знайдемо вихід…» — сказала йому Валері, по-дружньому поплескавши його по плечу. На якийсь час це його заспокоїло, і він задоволено сів у автобусі на своє місце.


Протягом останнього відрізка шляху пасажири розмовляли переважно про Баракоа — пункт нашого призначення. Здавалось, вони вже усе знали про це місто. Двадцять восьмого жовтня 1492 року Христофор Колумб кинув якір у бухті, неймовірно округла форма якої вразила його. «Одне з найчарівніших видовищ, яке тільки можна побачити», — записав він у бортовому журналі. У той час тут жили лише індійці племені Таїнос. У 1511 році Дієго Веласкес заснував місто Баракоа — перше іспанське місто в Америці. Упродовж чотирьох століть потрапити сюди можна було лише з моря, тому місто увесь цей час залишалось ізольованим від решти острова. У 1963 році будівництво віадука Фарола дозволило з’єднати його з островом через дорогу на Гвантанамо.

Ми прибули трохи пізніше п’ятнадцятої години. Місто простягалось уздовж усієї бухти, яка і справді створювала майже ідеальне коло. Всі вголос висловлювали своє задоволення та захоплення. Мандрівники завжди шукають підтвердження відомостей, про які вони дізнались у путівниках. Втім, наша група являла собою колектив ідеальних мандрівників: Баракоа, скромно позначений путівником «Мішлен» однією зіркою, їх не розчарував. Над містом нависав розташований у колишній іспанській фортеці готель «Ель Кастильйо". Згори місто здавалося досить милим, але насправді не цікавішим за інші міста. Зблизька воно було навіть ніяким — суцільні непрезентабельні сірі будинки, такі огидні, що здавалося, там ніхто не живе. Ми з Валері вирішили залишитися біля басейну. Усі тридцять номерів були зайняті туристами з півночі Європи. Схоже, всі вони приїхали сюди з одних і тих же міркувань. Я помітив двох вичепурених англійок років сорока, одна з яких носила окуляри. За ними безтурботно волочились два метиси років двадцяти п’яти максимум. Певно, таке становище їх задовольняло: вони базікали, жартували з товстухами, тримали їх за руки, ніжно обіймали. Я б на таке не спромігся. Цікаво, про що або про кого вони мають думати, щоб зазнати оргазму з такими страховиськами? Раптом англійки встали і пішли до себе в номер, а хлопці залишились біля басейну. Якщо мене зацікавлять інші люди, варто спробувати заговорити з ними, поставити пряме запитання. Мабуть, це лише справа техніки, а ерекція з’явиться просто механічно. Про це б я міг дізнатися з біографій повій, але в мене була лише «Промова позитивного духу». Я неуважно читав главу під назвою «Народна, завжди соціальна політика має перш за все стати моральною», коли помітив юну німкеню, яка виходила зі свого номера у супроводі чорношкірого парубка. Вона була схожа на типову німку: довге світле волосся, блакитні очі, гарне гнучке тіло і великі груди. Дуже привабливий тип зовнішності. Проблема полягає в тому, що все це недовговічне. Починаючи років з тридцяти, необхідно постійно щось «ремонтувати»: ліпосакція, силікон… але поки що все для неї складалося якнайкраще; вона, не докладаючи ніяких зусиль, відверто збуджувала. Її кавалеру пощастило. Цікаво, чи платить вона стільки ж, скільки англійки, чи тариф однаковий на чоловіків та на жінок?… Теж треба буде порозпитувати. Трохи втомившись, я піднявся до свого номеру, замовив коктейль і повільно потягував його, стоячи на балконі. Валері загорала і час від часу занурювалась у басейн. Коли я збирався повернутись до кімнати, то помітив, як вона щось запитала у німкені.