Повернулась Валері о шостій. Я саме спав з книжкою в руках. Вона скинула купальник, прийняла душ і, загорнувшись у рушник, повернулася до мене. Її волосся було трохи вологим.

— Ти подумаєш, що в мене заскок, але я запитала у німки, що в чорних є такого, чого бракує білим. Бо це ж надто впадає в око: білі жінки воліють спати з африканцями, а білі чоловіки — з азіатками. Мені потрібно знати, чому. Це важливо для моєї роботи.

— Є також білі, яким подобаються чорношкірі… — зауважив я.

— А ось таке не дуже часто можна зустріти. Секс-туризм у Африці не такий поширений, як у Азії. Втім, як і сам туризм.

— І що вона відповіла тобі?

— Традиційно: чорні більш розкуті, більш мужні, вони вміють робити свято, розважатися, з ними немає проблем.

Така відповідь молодої німкені була, звичайно, банальною, але в ній можна було вбачати зародок цілком спроможної теорії: білошкірі — закомплексовані негри, які намагаються знайти втрачену сексуальну невинність. Звісно, така теорія не пояснювала ні таємничого потягу, який, здавалось, виходив від азіатських жінок, ні сексуального престижу, який, згідно з численними свідченнями, мали в чорній Африці білі чоловіки. Тоді я сформулював більш складну й сумнівну теорію: білошкірі бажають загоряти і навчатись негритянських танців; а негри прагнуть освітлити шкіру і розпрямити кучеряве волосся. Людство в цілому інстинктивно завжди прагнуло до змішування культур, до загальної уніфікації. І досягало цієї мети таким простим способом, як секс. Єдина людина, яка, можна сказати, довела цей процес до логічного кінця, — це Майкл Джексон: він не був більше ні чорним, ні білим, ні молодим, ні старим; у певному розумінні він більше не був навіть ні чоловіком, ні жінкою. Ніхто не може уявити собі його справжнє приватне життя. Йому вдалося випередити класичні людські забобони. Ось чому він має право називатись зіркою, навіть — найвидатнішою зіркою, першою справжньою зіркою в історії людства. Решта претендентів — Рудольф Валентино, Грета Гарбо, Марлен Дітрих, Мерилін Монро, Джеймс Дін, Хамфрі Богарт могли у кращому разі називатися талановитими акторами. Вони тільки відобразили умови існування людини, не надаючи цим картинам естетики. Майкл Джексон першим спробував піти трохи далі.

Теорія була дуже цікавою. Валері уважно вислухала мене, проте я сам не був до кінця переконаний у її правомірності. Чи виходить з неї, що перший кіборг, перша людина, яка погодиться вживити собі елементи штучного інтелекту, відразу стане зіркою? Мабуть, що так, але з темою нашого дослідження це вже не має нічого спільного. Дарма, що Майкл Джексон став зіркою, але він, однак, не набув статусу секс-символу. Якщо ми хочемо спровокувати різкий ріст туризму, який би міг виправдати вкладення великих інвестицій, то слід повернутися обличчям до більш простих і низинних інстинктів.


Згодом Жан-Ів та інші повернулися з прогулянки містом. Місцевий історичний музей був головним чином присвячений традиціям і звичаям Таїнос, перших поселенців регіону. Певно, вони вели досить спокійне життя, яке передбачало переважно заняття сільським господарством та рибною ловлею. Конфлікти із сусідніми племенами майже не виникали. Іспанці не зустрічали жодного опору, знищуючи цих створінь, аж ніяк не пристосованих до ведення військових дій. На сьогодні від племені не залишилося майже нічого, якщо не зважати на мізерні генетичні відбитки в зовнішності деяких представників місцевого населення. Їх культура повністю зникла, наче її взагалі ніколи не існувало. На деяких малюнках, зроблених церковниками у спробі донести до аборигенів святе послання Євангелія, місцевих селян зображали за плугом або біля домашнього вогнища; жінки груддю кормили дітей. Все це дуже нагадувало Едем, принаймні повільну еволюцію, яку значно прискорив прихід іспанців. У 1898 році після традиційних битв між великими та могутніми на той час колоніальними державами Куба нарешті стала незалежною, але відразу зазнала впливу американців. На початку 1959 року після багатьох років громадянської війни революційні сили на чолі з Фіделем Кастро отримали повний контроль над діючою армією і змусили Батисту втекти. Враховуючи світове розділення на два табори, Куба швидко прилучилася до радянського блоку і встановила в себе марксистський режим. Залишившись без матеріальної підтримки після розпаду Радянського Союзу, цей режим доживав сьогодні свої останні роки. Валері натягла коротку з розрізом спідницю і чорний мереживний топік. Перед вечерею у нас залишався час, щоб випити по коктейлю.

Всі зібралися коло басейну і милувалися сонцем, яке заходило над бухтою. Недалеко від берега повільно іржавіли уламки старого вантажного судна. Інші, трохи менші кораблі, майже не рухаючись, коливалися на хвилях. Все було занедбане. З міських вулиць майже зовсім не долинав шум. Невпевнено замерехтіло кілька ліхтарів. За столиком Жан-Іва сидів чоловік років шістдесяти з сухорлявим, виснаженим обличчям і скутими манерами. Коло нього — ще один, молодший, максимум років тридцяти, в якому я впізнав директора готелю. Сьогодні я не раз бачив, як він нервово крутився між столиками, перевіряючи, щоб усіх гостей добре обслуговували. Неясне постійне занепокоєння спотворювало його обличчя. Побачивши нас, він жваво підвівся, підставив два стільці, покликав офіціанта і, пересвідчившись, що той покинув усе й негайно підійшов до нас, поквапився на кухню. Старий же розчаровано дивився на басейн, на інші пари за столиками й взагалі на увесь світ. «Бідний кубинський народ, — сумно мовив він після довгого мовчання. — Крім свого тіла їм вже нема чого продавати». Жан-Ів пояснив, що старий мешкав поблизу готелю і був батьком директора. Понад сорок років тому він брав участь у революції, був у складі перших солдатських батальйонів, що приєднався до повстання Кастро. Після війни він працював на ніпельному заводі Моа спочатку робітником, згодом майстром і нарешті, після повернення до університету, — інженером. Його звання Героя революції дало можливість синові отримати важливу посаду в туристичній сфері.

«Ми програли, — глухо мовив він. — І ми заслужили на поразку. У нас були такі чудові, виключні ідейні керівники… Вони ставили інтереси батьківщини вище за свої власні. Пам’ятаю той день, коли команданте Че Гевара приїхав відкривати у нашому місті завод з переробки какао-бобів. Як зараз бачу його мужнє чесне обличчя. Ніхто ніколи не зможе сказати, що команданте розбагатів, що він вибивав пільги для себе чи своєї родини. І Камільйо Кенфуегос теж, та й інші наші керівники, навіть Фідель. Так, він полюбляє владу, хоче завжди бути в курсі всіх подій. Але він не має власних інтересів, у нього немає ні розкішних замків, ані рахунків у швейцарських банках. Отже, Че прийшов, відкрив завод, виголосив промову, закликаючи кубинський народ до перемоги в мирній промисловій битві після озброєної боротьби за незалежність: це було незадовго до його від’їзду в Конго. Ми легко могли виграти цю битву. Тут дуже родюча земля, часто йдуть дощі… Тут росте все: кава, какао, цукрова тростина, різноманітні екзотичні фрукти… У надрах багато нікелевої руди. У нас був ультрасучасний завод, збудований за допомогою росіян. Через півроку виробництво впало наполовину від нормального рівня: всі робітники крали шоколад, як необроблений, так і готові плитки, приносили у свої сім’ї, продавали іноземцям. Те ж відбувалось на всіх заводах по всій країні. Коли красти було нічого, робітники працювали погано, вони робилися ледачими, постійно хворіли, прогулювали роботу без усяких причин. Роками я намагався говорити з ними, переконував віддати бодай частину своїх сил на благо країни: результат — повне розчарування й поразка».

Він замовк. Залишок дня спливав за Юнк, гору з містично усіченою у вигляді столу верхівкою, яка так вразила Христофора Колумба. Із вітальні долинав брязкіт столових приборів. Що ж могло спонукати людину виконувати важку й нудну роботу? На мою думку, це було єдине політичне питання, яке можна було поставити. Невесела розповідь старого виснажувала. Він вважав — лише потреба у грошах. Що не кажіть, а революція не змогла створити нову людину, здатну на більш альтруїстичні вчинки. Отже, як і будь-яке інше суспільство, кубинське виявилось лише працелюбним пристроєм, який дозволяв деяким його представникам уникнути важкої й нудної праці. Коли ж люди усвідомили таке трюкацтво, у подібну брехню вже більше не вірили, нікого вже не надихала надія одного дня насолодитися результатами спільної праці. Саме тому ніхто не працював, ніщо не вироблялося, механізми не функціонували, а кубинське суспільство виявилось неспроможним забезпечити виживання своїм членам.

Інші туристи підвелися і попрямували до своїх столиків. Я безнадійно намагався знайти у відповідь старому щось оптимістичне, дати йому бодай якусь непевну надію; але ж ні, на думку нічого не спадало. Куба, як він і передчував, невдовзі стане капіталістичною державою, а від її революційних надій не залишиться нічого, хіба що відчуття поразки, власної нікчемності і сорому. Її приклад ніхто не поважатиме, жодна держава не наслідуватиме її досвід. Для майбутніх поколінь він навіть стане огидним. Старий спочатку боровся, потім усе життя невтомно працював. І як виявилось — марно.

За вечерею я багато пив і зрештою зовсім сп’янів. Валері занепокоєно подивилась на мене. Танцівниці сальси готувалися до свого шоу. На них були плісировані спідниці і барвисті сукні. Ми влаштувалися на терасі. Я приблизно знав, що скажу Жан-Іву; чи зараз доречно? Я відчував, що він трохи розгублений, але розслаблений. Я замовив ще один коктейль, запалив сигару і повернувся до нього.

— Ти справді хочеш знайти нову формулу, щоб врятувати ці готелі?

— Звісно, саме тому я тут.

— Пропоную клуб, у якому б відвідувачі мали можливість усамітнитися і добряче потрахатись. Так, саме цього їм зараз бракує. Якщо у відпустці вони не зазнали невеликої любовної пригоди, то їдуть звідси незадоволеними. Ніхто не наважиться відверто визнати свої бажання, або, мабуть, вони просто їх не усвідомлюють. Проте наступного разу вони скористуються послугами іншого агентства.

— Ні, у них є можливість кохатись, все навіть влаштовано так, щоб заохотити їх до цього. У цьому полягає сам принцип функціонування клубів. А ось чому вони цього не роблять — не знаю.

Я махнув рукою.

— Я теж не знаю чому, але проблема полягає не в цьому. Пошуки причин ні до чого не призведуть, навіть якщо припустити, що така ідея має сенс. Щось повинно змінитися, щоб туристи із заходу припинили спати один з одним; либонь, це пов’язано з нарцисизмом, відчуттям власної індивідуальності і неповторності, насамкінець, з культом досягнення кінцевого успіху. Після двадцяти п’яти — тридцяти років людям завжди важко знайти нових сексуальних партнерів, а їм це вкрай необхідно. Лише згодом, та й то дуже повільно і поступово це бажання притупляється. Отже, упродовж тридцяти років, майже всього дорослого періоду вони живуть з постійним відчуттям, що їм чогось бракує.

У стані сильного алкогольного сп’яніння, майже перед станом повного отупіння на людину іноді сходить осяяння. Занепад сексуальності на Заході, звісно, є предметом досліджень для соціологів. Дарма намагатися пояснювати його лише тими чи іншими індивідуальними психологічними факторами. Поглянувши на Жан-Іва, я раптом збагнув: саме він чудово ілюструє мою теорію, і це його бентежить. Він не тільки більше не займався сексом і не мав часу, щоб спробувати щось змінити, але в нього не було щонайменшого бажання для цього, а це ще гірше. Він на власній плоті відчував, що життя неухильно минає, до нього вже долинав запах смерті.

— Але ж… — після тривалої паузи заперечив він. — Я чув, що клуби свінгерів мають успіх.

— Ні, саме зараз вони зазнають все більших проблем. Відкривається багато нових клубів, але вони майже відразу закриваються, бо в них немає клієнтів. У Парижі існує всього два насправді великих клуби «Кріс та Маню» та «Два плюс два» та й ті лише в суботу увечері бувають заповнені. Для міста з десятьма мільйонами мешканців це дуже мало, набагато менше, ніж на початку 90-х. Клуби свінгерів — дуже приваблива формула, але це вже не модно, бо люди більше не хочуть нічим обмінюватися. Менталітет змінився. На мою думку, свінгерство має такі ж шанси вижити, як і автостоп у 70-х. Сьогодні лише садомазохізм тримається на плаву…

При цих словах Валері кинула на мене гнівний погляд, навіть вдарила мене під столом ногою. Я здивовано подивився на неї, кілька секунд розмірковував, а потім, зрозумівши, заспокійливо кивнув: звичайно, я не говоритиму про Одрі. Жан-Ів нічого не помітив.

— Отже, — продовжував я, — з одного боку, в тебе сотні мільйонів західних туристів, які мають усе, але позбавлені можливості мати сексуальне задоволення: вони постійно шукають, але нічого не знаходять і через це відчувають себе вкрай нещасними, ображеними до глибини душі. З іншого боку, в тебе є кілька мільярдів людей, які не мають нічого, які пухнуть з голоду, вмирають молодими, живуть у страшних умовах і в яких немає нічого більш цінного, ніж власне тіло і незаймана сексуальність. Це так просто, надто просто зрозуміти: ми маємо ідеальні умови для обміну. Навіть важко собі уявити, скільки грошей можна тут заробити, але одне зрозуміло: більше, ніж у галузі інформаційних технологій, більше, ніж у біотехнології, більше, ніж у засобах масової інформації. Немає такого сектора в економіціи, який би можна було порівняти по дохідності з сексуальним туризмом.