11

З самого ранку понеділка він почав налагоджувати перші контакти. Удача явно йому посміхалась: на початку наступного місяця Готфрід Рембке, голова правління «TUI» приїздить на кілька днів до Франції і вони зможуть пообідати разом. А перед цим, якщо вони вишлють йому друкований варіант проекту, він із задоволенням ознайомиться з ним. Жан-Ів увійшов до кабінету Валері, щоб повідомити їй цю новину; вона була приголомшена і спантеличена. Річний оборот концерну «ТІЛ» становив 2 5 мільярдів франків — утричі більше, ніж у «Нікерманна» та вшестеро більше, ніж у «Нувель Фронтьєр». Він був першим туроператором у світі.

Решту тижня вони готували якомога більш переконливі аргументи. З фінансової точки зору проект не потребував серйозних інвестицій: трохи обновити меблі, обов’язково змінити декор, надати йому «еротичного» звучання. Вони досить швидко зійшлися на назві «Туризм зачарування», яку слід було вживати у всіх документах компанії. Найважливішим був той факт, що проект дозволяв сподіватись на зменшення постійних видатків: жодних спортивних змагань, дитячих клубів. Більше не треба буде платити дипломованим вихователькам, інструкторам-яхтсменам, стрілкам з луку, спеціалістам з аеробіки, підводного плавання, ікебани, фахівцям з розпису по емалі чи шовку. Після перших же розрахунків Жан-Ів, на свій превеликий подив, переконався, що навіть з усіма витратами щорічна собівартість клубів мала знизитися на двадцять п’ять відсотків. Він тричі робив свої обчислення і кожного разу отримував той же результат. І це при тому, що він планував на двадцять п’ять відсотків збільшити тарифи, тобто він розраховував вийти на середні ціни рівня «Клоб Мед». Рівень рентабельності збільшувався на п’ятдесят відсотків. «Твій приятель просто геній!» — сказав він Валері, коли та повернулася до свого офісу.


Останніми днями на підприємстві панувала трохи дивна атмосфера. Зіткнення, які трапились протягом вихідних у Еврі, не були таким уже й незвичайним явищем, але семеро загиблих — це вже занадто. Багато працівників, особливо серед тих, хто працював у компанії давно, мешкали зовсім поруч. Спочатку вони жили в бараках, будівництво яких розпочалось майже відразу з основним офісом компанії. Згодом дуже часто вони брали у банку кредит на будівництво власного будинку. «Мені їх шкода, — якось сказала мені Валері. — Всі вони мріють про спокійне життя десь у провінції. Проте виїхати прямо зараз вони не можуть — тоді вони багато втратять з пенсії. Мені розповіла про це телефоністка. Їй залишилось три роки до пенсії. Вона мріє купити будиночок у Дордоні, вона родом звідти. Але зараз туди перебралося багато англійців, і ціни стали неймовірно високими, навіть за скромну халупу. З іншого боку, різко впали ціни на її теперішнє помешкання, бо всі знають — тут жити небезпечно. Вона продасть цей будинок за третину його вартості.

«Мене здивували секретарки на третьому поверсі. Коли я прийшла до них о пів на шосту, щоб надрукувати службову записку, вони всі були зайняті в Інтернеті і пояснили, що відтепер тільки так і роблять покупки, так надійніше та безпечніше: вони повертаються додому і вже там очікують на поставщика».


Упродовж кількох наступних тижнів загальний психоз не тільки не знизився, а навпаки — посилився. У пресі тепер постійно говорилось про вбитих вчителів, зґвалтованих виховательок, пожежні машини, закидані коктейлями Молотова, інвалідів, викинутих з вікон потягів через те, що вони «не так» подивились на ватажка банди. Газета «Фігаро» досхочу експлуатувала цю тему. Якщо читати про таке щодня, то складається достовірне враження, що країна прямує до громадянської війни. Починались передвиборні перегони, тому проблема безпеки всерйоз турбувала Ліонеля Жоспена[67]. Бодай як, але здавалося малоймовірним, щоб французи знову проголосували за Жака Ширака: він набув надто дурного та карикатурного вигляду, який шкодить загальному міжнародному іміджу країни. Коли бачиш, як цей високий простак, схрестивши руки за спиною, відвідує сільськогосподарську виставку або керує засіданням глав держав, мимоволі починаєш відчувати щось на зразок сорому, сконфуженості, його стає шкода. Ліві, які були неспроможні зупинити ріст насильства, тримались гідно: винувато погоджувалися з поганою, навіть дуже поганою статистикою, закликали не піддаватись на політичні провокації, нагадували, що праві свого часу теж нічого хорошого не досягли. Вийшла лише одна накладка зі смішною передовицею якогось Жака Атталі. За його словами, сплеск насильства серед молоді на околицях районів був своєрідним «воланням про допомогу». «Розкішні вітрини центрального паризького ринку чи Єлисейських полів, — писав він, — були для них лише «непристойним виставлянням напоказ багатства порівняно з їхньою бідністю». Проте не слід забувати, що околиці крім того, являють собою справжню мозаїку з людей різних національностей та рас, які приїхали до Франції зі своїми традиціями й релігією, щоб створити нові культурні шари і знову пізнати мистецтво жити разом». Валері здивовано подивилась на мене: вперше раз я від душі розсміявся, читаючи «Експрес».

— Якщо Жоспен хоче, щоб його обрали, — сказав я, простягаючи їй статтю, — він повинен заткнути йому пельку ще до другого туру.

— У тобі справді прорізається талант стратега…


Попри все, стурбованість охопила й мене. Валері знову працювала до глибокого вечора і дуже рідко поверталася додому до дев’ятої. Мабуть, слід бути більш обачним і придбати зброю. У мене був один знайомий, брат митця, якому я два роки тому організовував виставку. Він був не з нашого середовища і встиг провернути кілька афер. Це був скоріше винахідник, пройда. Нещодавно він стверджував у розмові з братом, що винайшов засіб торгувати новими посвідченнями особи, які нібито було неможливо підробити.

— Навіть чути про це не хочу, — негайно відповіла Валері. — Мені нічого не загрожує: вдень я ніколи не виходжу за територію компанії, а ввечері завжди у будь-який час повертаюсь на машині.

— А світлофори?

— Між офісом «Орор» та виїздом на автостраду встановлений лише один світлофор. Потім я проїжджаю Порт д’Італі — і майже відразу вдома, а в нашому районі цілком безпечно.

Дійсно: у Китайському кварталі дуже мало випадків нападів чи пограбувань. Я не знав, як вони це роблять: мабуть, у них повсюди очі та вуха, свої стукачі. Нас вони вичислили відразу ж після нашого переїзду; з нами регулярно віталися близько двадцяти незнайомих людей. Європейці вкрай рідко оселяються тут. У нашому домі їх було дуже мало. Іноді здавалось, що намальовані від руки плакати китайською запрошували на збори чи свята; але ж які збори? Які свята? Можна роками жити серед китайців та так і не зрозуміти їх стиль життя.

Я все ж таки зателефонував своєму знайомому, який пообіцяв навести відповідні довідки і передзвонити мені через два дні. Я міг розраховувати на пістолет у доброму стані за десять тисяч франків, включаючи запас патронів. Його треба було тільки регулярно чистити для підтримки в робочому стані. Я знову поговорив про це з Валері. Вона категорично відмовилась. «Я не зможу, — відповіла вона. — У мене не вистачить хоробрості вистрелити». — «Навіть, якщо тобі загрожуватиме смертельна небезпека?» Вона кивнула. «Ні… — повторила знову. — Це неможливо». Більше я не наполягав. «У дитинстві, — розповіла вона мені пізніше, — я не могла навіть курку вбити». Відверто кажучи, я теж. Але чоловікові мені здавалося, це зробити легше.

Цікаво, але сам я не боявся. Щоправда, я не часто спілкувався з цими варварськими ордами. Хіба що випадково, за обідом чи на ринку, де постійно чергували сили правопорядку (поліцейські, сили самооборони, дружинники, яким платила асоціація комерсантів) і будь-яка небезпека виключалась навіть теоретично. То ж я ходив поміж заспокійливих уніформ, відчуваючи себе мов в Туарі[68]. Я знав, коли б такі заходи не проводились, я став би нехай нецікавою, але легкою здобиччю; лише умовно моя форма чиновника середнього масштабу не могла спокусити нападників. Я теж зі свого боку не відчував ніякої симпатії до молоді — вихідців із неблагополучного середовища. Я їх не розумів і навіть не намагався зрозуміти, не розділяв їх пристрасних цінностей. У мене ніколи не було бажання мати престижний «Ролекс», «Найк» чи останню модель БМВ, ніколи не міг зрозуміти різницю між товарами різних провідних фірм-виробників. Для решти світу я був відсталим, і я це добре усвідомлював. Я був у меншості, отже, для всіх моя позиція була помилкою. Вважалось, може і не безпідставно, що існує суттєва різниця між сорочками від Ів Сен Лорана та всіма іншими сорочками, між мокасинами від Гуччі та взуттям від Андре. Але, на жаль, я не бачив цієї різниці. Йшлося про моє власне бачення, яке я не вмів чітко сформулювати, щоб переконати решту світу. Чи просять сліпого стати експертом у галузі постімпресіоністського живопису? Через свою мимовільну сліпоту я опинився поза живою людською реальністю, досить міцною, щоб викликати фанатичну відданість та злочини. Крізь свої напівдикі інстинкти ця молодь, певно, відчувала, що існує світ прекрасного; її бажання похвальні, чітко відповідають соціальним нормам. Варто було лише підправити неадекватну форму їх вираження.

Проте якщо добре поміркувати, то треба визнати, що Валері та Марі-Жан — єдині більш-менш постійні жінки в моєму житті, котрі виявляли повну байдужість до сорочок від Кеизо та сумок Прада. Наскільки я знаю, вони купували товари будь-якої марки. Жан-Ів, який серед моїх знайомих отримував найбільшу зарплатню, здебільшого обирав теніску «Лакост», але робив це майже машинально, за давньою звичкою, навіть не перевіряючи, чи не обійшли його улюблену марку конкуренти. Деякі співробітники Міністерства культури, яких я знав лише в обличчя (якщо так можна сказати, бо я постійно забував їх імена, посади та зовнішній вигляд), купували ексклюзивні речі; але їх «авторами», як правило, завжди були молоді і нікому не відомі митці, творіння яких продавались у якомусь одному на весь Париж бутіку. Я знав, що, коли останні досягнуть більш значних успіхів і піднімуть ціни, вони, не вагаючись, перестануть це робити.

Престиж товарів фірм «Найк», «Адідас» та Армані, Вюїттона був 'незаперечним; я завжди переконувався в цьому, гортаючи фінансові сторінки «Фігаро». Але хто ще, крім молоді з міських околиць, забезпечував цим маркам такий шалений успіх? Хіба що існували ще верстви населення, про які я зовсім не знав. Або це відбувалося за рахунок деяких класів країн третього світу, що збагатилися останнім часом. Я мало поїздив, небагато пережив; я дедалі краще усвідомлював, що нічого не тямлю в сучасному світі.


Двадцять сьомого вересня відбулася нарада з керівниками одинадцятьох курортних містечок «Ельдорадо», які спеціально приїхали для цього в Еврі. То була звичайна нарада, яка відбувалась один раз на рік, завжди в один і той же час. Підбивалися підсумки літнього сезону та обговорювались можливі варіанти вдосконалення роботи. Але цього разу були і деякі особливості. По-перше, мали змінитися хазяї трьох містечок — уже був укладений контракт з «Некерманном». Крім того, керівники чотирьох із восьми клубів, що залишились, тих клубів, які змінювали назву на «Афродіту», мали підготуватися до звільнення половини персоналу.

Валері не була присутня на нараді. Вона зустрічалася з представником «Італтреву», щоб показати йому проект.

Італійський ринок набагато роздрібленіший, ніж ринок Північної Європи: незважаючи на те, що «Італтрев» є його безперечним лідером, фінансова міць не становила і десятої частки «TUI». Проте угода з ним могла забезпечити додаткових корисних клієнтів.

Вона повернулася о сьомій вечора. Жан-Ів був один у своєму офісі; нарада щойно завершилася.

— Як вони відреагували?

— Погано. І їх, до речі, можна зрозуміти. Мабуть, вони відчувають себе у ролі обвинувачуваних.

— Ти хочеш замінити керівників клубів?

— Це зовсім новий проект; краще розпочинати його з новою командою.

Його голос був дуже спокійний. Валері здивовано подивилась на нього: останнім часом він став більш упевненим та жорстким.

— Тепер я переконаний, що ми виграємо. У перерві наради я поговорив віч-на-віч з директором містечка Бока Чіка в Сан-Домінго. Мені було цікаво, як йому вдається домагатись дев’яностовідсоткового заповнення готелю у будь-яку пору року. Він почав хитрувати, збентежився, почав говорити про командну роботу. Зрештою я прямо спитав, чи дозволяє він дівчатам підійматись у кімнати клієнтів. Мені коштувало надзвичайних зусиль примусити його зізнатися в цьому, він боявся штрафних санкцій. Мені довелося сказати, що мене це анітрохи не бентежить і ба, навіть навпаки, ця ініціатива здається мені вартою уваги. Тоді він і зізнався. Він вважав за дурість, коли клієнти вимушені були йти за два кілометри і знімати там номери, часто-густо без води, ризикуючи натрапити на аферистів, а вони могли забезпечити їм повний комфорт безпосередньо на місці. Я поздоровив його і пообіцяв, що він збереже свою посаду, навіть якщо він буде одним з усіх.