— Мені здається, що ця зустріч з німцем була дуже важливою, — сказав я. — Мабуть, це новий виклик.

— Це в останній раз, Мішелю. Якщо у нас все вийде, ми зможемо довго почуватися спокійно.

Я недовірливо і трохи сумно подивився на неї. Не дуже я вірю в такі аргументи, це нагадує мені деякі історичні романи з гучними заявами політиків про «останню війну», яка має привести всіх до остаточного миру.

— Саме це ти пояснювала мені, стверджуючи, що в основі капіталізму лежить постійна війна, одвічна боротьба, яка ніколи не припиняється.

— Так, — невпевнено відповіла вона. — Але не обов’язково одні й ті ж люди повинні боротися.


Злетіла чайка, набрала висоту і взяла курс на океан. У цій частині пляжу ми були майже самі. Дінар справді був дуже спокійним курортним містечком, принаймні у цю пору року. До нас підбіг лабрадор, обнюхав, а потім потрюхикав назад дорогою; хазяїна я не помітив.

— Клянусь, — жваво повторила вона. — Якщо все піде так, як ми очікуємо, проект можна буде поширити на інші країни. Тільки в Латинській Америці існують Бразилія, Венесуела, Коста-Рика. А втім, неважко буде відкрити клуби в Камеруні, Мозамбіку, на Мадагаскарі, Сейшелах. В Азії теж безліч можливостей: Китай, В’єтнам, Камбоджа. За два-три роки ми станемо безперечними лідерами, справжніми авторитетами в цій галузі. Ніхто навіть не наважиться вступити на цей ринок: цього разу у нас буде власна конкурентна перевага.

Я нічого не відповів, та мені й не було чого відповідати. Зрештою, це була моя ідея. Починався приплив. Ноги тонули в мокрому піску, наші сліди відразу ж зникали під натиском океану.

— До того ж, — додала вона, — цього разу ми вимагатимемо по-справжньому великий пакет акцій. Якщо ми доможемося успіху, вони нам не відмовлять. Маючи акції, можна багато чого досягти і вже не так інтенсивно боротися. Хай інші б’ються замість нас.

Вона замовкла, невпевнено подивилась на мене. В її словах була своя логіка. Потроху підіймався вітер; я встиг зголодніти. Страви в готельному ресторані були чудові: свіжі морепродукти, різні ароматні рибні делікатеси. Ступаючи по мокрому піску, ми пішли назад.

— У мене є гроші, — раптом сказав я. — Не забувай, у мене є гроші.

Вона зупинилась і здивовано подивилась на мене; я й сам не збирався казати те, що вимовив.

— Я знаю, що тепер не прийнято бути жінкою на утриманні, — продовжував я, трохи зніяковіло, — але ж ми не повинні бути як усі.

Вона спокійно подивилась мені у вічі.

— Коли ти отримаєш гроші за будинок, у тебе буде максимум три мільйони франків… — сказала вона.

— Так, трохи менше.

— Цього недостатньо. Необхідне ще невелике поповнення. — Вона знову рушила до готелю. Тривалий час Валері мовчала і тільки коли ми заходили до яскраво освітленого ресторану сказала: «Ти маєш мені довіряти…»


Після вечері, перед тим як піти на вокзал, ми зайшли до батьків Валері. У неї знову мала з'явитися купа роботи, пояснила їм вона; мабуть, до Різдва вже не зможе приїхати. Батько подивився на неї з покірною усмішкою. «Яка гарна дівчина, — подумав я, — любляча та уважна; вона також неймовірно чуттєва коханка, лагідна і безстрашна. Її ноги з чистого золота, які здіймаються вверх, мов колони ієрусалимського храму». Я все ще питав себе, що ж такого я зробив, що доля послала мені Валері. Мабуть, нічого. Світ змінюється, я це бачу, емпірично і щиро я лише можу констатувати цей факт.

12

Наприкінці жовтня помер батько Жан-Іва. Одрі не захотіла їхати з ним на похорон. Втім, він очікував на таку відповідь і попросив її поїхати лише із принципу. Похорон був скромний: Жан-Ів був єдиною дитиною в сім’ї, прийдуть якісь родичі, справжніх друзів у нього не було. Батько мав право на декілька рядків некрологу в бюлетені колишніх студентів Вищої школи мистецтв та техніки — і все. Коло замкнеться, останнім часом він майже ні з ким не бачився. Жан-Ів так і не зрозумів, чому батько, цей до кісток сільський мешканець, вирішив після виходу на пенсію переїхати у цей непримітний регіон, адже в нього тут навіть родичів не було. З того боку останній слід такого собі мазохізму, який супроводжував його протягом усього життя. Блискуче завершивши навчання, він застряг на нудній кар’єрі інженера. Хоча він завжди мріяв про дочку, врешті-решт задовольнився лише однією дитиною, щоб, як він казав, зосередитися на її вихованні та освіті; такий аргумент не витримував жодної критики — батько дуже добре заробляв. Здавалося, він просто звик до своєї дружини, але по-справжньому не любив її. Мабуть, пишався успіхами сина на роботі, але, чесно кажучи, ніколи не говорив на цю тему. У нього не було ані хоббі, ані улюблених розваг, щоправда, не беручи до уваги розведення кролів та розв’язування кросвордів у «Репюблік дю Сантр-Уест». Даремно вважають, що кожна людина має таємну пристрасть, якусь загадку, уразливе місце; якщо б батькові Жан-Іва довелося робити найінтимніші зізнання, розповідати про те, що значить для нього життя, мабуть, він міг би сказати лише про легке розчарування. Жан-Ів пам’ятав, як він часто повторював свою улюблену фразу: «Старіємо». Ці слова найкраще визначають увесь його життєвий досвід.

Його мати показувала всім свій траур — все ж таки вони прожили разом усе життя, — але насправді не виглядала надто засмученою. «Він сильно здав…» — прокоментувала вона. Причина смерті була такою незрозумілою, що можна було навіть говорити про загальну втомленість, навіть розчарування життям. «Його вже ніщо не цікавило…» — додала вона. Майже такою була її похоронна прощальна промова.

Усі, звісно, помітили відсутність Одрі, але мати Жан-Іва вирішила утриматися від публічного зауваження під час церемонії. Вечеря була дуже скромною — втім, вона ніколи не була вмілою куховаркою. Він добре знав, що рано чи пізно вона торкнеться цієї теми. Враховуючи обставини, втекти було проблематично, наприклад, включивши телевізор, як це зазвичай робиться. Його мати закінчила прибирати посуд, потім, поклавши лікті на стіл, знову сіла напроти нього.

— Як твої справи з дружиною?

— Нічого особливого… — Якийсь час він розповідав про своє життя, потроху поринаючи у власну нудьгу.

Щоб завершити тему, він додав, що планує розлучитися. Його мати, він достеменно знав це, ненавиділа Одрі. Вона звинувачувала її в тому, що та забрала в них онуків.

Втім, так і було, але онуки самі не дуже прагнули бачити старих. За якихось інших обставин вони могли б до цього пристосуватися, принаймні Анжеліка, для неї було ще не пізно. Але реальність вимагала зовсім іншого, іншим було саме життя. Жан-Ів підвів очі, дивлячись на матір, на її посивіле волосся, суворе обличчя: дуже непросто відчути раптовий приплив любові й ніжності до цієї жінки. Скільки він себе пам'ятав, вона ніколи не була лагідною, її неможливо було уявити в ролі чуттєвої коханки чи шльондри. Зненацька він усвідомив, що батько все життя кинув собаці під хвіст. Від усвідомлення цього Жан-Іва пройняло жаром, він зі злістю стиснув кулаки: цього разу вже нічого не можна було виправити. У відчаї він намагався згадати батька у хвилини втіхи та успіху, коли той щиро радів життю. Мабуть, це було лише один раз. Жан-Іву було п’ять років, і батько показував йому роботу нового конструктора. Так, батько дуже любив механіку, він щиро її любив. Жан-Ів дуже добре пам’ятав розчарування батька, коли він сказав йому, що збирається перейти вчитися на економічний факультет. Цих подій, мабуть, мало вистачити на решту батькового життя.


Наступного дня він швидко обійшов садок, який був для нього чужим і з яким його ніщо не пов’язувало; не виникало жодних спогадів дитинства. Кролі нервово крутилися у своїх клітках — їх ще не встигли погодувати: його мати збиралась відразу продати їх, вона не любила опікуватись тваринами. Мабуть, кролі найбільше постраждали від цієї смерті, вони були її справжніми жертвами. Жан-Ів взяв сумку з кормом, насипав жменю в годівницю — в пам’ять про батька він міг це зробити.

Він поїхав рано, навіть ще до передачі Мішеля Дрюкера. Але це не завадило йому потрапити біля Фонтенбло в нескінченну пробку. Він покрутив ручку приймача, потім зовсім вимкнув його. Час від часу машини просувались на кілька метрів; він чув лише гул моторів та удари крапель дощу об вітрове скло. Стан його розуму і душі відповідав цій меланхолічній порожнечі. Єдина позитивна риса уїк-енду полягала в тому, що йому вже не доведеться більше бачити Жоанну. Він нарешті вирішив звільнити няньку. Ешаристі, нову бебі-сітер, порекомендувала йому сусідка: дівчина була родом із Даомі, серйозна, добре вчилась у школі; у п’ятнадцять років уже навчалася в десятому класі із спеціалізацією в науку. У майбутньому мріяла стати лікарем, мабуть, педіатром, вона дуже добре вміла поводитися з дітьми. Вона змогла відірвати Ніколя від комп’ютерних ігор та вкласти його спати до десятої вечора, що було майже неймовірним дивом. Вона була дуже милою з Анжелікою, віддавала їй свій полуденок, купала її, гралася з нею; здавалося, мала обожнювала її.

Виснажений важкою дорогою, він повернувся о пів на одинадцяту. Одрі, наскільки він пам’ятав, поїхала на вихідні до Мілана і мала повернутися завтра і прямо з аеропорту поїхати на роботу. «Розлучення змусить її змінити спосіб життя», — зі злим задоволенням подумав він. Він розумів, що вона навмисно відтягує цю мить і був майже переконаний, що дружина не зображатиме повернення старих почуттів, любові і ніжності; це можна було зарахувати її на користь.

Ешаристі зручно сиділа на дивані та читала кишенькове видання роману Жоржа Перека «Життя. Спосіб використтіня»; все минуло добре, без проблем. Вона погодилась на стакан помаранчевого соку; собі він налив коньяку. Зазвичай, коли він повертався додому, Ешаристі перед тим як піти, кілька хвилин розповідала йому про те, як минув день, що вони робили. Цього разу теж вона щось говорила йому, але, допивши свій коньяк, він усвідомив, що зовсім не слухає її. «У мене помер батько», — сказав він, коли свідомість знову прояснилась. Ешаристі замовкла, подивилась на нього; вона ще не знала, як треба поводитися в подібній ситуації й як реагувати, але йому, безперечно, вдалося привернути її увагу. «Мої батьки не були щасливими разом…» — продовжив він. І це друге осяяння було ще гіршим: воно немов би заперечувало саме його існування, позбавляло його права на життя. Він був плодом нещасного союзу, краще б його зовсім не існувало. Він занепокоєно подивився навколо себе: через кілька місяців він залишить цю квартиру. Він більше не побачить ні цих занавісок, ні цих меблів. Йому здавалося, що все вже втратило свій попередній вигляд, обтріпалось. Він немов потрапив на виставку-продаж у великий універмаг після його закриття або на фото в каталог, у щось нереальне. Похитуючись, він підвівся, наблизився до Ешаристі, міцно обійняв її струнке тіло. Він ковзнув рукою під її светр: її плоть була живою, справжньою. Раптом він отямився і збентежено зупинився. Вона теж перестала відбиватись. Він подивився їй прямо у вічі, потім поцілував у губи. Вона відповіла на його поцілунок, обвила своїм язиком його язик. Він ще вище просунув руку під светр, діставшись грудей.

Вони мовчки кохалися у його спальні. Вона швидко роздяглась, потім сіла на ліжко, щоб він узяв її. Навіть після оргазму вони ще деякий час не розмовляли й уникали потім розмов на цю тему. Вона знову розповіла йому про минулий день та про те, чим вона займалася з дітьми. Потім вона його переконала, що не може залишитись на ніч.

Вони ще багато разів кохалися, по-справжньому, щоразу як вона приходила протягом кількох наступних тижнів. Він уже більш-менш приготувався до тієї хвилини, коли вона поставить питання про законність їх відносин: адже ж їй було лише п’ятнадцять, а йому — тридцять п’ять. Він навіть міг би бути її батьком. Але здавалось, вона зовсім не хотіла дивитися на речі під таким кутом: але ж тоді під яким кутом вона сприймає все це? Зрештою він зрозумів, що у пориві почуттів та вдячності вона просто насолоджується. Звичайно, через шлюб він втратив будь-який контакт з реальністю. Він просто забув, що деякі жінки кохаються заради насолоди. Він був не перший чоловік у Ешаристі, минулого року в неї вже був близький приятель, на рік старший за неї, який навчався у випускному класі. З тих пір вона його не бачила; але існували речі, яких вона не знала, наприклад феляція. Вперше він втримався, не наважився вивергнути сім’я їй у рот. Але дуже швидко він помітив, що їй це подобається, її забавляло відчуття бризкання його сперми. Йому було зовсім легко довести її до оргазму. Зі свого боку йому теж було дуже приємно відчувати у своїх міцних обіймах це пружне та гнучке тіло. Вона була розумною й допитливою; її цікавила його робота, про яку вона багато розпитувала його: у неї було майже все те, чого не було в Одрі. Світ сучасного підприємства був їй абсолютно невідомим, екзотичним. Ешаристі намагалась пізнати його традиції та звичаї. Вона ніколи не ставила таких запитань своєму батькові, та той все одно не зміг би їй відповісти — він працював у державній лікарні. Отже, їх стосунки, як казав собі Жан-Ів з дивним відчуттям релятивізму, були урівноваженими. Яка удача, що його донька не навчається в десятому класі; нема зайвого клопоту, як і головне чому слід запобігати інцесту.