Через три тижні після першого сумісного сексу Ешаристі заявила йому, що знову зустріла того хлопця і що їм краще припинити стосунки, бо зустрічі ставали дедалі складнішими й нестерпнішими. Він виглядав таким розгубленим і знервованим, що вона навіть запропонувала наступного разу зробити йому мінет. Він не дуже розумів, чому це було менш серйозно, але ж він майже забув сприйняття п’ятнадцятирічного підлітка. Після його повернення з роботи вони продовжували довго говорити про життя; саме вона завжди обирала зручний момент. Вона роздягалась до поясу, він пестив її груди; потім він притулявся до стіни, а вона ставала перед ним на коліна. За його стогоном вона завжди дуже чітко розуміла, коли в нього буде виверження. Тоді вона відсторонялась; маленькими точними рухами вона спрямовувала його еякуляцію то на груди, то на рот. У цю мить вона мала грайливий, майже дитячий вигляд. Згадуючи такі моменти, він меланхолічно розумів, що вона перебуває лише на самому початку свого любовного життя, що вона зробить щасливими багатьох коханців. Вони зустрілися в цьому житті, і це вже було великою вдачею.

У другу суботу місяця, коли Ешаристі з напівзаплющеними очима та широко розтуленим ротом почала енергійно масажувати йог о член, він раптом помітив у дверях вітальні свого сина. Він затремтів і відвернувся, а коли знову підвів очі, хлопчик уже зник. Ешаристі нічого не помітила, вона провела рукою поміж його ногами і обережно стиснула яєчка. У нього з’явилось тоді дивне відчуття нерухомості. Здавалося, що його загнали у глухий кут. Далі — все, безвихідь. Покоління змішались, наступність не мала більше сенсу. Він притягнув обличчя Ешаристі до свого члена, смутно відчуваючи, що сьогодні вони робили це в останній раз; йому був потрібен її рот. Щойно вона зімкнула свої губи, як він кінчив. Довго, кілька разів дістаючи членом до самих глибин її горла; все його тіло тремтіло, немов від ударів блискавки. Потім вона підвела на нього очі; він продовжував утримувати рукою голову дівчини.

Протягом двох-трьох хвилин вона тримала його член у себе в роті, повільно, заплющивши очі, проводячи язиком по його головці. Незадовго до того, як вона пішла, він сказав їй, що вони більше не кохатимуться. Він сам чітко не розумів, чому; якщо б син комусь розказав про те, що він бачив, це, певно, зашкодило б йому у момент розлучення. Але було ще щось, чого він ще не міг збагнути. Про все це тяжким самозвинувачуваним тоном він розповів мені через тиждень, попросивши нічого не казати Валері. Правду кажучи, він дещо мене дістав; я не розумів, у чому проблема, і тільки з люб’язності робив вигляд, що мене це дуже цікавить, що я зважую всі за та проти, але я ні на йоту не вірив у реальність цієї ситуації. Мені здавалось, що я знаходжусь на знімальному майданчику програми Мірей Дюма[71].


Проте на роботі все йшло дуже добре. Він із задоволенням повідомив мені про це. Була невелика проблема з клубом у Таїланді: щоб збільшилась кількість клієнтів у цьому напрямку, треба було передбачити бар з дівчатами на виклик та масажний салон, а це було важко зробити в межах кошторису готелю. Він подзвонив Готфріду Рембке. Бос «TUI» швидко знайшов вихід: у нього там був партнер, китайський підприємець, який постійно мешкає в Пхукеті і міг би зайнятись будівництвом розважального комплексу поблизу готелю. Німець, здавалось, був у дуже доброму настрої, все обіцяло високі доходи. На початку листопада Жан-Ів отримав екземпляр каталога для німецьких клієнтів; з рекламою вони не церемонились, відразу зауважив він. На всіх фото — місцеві дівчата з оголеними грудьми в тонесеньких стрінгах або прозорих спідницях, сфотографовані на пляжі або прямо в номерах готелю. Всі вони спокусливо посміхались, проводячи язиком по губах: важко було помилитися щодо них. «Подібні речі ніколи б не пройшли тут, у Франції», — зауважив він Валері. Цікаво було відмітити, що з наближенням до Європи все частіше витала ідея об’єднання держав, проте про уніфікацію юридичного простору не йшлося. У Нідерландах та Німеччині проституція була вже узаконена і мала свій особливий статус; у Франції численна армія противників вимагала її повної заборони, навіть запровадження штрафних санкцій щодо клієнтів, як це вже зробили у Швеції. Валері здивовано глянула на нього: чудний він якийсь, все частіше вдається до безплідних непродуктивних міркувань. Вона ж продовжувала завзято працювати, методично, з холодною рішучістю; часто приймала рішення, навіть не порадившись з ним. Вона не звикла ні з ким радитись. Часто я відчував, як вона вагається, не знає що робити; генеральна дирекція не втручалась, надаючи їй повну свободу дій. «Вони просто чекають. Хочуть побачити, чи вийде в нас щось, чи наш намір з тріском провалиться», — одного дня гнівно повідала вона мені. Вона мала рацію, це ж було очевидно, я не міг їй нічого заперечити. Такі правила гри.

Я не мав нічого проти того, щоб сексуальність посіла своє місце в ринковій економіці. Існує купа способів заробляти гроші, чесних і не дуже, за допомогою власного розуму або, навпаки, за його повної відсутності — шляхом грубої фізичної сили. Гроші можна добути завдяки таланту, сили або ризику, навіть завдяки красі. Ще можна розраховувати на банальну посмішку фортуни. Найчастіше гроші нам дістаються у спадщину, як мені. На цій землі чимало різних людей отримували великі гроші: колишні видатні спортсмени, бандити, митці, манекенниці, актори, багато підприємців та спритних фінансистів, а ще — кілька тенісистів, рідше — винахідники. У цій статистиці немає аніякого сенсу, проте вона показує, якими різними є всі ці люди. А ось критерії сексуального вибору надзвичайно прості: вони зводяться до молодості та фізичної краси. Звичайно, ці показники мають свою ціну, але не нескінченну ціну. У минулих століттях ситуація була зовсім іншою. В той час сексуальність головним чином пов’язувалась із продовженням роду. Щоб підтримувати генетичну цінність роду, людство повинно було враховувати неймовірну кількість різноманітних критеріїв: здоров’я, силу, молодість, фізичну міць. Краса була всього практичним поєднанням усіх цих критеріїв. Сьогодні ж розклад карт змінився: краса, як і раніше, зберігає свою цінність, але стає цінністю на продаж, нарцисизмом. Якщо сексуальність мала стати товаром обміну, найкращим було рішення використання грошей, — цього універсального посередника, який дозволяє знайти точний еквівалент розуму, таланту та технічної компетенції, який вже дозволив ідеально стандартизувати різні думки, смаки та способи життя. На відміну від аристократів, багаті люди не намагаються відрізнятися від решти населення. Вони всього-навсього прагнуть бути багатими. З абстрактного поняття гроші перетворилися на реалію, на яку не впливають ані колір шкіри, ані зовнішній вигляд, ані вік та розум, жодні інші відмінності — ніщо, крім самих грошей. Упродовж багатьох століть мої європейські пращури важко і багато працювали. Вони намагалися заволодіти світом, а потім змінити його. Певною мірою їм це вдалося. Завдяки економічному інтересу, смаку до праці, а також вірі у вищість своєї цивілізації вони теоретично започаткували й обґрунтували мрію, прогрес, утопію, майбутнє. Протягом двадцятого століття це усвідомлення власної цивілізаторської місії потроху вивітрилась. Європейці, принаймні деякі з них, продовжували працювати, іноді — важко працювати, але робили вони це завдяки інтересу або фанатичній відданості своїй справі. Переконаність у своєму природному праві володіти світом і творити його історію зникла. У результаті сумісних зусиль багатьох країн Європа залишалася багатим континентом; напевно, я повністю втратив розум, кмітливість та завзятість своїх пращурів. Я — багатий європеєць, міг би придбати в інших країнах за невисоку ціну їжу, різні послуги і будь-яких жінок. Я — європеєць-декадент, усвідомлюючи свою майбутню смерть і повністю віддавшись почуттю егоїзму, не бачив жодних причин, щоб позбавити себе всього цього добровільно. Втім, для мене таке бачення ситуації не було тяжким. Я розумів, що люди, подібні до мене, не можуть забезпечити виживання суспільства, більше того, на мою думку, вони навіть не варті жити. Світ змінюватиметься. Він уже змінюється, але я відчував, що мене це не стосується. Єдиним моїм справжнім почуттям було бажання якомога швидше виповзти з цього лайна. Листопад був холодним та похмурим; останнім часом я більше не читав Огюста Конта. Моєю єдиною розвагою у відсутність Валері було спостереження крізь віконне скло за рухом хмар. Ближче надвечір над Жентілі формувалися гігантські зграї шпаків. Вони описували у небі вигадливі віражі та спіралі. Я дуже хотів надати їм якогось змісту, побачити в них передвісників близького Апокаліпсису.

13

Одного вечора, виходячи з роботи, я зустрів Ліонеля. Я не бачив його майже рік, відтоді як повернувся з «Тайських тропіків». Дивно, але я його відразу впізнав. Я трохи здивувався з приводу того, що це справило на мене таке сильне враження, я навіть не пам’ятаю, щоб спілкувався з ним під час подорожі.

«У мене все гаразд», — сказав він. Його праве око вкривала велика ватна пов’язка. Нещасний випадок на роботі, щось вибухнуло. Але нічого страшного, його вчасно прооперували, що могло повернути п’ятдесят відсотків зору. Я запросив його пропустити по пляшечці в кафе поблизу Королівського палацу. У мене промайнула думка: чи впізнав би я зараз Робера, Жозіан та інших членів групи. Мабуть, що так Ця думка дещо засмутила мене. Моя пам’ять постійно накопичувала інформацію, переважно абсолютно непотрібну. Як нормальна людина, я особливо знався на відкладанні і впізнаванні образів інших людей. Ніщо не приносить людині більше користі, аніж сама людина. Я не дуже добре розумів, чому саме запросив Ліонеля до кафе. Розмова, певно, обтяжить. Щоб підтримати розмову, я запитав, чи мав він нагоду повернутися до Таїланду. Ні, проте бажання в нього таке було, хоча така подорож коштувала, на жаль, дуже дорого. Чи бачив він інших членів нашої групи? Ні, нікого. Тоді я розповів, що бачив Валері, яку він, мабуть, пам’ятає, і що ми навіть живемо разом. Він, здавалось, був радий почути таку новину. Безперечно, ми всі справили на нього хороше враження. Він сказав, що в нього немає можливості багато мандрувати, а спогади про цю відпустку в Таїланді залишились для нього одними з найкращих. Я був щиро зворушений його простотою, наївним бажанням бути щасливим. Саме тоді в мене з’явився порив, згадуючи про який, я і сьогодні вважаю його гарним. Взагалі я не можу назвати себе доброю людиною. Це не найсильніша риса мого характеру. Гуманізм мені огидний, доля інших людей взагалі залишає мене байдужим. Я навіть не пам’ятаю, щоб колись відчував щось на зразок солідарності. Як би там не було, цього вечора я пояснив Ліонелю, що Валері працює у сфері туризму і що компанія планує відкрити новий клуб у Крабі. Я міг би дістати йому недільний тур з п’ятдесятивідсотковою знижкою. Звичайно, це була чистісінька вигадка, але на ту мить я вже чітко вирішив покрити різницю. Мабуть, я певною мірою лукавив, але мені здається, що я відчував щире бажання надати йому ще одну можливість, бодай на тиждень, пізнати задоволення від досвідчених рук молодих тайських повій.


Коли я розповів Валері про цю зустріч, вона трохи збентежено подивилась на мене. Вона зовсім не пам’ятала Ліонеля. Саме в цьому полягала основна його проблема: він був непоганий хлопець, але в нього не було нічого примітного. Надто стриманий, надмірно скромний, дуже важко втримати в пам’яті бодай якісь спогади про нього. «Гаразд, — зрештою мовила вона. — Якщо тобі це буде приємно. Звичайно, тобі не доведеться платити п’ятдесят відсотків, я розповім. У мене буде кілька запрошень на тиждень відкриття. Початок — першого січня». Наступного дня я зателефонував Ліонелю, щоб повідомити, що його подорож буде безкоштовною. Цього разу це було занадто, він не міг мені повірити, навіть довелося докласти певних зусиль, щоб переконати його прийняти запрошення.

Того ж дня я зустрівся з молодою художницею, яка прийшла показати мені свою роботу. Її звали Сандра Хексжтовуайан або щось подібне, я не зміг запам’ятати це прізвище. Якби я був її агентом, то запропонував би змінити його на Сандру Холідей. Це була зовсім молода дівчина в досить банальних штанях та футболці з дещо круглим обличчям та коротким кучерявим волоссям. Вона закінчила Інститут Мистецтв Кана. За її словами, вона працювала виключно зі своїм тілом. Я занепокоєно подивився на неї, поки вона розкривала свій портфель. Я сподівався, що вона не показуватиме мені фотографії пальців ніг чи щось подібне після втручання пластичного хірурга, мене вже дістали такі історії. Але ж ні, вона простягла мені поштові листівки, які вона зробила, з відбитками своєї піхви, яку вона пофарбувала в різні кольори. Я обрав бірюзовий і бузковий, а ще пошкодував, що не приніс в обмін фотографії свого члена. Ідея була дуже симпатичною, але пам’ять нагадувала мені, що Ів Кляйн уже робив щось подібне ще сорок років тому; мені буде важко відстояти її проект. «Звичайно, звичайно, — погодилась вона. — Це треба розглядати як експеримент зі стилем». З цими словами вона дістала із картонної упаковки більш складний предмет із двох коліс різною розміру, пов’язаних між собою тонкою гумовою стрічкою; керувати цим пристроєм можна було за допомогою спеціальної ручки. Гумова стрічка була вкрита маленькими пластмасовими пірамідальними горбками. Я повернув ручку, провів пальцем по стрічці, яка почала рухатися; це викликало щось на зразок, як здалося, приємного тертя. «Це муляж мого клітора», — пояснила дівчина. Я відразу відсмикнув палець. «Я сфотографувала його через ендоскоп у момент ерекції, занесла знімки до комп’ютера. За допомогою тримірної графіки я надала їм об’єму, змоделювала процес за допомогою рейтрейсингу,[72] потім відправила на завод». Мені здалося, що вона надто захоплюється технічними подробицями. Я знову покрутив ручку, скоріше машинально. «Так і хочеться доторкнутись, правда? — задоволено мовила вона. — Я планую з’єднати його з опором, щоб запалити електричну лампочку. Що ви про це думаєте?» Правду кажучи, я був проти, мені здавалось, що це зашкодить простоті концептуального задуму. Для сучасного митця ця дівчина була доволі симпатичною; я б навіть запропонував їй колись розділити з нами груповий секс; впевнений, вони з Валері добре б знайшли спільну мову. Проте я дуже швидко зрозумів, що в моєму становищі це може бути розцінено як сексуальне домагання. У розпачі я продовжував вивчати пристрій. «Знаєте, — сказав я, — я займаюсь переважно фінансовим аспектом проектів. Що ж до естетичної цінності, вам слід зустрітися з мадемуазель Дуррі». Я записав їй на візитці прізвище й номер телефону Марі-Жан. Зрештою, вона має розумітися на всіх цих винаходах з клітором. Дівчина, здавалося, трохи розгубилась, проте простягла мені пакетик, наповнений пластмасовими пірамідами. «Я вам залишу кілька муляжів, — мовила вона. — На заводі мені зробили багато». Я подякував їй і провів до виходу. Перед тим як попрощатись, я запитав, чи мали муляжі реальний розмір. Звісно, запевнила вона, це була частина її проекту.