Того ж вечора я уважно вивчав клітор Валері. Досі я не приділяв йому належної уваги. Коли я пестив його чи лизав, це входило в загальну схему кохання, я запам’ятав позицію, яку я мав зайняти, та ритм рухів. Але тепер я дуже пильно роздивлявся цей маленький орган, який бився перед моїми очима. «Що ти робиш?» — здивовано спитала вона, пролежавши десь хвилин з п’ять з розсунутими ногами. «Артистичне дослідження…» — відповів я, коротко лизнувши її поміж ногами, щоб задовольнити її нетерпіння. У муляжі дівчини, звісно, бракувало смаку та запаху; але якщо не зважати на це, схожість, безперечно, була. Після огляду я розсунув двома руками піхву Валері і почав короткими і дуже точними рухами язика лизати її клітор. Невже довге очікування так посилило її бажання? Чи це через мої більш точні та уважні рухи? Нехай там що, але вона відразу кінчила. Втім, подумав я, ця Сандра скоріше за все прекрасний митець; її проект змушує по-новому подивитися на світ.

14

З початку грудня стало зрозуміло, що клуби «Афродіта» матимуть великий історичний успіх. Листопад в індустрії туризму традиційно вважається найбільш важким місяцем. Жовтень — пізня осінь, у грудні починається період свят, але рідко, дуже рідко люди їдуть у відпустку в листопаді, за винятком кількох розважливих та запеклих холостяків. Але перші результати, які надійшли з клубів, були напрочуд обнадійливими: наша формула відразу набула великого успіху, можна було навіть сподіватися на прорив на ринку. Того таки дня, коли надійшли перші звіти, я вечеряв з Валері та Жан-Івом. Він якось дивно поглядав на мене: результати перевищували всі його сподівання: за місяць рівень зайнятості номерів у клубах був понад дев’яносто п’ять відсотків незалежно від країни. «Так, секс, одвічний секс, — збентежено мовив я. — Людям потрібен секс, вони просто не насмілюються зізнатись у цьому». Все це змушувало замислитися, поміркувати і подумки все зважити. Офіціант приніс antipasti.[73] «Відкриття клубу в Крабі буде неймовірним… — продовжував Жан-Ів. — Рембке телефонував мені, усі місця зарезервовані ще три тижні тому. Крім того, дуже добре, що жодної інформації не з’явилось у пресі, ані рядка. Таємничий успіх, водночас повний і конфіденційний. Саме цього ми й прагнули».

Жан-Ів нарешті насмілився найняти однокімнатну квартиру і піти від дружини. Йому дадуть ключі тільки першого січня, але так навіть краще; я відчував, що він уже заспокоївся. Жан-Ів був відносно молодий, вродливий і відверто багатий: я, звісно, підозрював, що все це не обов’язково допомагає жити; але ж це принаймні може викликати якісь бажання в інших. Я все ще не розумів його амбіції, завзятість, з якою він виконував свою роботу та робив кар’єру. Гадаю, що причина була не в грошах: він платив збільшені податки і не виявляв жодного потягу до розкошів; крім того, Жан-Ів не був безмірно відданий компанії, альтруїзму за ним я теж не помічав: у розвитку світового туризму важко було вбачати шляхетну мету. Його амбіції існували самі по собі. Знайти їм інше пояснення було неможливо. Безперечно, у нього скоріше жило бажання щось збудувати, ніж це було просте прагнення влади чи дух змагання — я ніколи не чув, щоб він говорив про кар’єрні успіхи своїх колишніх однокашників по Школі бізнесу, гадаю, що вони були для нього не дуже важливі. Взагалі його мотивація була гідною пошани. Саме вона штовхає людство уперед, сприяючи його розвитку. Соціальна винагорода, яку він отримував, полягала у високій зарплатні; за якогось іншогоу режиму вона могла б матеріалізуватись у вигляді шляхетного чину або інших привілеїв на зразок тих, які надавались членам так званої номенклатури; за кінцевим рахунком, мені здається, це б нічого не змінило. Жан-Ів працював, бо він любив працювати. Це було водночас і загадковим, і разом з тим чистим бажанням.


П’ятнадцятого грудня, за два тижні до відкриття клубу, Жан-Ів отримав тривожний дзвінок з «TUI». Щойно викрали німецького туриста разом з тайською дівчиною, яка його супроводжувала. Це трапилось у Хат Айяї — на крайньому півдні країни. Місцева поліція отримала незрозуміле послання, написане поганою англійською, у якому жодного слова не було про викуп, проте зазначалося, що ці двоє будуть страчені за поведінку, яка суперечить ісламським законам. Справді, вже упродовж кількох місяців у прикордонній з Малайзією зоні спостерігалась активізація ісламського руху, який підтримувала Лівія. Але вперше був учинений напад на людей.

Вісімнадцятого грудня голі і знівечені трупи двох людей були викинуті з вантажівки посеред центральної площі міста. Дівчина була закидана камінням, над нею жорстоко познущалися; шкіра всюди була повністю пошкоджена, а тіло являло собою єдиний набряк. Німцю перерізали горло і кастрували, його член та яєчка були всунуті йому в рот. Цього разу німецька преса клюнула і поширила цю інформацію; з’явилось навіть декілька статей у Франції. Газети вирішили не публікувати фотографій жертв, але вони дуже швидко стали доступними в Інтернеті. Щодня Жан-Ів телефонував до «ТІЛ»: поки що ситуація не стала більш тривожною, дуже мало людей скасували свої поїздки, інші продовжували виношувати свої плани на відпочинок Тайський прем’єр-міністр повсюди виступав, заспокоюючи громадськість: сподіваємось, йдеться про окремий випадок, усі досі відомі терористичні рухи покінчили з викраденнями та вбивствами.

Проте щойно ми прибули до Бангкока, я відразу відчув деяку напругу, особливо в районі Сухумвіт, де мешкала більшість туристів із Середнього Сходу, передусім з Туреччини та Єгипту, але були туристи з набагато суворіших мусульманських країн, таких як Саудівська Аравія чи Пакистан. Коли група туристів йшла вулицею, я відчував, як вороже дивляться на неї люди. На вході багатьох нічних барів з дівчатами на виклик я побачив таблички «NO MUSLIMS HERE»[74]; хазяїн бару в Патпонгу навіть доповнив своє послання, дописавши: «We respect your Muslim faith: we don't want you to drink whisky and enjoy Thai girls»[75]. Проте ці бідолахи були тут ні при чому. Більше того, було зрозуміло, що у разі будь-якої агресії вони стануть першими жертвами. Під час своєї першої подорожі до Таїланду я був здивований, коли побачив багатьох вихідців з арабських країн. Вони приїхали з тих же самих причин, що і туристи із Заходу, здавалося навіть, що вони ще з більшою енергією кидалися у вихор нових можливостей. Часто-густо в барах готелів вже о десятій ранку можна було зустріти їх за пляшкою віскі. Вони першими приходили до відкриття масажних салонів. Схоже, відчуваючи свою провину перед ісламськими законами, вони завжди були дуже ввічливими та обхідливими.

Бангкок, як і раніше, був таким же гамірливим і брудним. Дихати тут було дуже важко. Тепер він мені вже не так подобався. У Жан-Іва були заплановані дві-три зустрічі з банкірами… Чи в міністерстві… Я не досить уважно відслідковував його контакти. Через два дні він повідомив нам, що його зустрічі були дуже плідними: місцева влада виявилася покладистою. Вони готові на все заради щонайменших західних інвестицій. Уже протягом кількох років Таїланд не може вийти з глибокої кризи, біржове котирування акцій та місцева валюта падали в ціні, державний борг становив сімдесят відсотків внутрішнього валового продукту. «Вони так глибоко сидять у лайні, що навіть корупція тут зникла, — повідомив нам Жан-Ів. — Звісно, мені довелося підкинути їм трохи грошенят, але зовсім трішечки. Це ніщо порівняно з тим, що було п’ять років тому».

Вранці тридцять першого грудня ми сіли в літак до Крабі. Вийшовши з автобуса, я зіткнувся з Ліонелем, який прилетів сюди напередодні. Він сказав, що дуже радий мене бачити; з превеликим зусиллям я зміг зупинити потік його вдячностей. Але, підійшовши до свого бунгало, я теж був уражений красою пейзажу. Пляж був величезний та чистий, пісок тонкий, наче пудра. За кілька десятків метрів океан мінився під сонцем: він змінював свої кольори від лазурного до бірюзового, від бірюзового до смарагдового. Величезні вапнякові скелі випиналися з води до самого горизонту, зникаючи в далечині і надаючи бухті нереального космічного розмаху.

— Саме тут знімали фільм «Пляж»? — запитала мене Валері.

— Ні, здається у Кох Пхі-Пхі, але я не бачив цього фільму.

За її словами, я небагато втратив: крім пейзажів, у фільмі немає нічого цікавого. Я невиразно пам’ятав твір, у якому кілька туристів шукали незайманий острів. Єдиним їхнім путівником була карта, яку намалював старий бродяга перед тим, як учинити самогубство в готелі Кхао Сен Роуд. Спочатку вони пішли в надто переповнений туристами Кох Самуї, а вже звідти дісталися до найближчого острова, хоча й там виявилося занадто людно. Зрештою, підкупивши якогось моряка, їм пощастило висадитися на тепер уже їхній острів, розташований у мальовничому природному заповіднику, завдяки чому він і був у принципі недосяжний. Саме тоді і почалися проблеми. У першій главі твору дуже добре розповідається про прокляття туриста, який поринає в нестримні пошуки «нетуристичних» місць, єдина присутність якого спричиняє їх дискредитацію. Він просувається уперед, але реалізація проекту дедалі більше позбавляється сенсу. «Така безнадійна ситуація, схожа на ту, коли людина намагається втекти від власної тіні, дуже добре відома в туристичних колах, — пояснила мені Валері. — Мовою соціологів це називається «парадоксом подвійного зв'язку».

Втім, туристи, які обрали «Ельдорадо — Афродіту» у Крабі, схоже, не потрапили в тенета парадоксу подвійного зв'язку — хоча пляж і був дуже великий, вони майже всі влаштувались на одному місці. Наскільки я міг судити з того, що побачив, вони виглядали типовими клієнтами, що на них ми й розраховували: багато німців, скоріше за все керівників або представників вільних професій. У Валері були точні цифри: вісімдесят відсотків німців, десять — італійців, п’ять — іспанців та п’ять — французів. На превеликий подив, було багато подружніх пар, які сповідали розпутний стиль життя. Такі пари можна було зустріти десь у Кап-д’Агді: більшість жінок мали силіконові груди, носили навколо талії чи на щиколотці золоті ланцюжки. Я також помітив, що практично всі купалися абсолютно голими. Все це додавало мені впевненості, що з такими людьми майже не виникає проблем. Всупереч місцю, яке характеризується як пронизане «туристичним духом», місце відпочинку, призначене для свінгерів, набуває все більшої цінності у міру того, як збільшується кількість саме таких туристів, що за своєю сутністю не є проявом парадоксу. «У світі, де розкішшю вважається вдале уникання спілкування з іншими людьми, дитяча товариськість німецьких свінгерів-буржуа являє собою особливу, напрочуд тендітну форму руйнування», — зауважив я, коли Валері знімала бюстгальтер та трусики. Роздягнувшись, я дещо стурбовано помітив, що збудився, і ліг поруч з нею долілиць. Вона розсунула ноги, підставляючи свої статеві органи сонцю. За кілька метрів від нас справа сиділа група німців, які обговорювали статтю в журналі «Шпігель». В однієї з них між ногами було поголено і можна було добре розглядіти її тонку і пряму щілинку. «Мені подобаються такі піхви, — тихо промовила Валері, — так і хочеться провести по ній пальцем». Мені теж подобалося, але зліва сиділа пара з Іспанії. Жінка, навпаки, мала дуже рясний лобковий заріст з чорного й кучерявого волосся. Це мені теж подобалось. Коли вона лягала, я кинув погляд на її великі, пухлі й м’ясисті губки. Це була молода жінка не більше двадцяти п’яти років, але в неї вже були важкі груди з широкими випуклими навколососковими кружками. «Давай, повернись на спину…» — прошепотіла Валері мені на вухо. Заплющуючи очі, я підкорився, ніби в такій спосіб можна було уникнути розуміння моїх подальших дій. Я відчув, як мій член здіймається, голівка виходить зі свого безпечного шкіряного чохла-притулку. За мить я перестав мислити, концентруючись лише на власних відчуттях; сонце приємно гріло слизову оболонку Я не розплющував очі і тоді, коли відчув, як по моєму тілу, від торса до живота побігла тонка цівка нагрітої сонцем олії. Пальці Валері, ледь торкаючись мого тіла, рухалися дуже швидко. Запах кокосових горіхів наповнював повітря. Коли вона почала лити олію на мій член, я швидко розплющив очі: вона стояла навколішки поряд зі мною напроти іспанки, яка піднялася на ліктях, щоб усе добре роздивитися. Я знову відкинувся на пісок, поринувши поглядом у блакитну далечінь неба. Валері провела долонею по моїх яєчках, вставила середній палець у анус, а іншою рукою продовжувала пестити мій член. Повернувши голову вліво, я побачив, що іспанка теж займалася членом свого супутника; знову підвів очі до лазурного неба. Почувши звук кроків, що наближалися до мене по піску, я знову заплющив очі. Спочатку почувся звук поцілунка, потім — перешіптування. Я вже не знав, скільки рук та пальців обплели і пестили мій член; до мене долинав лише ніжний шелест прибою.