Мішель Уельбек - Платформа

Покинувши пляж, ми пішли оглянути центр дозвілля. Спускалась ніч, одна за одною загоралися різнокольорові вивіски нічних барів. На круглій площі навколо гігантського масажного салону розташувалося відразу з десяток барів. На вході ми зустрілися з Жан-Івом. Його супроводжувала молода дівиця з великими грудьми і світлою шкірою. У своїй довгій сукні вона була схожа на китаянку.

— Як там всередині? Добре?

— Надзвичайно: є й кітч, але по-справжньому дуже багате вбрання — фонтани, тропічні рослини, водоспади, біля яких навіть поставили статуї грецьких богинь.

Ми влаштувались на глибокому канапе, щедро обшитому золотими нитками. Потім вибрали двох дівчат. Масаж був надзвичайним, гаряча вода і рідке мило змили з нашої шкіри сліди олії. Дівчата рухалися граціозно, для нас вони намилили собі груди й сідниці: Валері відразу почала стогнати. Я вкотре був зачарований багатством ерогенних зон у жінок.

Після масажу ми обсохли і простяглись на великому круглому ліжку, навколо якого на двох третинах окружності висіли дзеркала. Одна з дівчат пестила Валері, дуже легко довівши її до оргазму; я сидів навколішки біля її обличчя, інша дівчина ніжила мене і робила мінет. Коли Валері відчула, що я маю кінчити, вона жестом звеліла дівчатам наблизитися до нас: доки одна з них лизала мені між ногами, інша цілувала Валері в губи. Я кінчив прямо на їх напівсплетені губи.

Гостями новорічної вечері були переважно тайці, більш-менш пов’язані з місцевим туризмом. Не приїхав жоден керівник «Орор». Директор «TUI» теж не зміг вирватись, але він прислав свого представника, який, певно, не мав ніякої влади, але був дуже потішений такою нагодою. Страви були вишуканими, меню складалось переважно з тайської та китайської кухні. Хрусткий рис з базиліком і лимонними дольками, оладки із водяного в’юнка, каррі з креветок у кокосовому молоці, жарений рис з акажу та мигдалем, неймовірно соковита і смачна качка. Заради свята завезли французькі вина. Кілька хвилин я поговорив із Ліонелем, який, здавалось, просто випромінював щастя. Він був з чарівною дівчиною, родом із Чіанг Маї на ім’я Кім. Він зустрів її першого ж дня в топлес-барі. З тієї миті вони повсюди ходили разом; він не зводив з неї очей. Я добре розумів, що могло спокусити цього тупуватого, дещо незграбного телепня в цьому тендітному, майже нереально витонченому створінні. Не думаю, що він міг би зустріти таку дівчину на батьківщині. Ці маленькі тайські повії — боже благословення, дарунок небес, і не що інше. Кім трохи говорила французькою. Вона вже була одного разу в Парижі, дівчина по-справжньому захопилась Ліонелем. Її сестра одружилась з французом.

— Ось як? — здивувався я. — І хто він?

— Лікар… — вона трохи насупилася. — Звісно, у такої як я, зовсім інший стиль життя.

— Але ж у тебе гарантована робота… — оптимістично мовив я. — Всі тайці хочуть стати чинушами.

Вона з сумнівом подивилась на мене. Проте це була чиста правда. Державна служба справляла на тайців справді магічне враження. Так, у Таїланді всі чиновники корумповані. Їм не просто гарантована робота, вони ще й неймовірно багаті. Вони можуть собі дозволити все, що заманеться. «Що ж, добраніч… — сказав я, прямуючи до бару. — «Дякую…» — відповіла вона, червоніючи. Не знаю, що на мене найшло тої миті, чому я вирішив вдати з себе людину, яка знається на житті; певно, старію. У мене були великі сумніви щодо цієї дівчини: тайці з півночі країни зазвичай дуже вродливі, але іноді вони вже занадто це усвідомлюють. Увесь свій вільний час вони проводять перед дзеркалом, повною мірою розуміючи, що їхня краса є для них основним економічним багатством та козирем. Вони стають вередливими й розбещеними. З іншого боку, на відміну від західних модниць, Кім не могла збагнути, що Ліонель сам був істотою з ведмежого кутка. Основними критеріями визначення рівня фізичної краси є молодість, відсутність фізичних і розумових вад, а також відповідність загальновизнаним нормам; це універсальні критерії. Додаткові, відносні й нечіткі критерії навряд чи оцінить дівчина, вихована на іншій культурі. Ліонель зробив ставку на екзотику і не прогадав. «Що ж, — подумав я, — я зробив усе, що міг, щоб допомогти йому спробувати стати щасливим».

З келихом «Сент-Естефу»[76] я сів на лавку, щоб подивитись на небо у зорях. Дві тисячі другий рік мав знаменувати для Франції входження в єдиний європейський грошовий простір. Крім того, передбачалася ціла низка важливих подій: чемпіонат світу з футболу, президентські вибори, різноманітні заходи у сфері засобів масової інформації. Місяць освітлював скелясті береги бухти; опівночі планувався феєрверк. За кілька хвилин до мене підсіла Валері. Я обійняв її, поклав голову їй на плече. Я ледь розрізняв риси її обличчя, але я безпомилково впізнавав добре знайомий запах і текстуру шкіри. При перших вибухах ракет я помітив, що на ній була та ж сама зелена напівпрозора сукня, яку вона носила рік тому, напередодні Нового року у Кох Пхі-Пхі. У мене виникло тривожне відчуття. Коли вона торкнулась моїх губ своїми губами, мені здалося, що світ змінюється. Дивно: менше за всіх я заслуговував на такий дарунок долі, але я отримав шанс ще раз пережити це. Надто рідко в житті людина отримує другий шанс; це суперечить усім законам природи. Я міцно стис її у своїх обіймах. Зненацька мені захотілося розплакатися.

Човен плив нескінченною бірюзовою гладінню моря. Мені не треба було думати про послідовність рухів. Ми дуже рано вирушили у путь, прямуючи до напрямку Кох Майї, лавіруючи між коралів та величезних вапнянкових скель. Деякі з них мали форму кільця. Вузьким проритим у скелі каналом можна було потрапити до центральної атолової лагуни. Усередині вода кольору зеленого смарагду була нерухомою. Лоцман зупинив двигун. Валері подивилась на мене, ми мовчки, не рухаючись, дивились на цю красу. Час спливав у абсолютній тиші.

Ми висадились на острові Кох Майя, у бухті, захищеній високими кам’яними стінами. Внизу метрів на сто простягався вузький і вигнутий пляж. Сонце вже високо стояло в небі, була одинадцята година. Лоцман знову завів катер і поплив до Крабі. Він мав приплисти за нами надвечір. Щойно ми увійшли у бухту, звук мотора затих.

За винятком сексуального акту в житті людини дуже мало хвилин, коли тіло радіє простому щастю життя, наповнюється радістю лише тому, що воно існує на цьому світі. Мій день першого січня був повністю насичений такими хвилями. У мене залишились лише неясні спогади про цю насиченість. Мабуть, ми купались у морі, грілися на сонці й кохалися. Не пригадую, щоб ми багато розмовляли чи оглядали острів. Пам’ятаю запах Валері, смак солі, яка підсихала на її тілі. Пам’ятаю, як я заснув, увійшовши у неї, і прокинувся від її фрікцій.

Човен повернувся за нами о п’ятій вечора. На терасі готелю, який нависав над бухтою, я випив кампарі, а Валері — Маї Таї.[77] Вапняні шпилі гір здавалися майже чорними в оранжевому світлі. З пляжу, обмотані рушниками, повертались останні відпочиваючі. За кілька метрів від берега, міцно притиснувшись один до одного, у теплій воді бавилися двійко закоханих. Промені сонця, яке вже сідало, відбивалися від золотого даху пагоди. У тихому повітрі розлягалися протяжні дзвони. За буддійською традицією, після кожного здійсненого благодіяння або благородного вчинку слід пом’янути його храмовими дзвонами. Це весела релігія, яка поширює у всесвіті свідчення про скоєні людьми благородні вчинки.

— Мішелю… — озвалася нарешті Валері після тривалого мовчання, дивлячись мені прямо у вічі. — Я хочу залишитись тут.

— Тобто?

— Залишитись тут назавжди. Я розмірковувала увесь день: це цілком можливо. Досить лише призначити мене директором цього курортного містечка. У мене є відповідний диплом, знання і досвід.

Я подивився на неї і нічого не відповів; вона взяла мене за руку.

— Тільки треба, щоб ти погодився піти з роботи. Ти згоден?

— Так. — Я відповів відразу, не роздумуючи. Ще ніколи в житті мені не було так легко приймати рішення.

Ми побачили, як Жан-Ів виходив із масажного салону. Валері жестом підкликала його, і він сів біля нас. Вона відразу розповіла йому про свій новий план.

— Що ж, — вагаючись, мовив він. — Звісно, в офісі будуть трохи здивовані. Але ж ти розумієш, що це пониження. Твоя зарплатня зменшиться принаймні удвічі. Інакше буде несправедливо стосовно до інших.

— Я розумію. Мені на це начхати.

Він ще раз уважно подивився на неї, здивовано похитав головою.

— Та якщо ти так вирішила… Якщо ти цього прагнеш… Врешті-решт, я — директор «Ельдорадо» і вправі призначати директорів клубів за власним бажанням.

— Отже, ти згоден?

— Так… Так, я не буду тобі заважати.

Дивний це стан — передчуття наступних змін. Не треба нічого робити, слід просто прислухатися до себе. За роздумами упродовж усієї вечері я не вимовив ані слова. Валері навіть почала непокоїтися.

— Ти впевнений, що цього хочеш? — запитала вона. — Переконаний, що не шкодуватимеш за Францією?

— Ні, не шкодуватиму.

— Тут немає ніякого культурного життя, ніяких розваг.

Це я розумів; наскільки я міг судити, культура здавалась мені компенсацією за наші біди та нещастя. Мабуть, можна було вигадати культуру іншого типу, пов’язану зі святом та лірикою, яка б розвивалась у загальному середовищі щастя й благодаті. Я не був у цьому повністю переконаний. Для мене це було теорією, проте її слушність не мала для мене ніякого значення.

«Існує TV-5»,[78] — байдуже мовив я. Вона посміхнулась. TV-5 — найгірший канал у світі, це ж усім відомо. — «Ти впевнений, що не нудьгуватимеш?» — наполягала вона.

У своєму житті я уже пізнав і відчув страждання, депресію, занепокоєння… Проте я ніколи не знав, що таке нудьга. Я не бачив сенсу в тупому й постійному повторенні одного й того ж. Звісно, в мене не було жодних ілюзій щодо цього. Я знав, що нещастя дуже міцно тримає, воно вигадливе і стійке і не відпустить просто так; але все ж таки це бодай якась перспектива, яка не викликала у мене ані найменшого занепокоєння. У дитинстві я міг годинами лічити пагони конюшини у лугах: і ніколи за довгі роки пошуків я не знайшов конюшини з чотирма листочками. Я не був ні розчарований, ні засмучений. Щоправда, з таким же успіхом я міг лічити листочки звичайної трави: вся ця конюшина з трьома листками завжди здавалась мені одвічно абсолютно однаковою, одвічно чарівною. Одного дня, коли мені було дванадцять років, я заліз на електричну опору, яка знаходилася на високій горі. Доки я ліз угору, жодного разу не подивився вниз. А вже там угорі, стоячи на платформі, мені здалося, що спуститись униз буде дуже складно й небезпечно. Гірські хребти зі своїми вічно засніженими верхівками простягалися до самого горизонту. Простіше було залишатися на місці і не ворушитися або стрибнути униз. Від цього екстремального кроку мене втримала картина роздавленого посеред скель тіла, яка виникла в уяві. Мені здається, я міг би сповна насолодитися своїм останнім польотом.

Наступного дня я познайомився з Андреасом, німцем, який жив тут уже понад десять років. Він був перекладачем. Це дозволяло йому працювати самому. Один раз на рік він їздив до Німеччини, на Франкфуртський книжний ярмарок. Коли в нього виникали якісь питання, він, підключившись до Інтернету, ставив їх. Йому пощастило перекладати численні американські бестселери, серед яких була і «Фірма», що вже забезпечило йому чималі прибутки; у цьому регіоні життя не було надто дорогим. До недавнього часу туризму тут не було зовсім. Андреас був дуже здивований, побачивши тут раптом своїх співвітчизників. Новину він сприйняв без ентузіазму, але й без явної відрази. Його зв’язки з Німеччиною стали дуже напруженими, хоча його професія передбачає постійне заняття мовою. Він одружився з однією таїтянкою, яку зустрів у масажному салоні. Зараз у них уже двоє дітей.

«А чи легко тут… гм-м… мати дітей?» — спитав я. Мені здавалось, я задав непристойне питання, немов би запитав, чи легко тут придбати собаку. Відверто кажучи, я завжди відчував певну відразу до маленьких дітей. Як мені здавалось, вони завжди являли собою маленьких потворних чудовиськ, які ввесь час нестерпно кричали і шкодили. Я ніколи не замислювався, чи буду колись мати власних дітей. Але я достеменно знав, що більшість подружніх пар заводить їх; я не знав, чи були вони потім задоволені результатом, але ніхто не наважувався скаржитися. «Втім, — подумав я, оглядаючи містечко, — на такому просторі, мабуть, можна замислитися і про дитину: вона б гуляла між бунгало, грала б з уламками дерев чи ще з чимось».