За словами Андреаса, так, мати дітей тут було дуже легко. У Крабі була школа, туди навіть можна ходити пішки. Тайські діти зовсім не схожі на європейських дітей, вони не такі примхливі й дратівливі. Вони глибоко поважають і шанують своїх батьків. Це було природно для них, являло собою частину їхньої культури. Коли він приїздив до своєї сестри в Дюссельдорф, Андреас був буквально наляканий поведінкою своїх племінників.

Я тільки наполовину погоджувався з культурним походженням цього явища. Я заспокоював себе тим, що Валері було лише двадцять вісім; схоже, у західних жінок заведено народжувати дітей десь ближче до тридцяти п’яти років, але якщо буде потрібно, я б хотів мати дитину саме від неї. Я знав, рано чи пізно це спаде їй на думку неминуче. Зрештою, дитина — це мов маленька тваринка, щоправда з певними деструктивними і злими нахилами; скажімо, як маленька мавпочка. У цьому можуть бути і свої переваги, подумав я. Можна буде навчити її грати у «Тисячу миль».[79] Я почував справжню пристрасть до цієї гри, пристрасть, яка ще не була вгамована. З ким би я міг перекинутися партією? Ну, звісно, не з колегами. І не з митцями, які приходили до мене зі своїми проектами. Може, з Андреасом? Я швидко зміряв його поглядом: ні, здається, він не з таких. Тобто він надто серйозний і розумний. Це товаришування ще треба випестити і розвити.

— Ви плануєте остаточно тут… залишитися? Назавжди? — запитав він мене з недовірою.

— Так, назавжди.

— Це добре, — схвально кивнув він. — Дуже важко покинути Таїланд. Я переконаний, якби зараз довелося поїхати звідси, мені було б нестерпно важко сприйняти і пережити таке.

16

Дні спливали страшенно швидко. Ми мали їхати п’ятого січня. Напередодні ввечері ми зустрілися з Жан-Івом у центральному ресторані. Ліонель відхилив запрошення, він ішов подивитись, як танцює Кім.

— Мені подобається дивитись, як вона танцює майже гола перед чоловіками… — сказав він. — Але я знаю, що пізніше вона дістанеться саме мені.

Жан-Ів подивився йому вслід.

— Цей газівник робить успіхи… — саркастично зауважив він. — Він уже відкриває для себе розбещення.

— Не смійся над ним, — втрутилася Валері. — Зрештою, я тепер розумію, що ти в ньому знайшов. Дуже милий хлопець. Здається, він проводить тут надзвичайний відпочинок.

Вечоріло, там і тут у містечках навколо бухти спалахували ліхтарі. Останній промінь сонця освітлював золотий дах пагоди. Після того як Валері повідомила Жан-Іву про своє рішення, він більше не розмовляв з нею на цю тему, а очікував саме цієї вечері. Він замовив пляшку вина.

— Мені тебе бракуватиме… — сказав він нарешті. — Без тебе все буде інакше. Ми працювали разом протягом п’яти років. У нас все так добре виходило, ми ніколи по-серйозному не сварились. У будь-якому разі, без тебе я б не став тим, ким я є зараз. — Він говорив дедалі тихіше, немов розмовляв із самим собою. Впали сутінки. — Тепер, — продовжив він, — схоже, ми зможемо розвинути цей проект далі. Одна з найбільш очевидних країн — Бразилія. Я також думав і про Кенію: в ідеалі, вважаю, треба відкрити ще один клуб, усередині країни, спеціально для сафарі, а пляжні клуби перетворити на «Афродіту». Ще ми можемо дуже швидко розгорнутися у В’єтнамі.

— Ти не боїшся конкуренції? — спитав я.

— Жодного ризику. Американські компанії нізащо не насміляться увійти на цей ринок У Сполучених Штатах дуже сильний пуританський рух. Спочатку я трохи побоювався реакції у французькій пресі, але досі все йде нормально, жодної критики. Слід зазначити, що в нас переважно іноземні клієнти. В Німеччині та Італії люди більш спокійно ставляться до таких речей.

— Ти станеш першим сутенером у світі…

— Ні, не сутенером, — заперечив він. — Ми нічого не беремо собі із заробітку дівчат, ми просто дозволяємо їм працювати.

— Крім того, вони приходять самі по собі, — вставила Валері. — Це ж не персонал готелю.

— Авжеж, так… — невпевнено мовив Жан-Ів. — Тут дівчата і персонал готелю чітко розділені, але я чув, що у Сан-Домінго офіціантки дуже легко погоджуються піднятися до номера клієнта.

— Вони роблять це за власним бажанням.

— Авжеж, тільки так ми й можемо говорити в такому випадку.

— Гаразд, — Валері примирливо підняла руки. — Не дозволяй лицемірам вивести себе з рівноваги. Ти тут для того, щоб створити бізнес-структуру, у тебе є досвід і навички компанії «Орор». Все.

Офіціант приніс суп зі шматочками лимона. За сусідніми столиками сиділи німці та італійці, якась таїландка і кілька німецьких подружніх пар — у супроводі своїх партнерів або без них. Усі вони дуже мило співіснували, без видимих проблем, у атмосфері загального задоволення. Пост директора курортного містечка не вимагав подолання жодних труднощів.

— Отже, ви залишаєтесь тут, — знову почав Жан-Ів. Він просто не міг повірити в таке. — Це так несподівано. Втім, якоюсь мірою я розумію, але ж… дивно те, що ти відмовляєшся від набагато більшого заробітку.

— А навіщо мені більше грошей? Що я з ними робитиму? — чітко вимовляючи кожне слово, мовила Валері. — Купуватиму сумки «Прада»? Поїду на уїк-енд у Будапешт? Їстиму білі трюфелі в сезон? Я вже заробила багато грошей, навіть пригадати не можу, на що я їх використала: мабуть, дійсно, витратила на якісь такі дурні дрібниці. А ти знаєш, на що витрачаєш свої гроші?

— Ну… — він замислився. — Так, я вважаю, що до сьогоднішнього дня найбільше тратила Одрі.

— Одрі — дурепа, — безжалісно відрубала вона. — На щастя, ти розлучаєшся з нею. Це найрозумніше рішення, яке ти будь-коли приймав у своєму житті.

— Твоя правда, вона страшенна дурепа, — не збентежившись, відповів Жан-Ів. Він посміхнувся і не кваплячись додав: — Дивна ти все ж таки, Валері.

— Не я дивна, світ навколо мене чудернацький. Ти що, справді хочеш купити кабріолет «Феррарі»? І будиночок для уїк-ендів у Довіллі, який все одно буде обкрадений? До шістдесяти років надриватися по дев’яносто годин на тиждень? Віддавати як податки половину зарплатні, щоб фінансувати військові операції у Косово або плани спасіння міських околиць та приміських районів? Тут же так добре; тут є все, що потрібно для життя. Єдине, що може запропонувати західний світ, — це фірмові товари. Якщо ти віриш у фірмові товари, можеш залишатись на Заході. А ось у Таїланді є надзвичайні за якістю підробки.


— Твоя позиція дивна. Довгі роки ти працювала у західному світі і ніколи не вірила у його цінності.

— Я — хижачка, — спокійно відповіла вона. — Маленька тендітна мила хижачка — у мене немає надзвичайних потреб у житті. До сьогоднішнього дня я працювала лише заради грошей, а тепер почну жити по-справжньому. Я не можу зрозуміти інших людей: що заважає, наприклад, тобі переїхати жити сюди? Ти б міг одружитися на таїтянці: вони такі вродливі, тендітні, уміють добре кохатися, а деякі навіть говорять французькою.

— Ну, — Жан-Ів замислився. — Поки що я волію міняти дівчат щовечора.

— Це мине. Все одно навіть після одруження ніщо не заважатиме тобі коли-небудь завернути в масажний салон. Як ти знаєш, вони саме й призначені для цього.

— Знаю. Але я думаю… майже переконаний, що мені завжди в житті було важко приймати важливі рішення.

Збентежившись таким зізнанням, він повернувся до мене: «А ти, Мішелю, що ти робитимеш тут?»

Найближчою до реальності відповіддю була б: «Нічого», але такі речі дуже важко пояснити активній людині. «Ресторан…» — відповіла за мене Валері. Я здивовано подивився на неї. «Так, так, — наполягала вона. — Я помітила, це тебе цікавить, у тебе є напевно творчий хист до цієї галузі. Дуже добре, я не люблю готувати; впевнена, тут ти знайдеш себе.


Я скуштував ложку свого курячого каррі з зеленим перцем. Щось подібне можна було б спробувати зробити і з манго. Жан-Ів задумливо кивнув. Я подивився на Валері: вона була дуже гарною хижачкою, навіть більш розумною та нещадною, ніж я сам. Але чому саме мене вона обрала, щоб розділити з нею барліг? Можна припустити, що суспільство спирається якщо не на спільні бажання, то принаймні на консенсус, який деякі західні журналісти-демократи з явно вираженими політичними поглядами іноді називають млявим консенсусом. Сам маючи млявий характер, я нічого не зробив, щоб змінити його; думка про спільні бажання здавалася мені менш очевидною. За словами Еммануіла Канта, людська гідність полягає в підкоренні законам настільки, наскільки людина сама відчуває себе їх творцем, законодавцем. Така дивна фантастична думка жодного разу не спадала мені на думку — я не тільки не ходив на вибори, але й вважав їх лише блискучим телевізійним шоу, улюбленими акторами в якому були для мене політологи; зокрема, я із задоволенням слідкував за Жеромом Жафре. Мені здавалось, що відповідальний політик — важка, виснажлива професія; я був готовий добровільно передати йому будь-які свої повноваження. Замолоду я зустрічався з різними борцями, які хотіли, щоб суспільство розвивалось у тому чи іншому напрямку. Я не відчував до них ні симпатії, ні поваги. Поступово я навіть навчився ігнорувати їх: їхня манера цікавитися лише загальними питаннями, говорити про суспільство так, наче вони були його безпосередніми учасниками, була дещо підозріла. Чи міг я в чомусь дорікати Заходу? Навряд. Серйозних причин у мене практично не було, але я ніколи не був прив’язаний до нього (і що далі, то менше я розумів, як можна бути прив’язаним до якоїсь ідеї, країни, чогось іншого, крім окремої людини). Життя в західних країнах дуже дороге, там буває дуже холодно; проституція поганої якості. Не дозволено палити у громадських місцях, майже неможливо купити ліки і наркотики; люди багато працюють, повсюди машини та гамір. Недостатні заходи безпеки у громадських місцях. Отже, недоліків дуже багато. Раптом я збентежено зрозумів, що розмірковую про суспільство, в якому живу, як про природне середовище, скажімо, саванну чи джунглі, до законів якого мені доводиться постійно пристосовуватися. Я ніколи не думав про те, що так тісно пов’язаний з цим середовищем. У мене була якась атрофія, порожнеча. Не впевнений, що з такими людьми, як я, суспільство зможе довго існувати; я ж можу співіснувати з жінкою, прихилитися до неї, спробувати зробити її щасливою. Коли я у черговий раз вдячно подивився на Валері, поруч зі мною розлігся якийсь незвичний свист. Відразу з боку моря почувся звук двигуна, який відразу стих. Блондинка, яка сиділа на терасі, підвелася і жахливо скрикнула. Перша черга… Короткий тріск. Тримаючись за обличчя, вона обернулася до нас: куля поцілила їй прямо в око, замість очного яблука зіяла діра, що кровоточила; безшумно жінка звалилась на підлогу. Цієї миті я побачив нападників — трьох чоловіків у тюрбанах, які з автоматами в руках швидко рухалися в нашому напрямку. Почулася друга, більш тривала черга; звук розбитого посуду та склянок змішався з криками болю. Кілька секунд, мабуть, ми були наче паралізовані. Дехто додумався сховатися під столами. Біля мене Жан-Ів коротко скрикнув. Куля зачепила його руку. У цю мить я побачив, як Валері тихо зісковзнула на землю. Я кинувся до неї і накрив своїм тілом. Відтоді я нічого не бачив. У абсолютній тиші, яку порушував лише дзвін розбитого посуду, одна за одною лунали автоматні черги. Мені здавалося, що кінця цьому не буде. У повітрі відчувався дуже сильний запах пороху. А потім знову запала тиша. Я помітив, що моя ліва рука вся в крові; мабуть, Валері поранена у груди чи в горло. Ліхтар біля нас був розбитий, навколо майже нічого не було видно. За метр від мене Жан-Ів, клянучи все і всіх, намагався підвестися. У цю мить у центрі дозвілля сильний вибух розітнув повітря і ще довго луною відгукувався в бухті. Спочатку я вирішив, що в мене розірвало барабанні перетинки, але вже за кілька секунд крізь свою тимчасову глухоту я розрізнив несамовиті крики.


Допомога надійшла за десять хвилин. Рятувальники приїхали з Крабі і спочатку попрямували до центру дозвілля. Бомба розірвалась посеред "Крейзі Ліпс», найбільшого бару містечка в розпал веселощів. Вона була схована у спортивну сумку, яку хтось залишив поблизу. Це був саморобний, але дуже потужний пристрій, всередині якого знаходився динаміт. У дію його привів звичайний будильник. Сумка була напхана болтами та цвяхами. Від потужного вибуху тонкі стіни бару, які відділяли його від інших подібних закладів, склалися мов картковий будиночок. Деякі балки, на яких трималась конструкція, не витримали удару та просіли, а дах мав ось-ось завалитися. Перше, що зробили рятувальники, побачивши масштаби катастрофи, — викликали додаткову допомогу. Перед входом у бар танцівниця повзала по землі, все ще одягнена у біле бікіні. На рівні ліктів у неї були відірвані руки. Біля неї німецький турист, сидячи на будівельному смітті, тримав свої кишки, які вивалювались у нього з живота. Біля нього з оголеними напіввідірваними грудьми лежала його жінка. Усередині того, що залишилось від бару, стояв чорний дим, підлога була слизька від крові, яка постійно текла із розкиданих людських тіл та їх органів. Дехто ще живий, з відірваними руками чи ногами, намагався в агонії повзти до виходу, залишаючи позаду криваві сліди. Болти та цвяхи повибивали людям очі, відірвали руки, розтрощили обличчя. Деякі тіла буквально вибухнули назовні, їх нутрощі були розкидані на багато метрів по підлозі.