Мішель Уельбек - Платформа

Візит батьків Валері був більш гнітючим. Психіатру навіть довелося їм пояснювати, що я проходив фазу заперечення реальності; її мати увесь час плакала, а батько теж почував себе не кращим чином. Вони також прийшли владнати деякі технічні справи і принесли мені валізу з моїми речами. Батьки Валері передбачали, що я не захочу залишитися у цій квартирі. «Так, звісно, — погодився я. — Пізніше побачимо». При цих словах мати Валері розплакалась.

Усередині офіційного закладу жити легше, загальні людські потреби тут здебільшого задовольняються. Я знову почав дивитись «Питання до чемпіона», єдину телевізійну передачу, яку я визнаю; новини мене більше не цікавили. Багато інших мешканців пансіону дивились телевізор. Я ж його не дуже поважав: все надто швидко рухається, змінюється. Мені вбачалося, що якщо я не буду хвилюватися, уникатиму надмірних хвилювань та роздумів, усе врешті-решт само собою владнається.

Одного квітневого ранку я визнав, що все справді почало влаштовуватися та що невдовзі я зможу виписатись. Для мене ця новина містила лише нові проблеми: потрібно буде зняти номер у готелі. Принаймні у мене все ще були гроші. «Треба позитивно дивитися на світ», — сказав я медсестрі. Вона, здається, була здивована, мабуть, через те, що за весь час я вперше з нею заговорив.

«Проти заперечення реальності немає ліків, — пояснив мені психіатр під час нашої останньої зустрічі. — Ці проблеми пов'язані не з настроєм людини, а з її уявою реальності. Увесь цей час він тримав мене в лікарні тільки тому, що побоювався спроби самогубства. Такі випадки досить часто зустрічаються після прояснення свідомості і чіткого усвідомлення реальності, але тепер я був у небезпеці. «Що ж, — сказав я. — Добре».

За тиждень після виписки з лікарні я знову сів на літак до Бангкока. У мене не було конкретного плану. Якби за своєю природою ми були ідеальними, ми б могли задовольнятися спостереженням руху сонця. Пори року в Парижі надто чітко виражені, через що уся ця метушня, проблеми. У Бангкоку сонце сходить о шостій ранку, заходить о шостій вечора, а в проміжку завжди рухається за однією й тією ж самою траєкторією. Здається, є ще сезон мусонів, але я цього ніколи не бачив. Гомін міста теж існував, але я не зовсім розумів його, скоріше за все це були просто природні умови. Рівень життя мешканців цього мегаполісу визначався рівнем їх доходів; але наскільки я міг судити, з таким же успіхом вони могли бути стадом лемінгів.

Я поселився в готелі «Амарі Бульвар», у якому зараз мешкали здебільшого японські бізнесмени. Саме тут ми зупинялись із Валері та Жан-Івом минулого разу. Це була погана ідея з мого боку. За два дні я перебрався до готелю «Грас», який знаходився всього за кілька десятках метрів, але атмосфера тут була абсолютно інша. Без сумніву, це було останнє місце в Бангкоку, де можна було зустріти арабських сексуальних туристів. Тепер вони тиснулися до стін, як у монастирі, і зовсім не виходили з готелю, який мав власну дискотеку і масажний салон. Ще кілька таких закладів можна було знайти на вуличках, поблизу торгівців люля-кебабом. Але не більше. Я помітив, що мимоволі прийшов до лікарні «Бамранград».

Можна підтримувати в собі життя з почуття помсти. Багато людей живе саме так. Іслам зламав моє життя і, звісно, він був тим чимось, що я мав право ненавидіти. Упродовж кількох наступних днів я намагався пробудити в собі почуття ненависті до мусульман і досяг у цьому деяких успіхів. Тоді я знову почав стежити за міжнародними подіями. Щоразу, коли я дізнавався, що якийсь палестинський терорист чи палестинський підліток або дитина, а іноді вагітна палестинська жінка пали від куль у секторі Газа, я здригався, радіючи, що ще одним мусульманином у світі стало менше. Так можна жити.

Одного вечора в барі готелю зі мною заговорив якийсь йорданський банкір. Будучи дуже ввічливою людиною, він захотів пригостити мене пивом; мабуть, на нього почало тиснути таке вимушене ув’язнення в готелі. «Зауважте, я розумію людей, не можна їм нічим дорікати, — почав він. — А ми спробували. Тут іслам, чужа релігія, заради якої мусульмани витрачають сотні мільйонів доларів на будівництво мечетей. Причини таких колосальних витрат нам незрозумілі, не враховуючи, звісно, наслідків терактів…» Побачивши, що я його уважно слухаю, він замовив ще келих пива і ще більше осмілів. «Проблема мусульман полягає в тому, — продовжував він, — що рай, який обіцяв пророк, уже існує тут: на нашій планеті є місця, де красиві, доступні і хтиві дівчата спокусливо танцюють, розважаючи чоловіків, де можна вдосталь скуштувати цього нектару і сп’яніти від нього, слухаючи музику небес. У радіусі п’ятсот метрів від нашого готелю таких місць близько двадцяти. Туди легко потрапити, не треба дотримуватись семи заповідей віруючих мусульман, зокрема, не треба вести священну війну. Досить просто заплатити кілька доларів. Щоб зрозуміти все це, не треба навіть мандрувати. Досить просто мати супутникову антенну». Він був упевнений: мусульманська система приречена. Капіталізм за своєю хижацькою суттю сильніший. Вже зараз молоді араби мріють лише про їжу та секс. Дарма вони іноді намагаються переконати людство у зворотному, їх таємне бажання — це долучитись до американського способу життя: агресивність деяких мусульман — лише ознака безсилої заздрості. На щастя, дедалі більше людей повертаються спиною до ісламу. Моєму співбесіднику не так пощастило, він уже старий і змушений був усе своє життя жити в релігії, яку всім серцем зневажав. Я був у схожому становищі: безперечно, настане день, коли світ звільниться від ісламу, але для мене буде вже надто пізно. Зараз у мене забрали життя. Це я раніше жив, протягом кількох місяців, що вже не так і погано. Мало хто може сказати про себе таке. Відсутність жаги жити, на жаль, не означає появи жаги вмерти.

Ще раз я побачив банкіра наступного дня перед його від’їздом до Амана. Він мусить чекати рік, щоб повернутися сюди. Я був скоріше радий, що він ще, бо тому знову захотілось би поговорити зі мною, а така перспектива мене зовсім не втішала: мені зараз дуже важко підтримувати розумні розмови. Крім того, не було ніякого бажання опікуватись проблемами інших людей, навіть чути про них я не хотів. Проте наша коротка бесіда глибоко переконала мене: іслам приречений. Щойно починаєш розмірковувати на цю тему, як цей факт стає очевидним. Такого висновку мені виявилося досить, щоб заглушити ненависть. Відтоді я знову повністю перестав цікавитися світовими подіями.

У Папайю приїжджають не для того, щоб змінити життя, а щоб завершити його у більш-менш прийнятних умовах. Або, якщо висловлюватися не так жорстко, щоб зробити перерву, довгу перерву, яка може стати остаточним кінцем. Цими поняттями оперував один п’ятдесятирічний гомосексуаліст, якого я зустрів у ірландському пабі. Він зробив успішну кар’єру верстальщика в масових друкованих виданнях, спромігся зробити деякі заощадження. Десять років тому він помітив, що в його житті почалися проблеми: він, як і раніше, ходив у нічні клуби, у ті ж нічні клуби, що й завжди, але все частіше він повертався звідти незадоволений. Звісно, він був спроможний заплатити за свої розваги, але якщо вже до цього доходило, то він усе ще надавав перевагу азіатам. Він вибачився переді мною за такий відступ і висловив надію, що я не побачу в його словах расистського підтексту. Ні, ні, звісно, я все розумію: не так принизливо заплатити людині, яка несхожа на тих, кого раніше можна було з легкістю спокусити, і котра не навіває жодних спогадів. Якщо за сексуальність треба платити, було б краще, коли б ця сексуальність була нерозрізненою. Кожен знає, що перше, що людина відчуває у присутності представника іншої раси, — це саме таке відчуття нерозрізненості, яке фізично знайоме майже всім людям. За кілька місяців цей ефект зникає. Шкода, бо така ситуація повністю відповідає реальності: люди, по суті, дуже схожі один на одного. Так, їх можна розділити на самців і самок. При бажанні можна видокремити різні вікові групи. Але будь-яка подальша спроба видокремити інші категорії буде ознакою особливої форми педантизму, пов’язаного, можливо, з нудьгою. Людина, яка нудьгує, намагається розвинути рамки цих категорій, побудувати ієрархічні відносини. Саме така поведінка притаманна цим людям. За словами Хатчінсона та Роулінса, розвиток систем ієрархічної домінанти у тварин не відповідає жодним практичним цілям та селекційним перевагам. Стосовно людей — це просто засіб боротьби із вбивчою життєвою нудьгою.

Отже, колишній верстальник мило доживав своє життя педика, користуючись сексуальними послугами вродливих струнких і мускулястих хлопчиків-мулатів. Раз на рік він їздив до Франції відвідати родину та кількох друзів. «Сексуальне життя стало менш бурхливим, ніж я міг собі уявити», — розповідав він. У світ він виходив один-два рази на тиждень, не більше. Минуло вже шість років, як він оселився в Патаї. Велика кількість різноманітних і дешевих сексуальних пропозицій, як це не дивно, зменшила його бажання. Щоразу відвідуючи нічний клуб, він був упевнений, що без проблем зможе засадити і відсмоктати у вродливих хлопців, а ті, у свою чергу, вправно зможуть дати йому сексуальне задоволення. Будучи цілком переконаний у повному успіхові таких стосунків, він міг зосередитися на підготовці до кожного свого виходу у світ: він покидав помешкання нечасто, помірно користуючись своїми можливостями. У цю мить я зрозумів, що він вважає, начебто я знаходжусь у еротичній ейфорії від перших тижнів перебування на острові, і він бачить у мені гетеросексуальний варіант себе колишнього. Я не став його переконувати. Він поводився дуже мило, заплатив за пиво і дав мені різні адреси, де здавали у найом житло на довгий термін. Наостанок він сказав, що йому було дуже приємно поговорити з французом; більшість гомосексуалістів, які жили тут, були англійцями. У нього були непогані стосунки з ними, але час від часу йому хотілося поговорити рідною мовою. З невеликим франкомовним товариством, яке збиралося в ресторані «Моя оселя», він майже не підтримував зв’язків. Воно складалося переважно з посередніх обмежених гетеросексуалів, як то колишні мешканці колоній або військові. Якщо я збирався залишитися в Патаї, ми могли б сходити кудись разом, просто так, без сексу Він залишив мені номер свого мобільного телефона. Я записав його, заздалегідь знаючи, що ніколи йому не подзвоню. Він був симпатичний, ввічливий, ба, навіть, цікавий. Але мені більше не хотілося розпочинати жодних людських стосунків.

Я найняв кімнату на Наклуа Роуд, дещо у віддаленні від центру міста з його штовханиною. У моїй кімнаті був кондиціонер, холодильник, душ, ліжко і дещо з меблів. Квартплата становила три тисячі батів на місяць — трохи більше п’ятисот франків. Я переслав нову адресу до мого банку і написав лист-заяву про звільнення до Міністерства культури.

У цьому житті в мене залишалось мало справ. Я купив багато пачок паперу 21 х 29,7, щоб викласти на ньому різні моменти мого життя. Перед смертю всім людям варто зробити це. Дивно думати про всіх інших. Люди проживають своє життя, але жодного разу на папері не коментують його, не аналізують свої вчинки, не осуджують нічого. Схоже, що усі ці коментарі, аналізи й записи не буде кому читати, але, на мою думку, все ж таки зрештою це треба зробити.

Через півроку я все ще жив у квартирі по Наклуа Роуд. Я майже завершив свою роботу. Мені бракує Валері. Якщо, починаючи написання цих рядків, я сподівався зменшити почуття втрати чи навчитися жити з ним, то зараз я можу впевнено констатувати повний крах моїх сподівань: ще ніколи відсутність Валері не завдавала мені стільки болю.

На початку третього місяця перебування у Патаї я вирішив знову сходити до масажних салонів і нічних клубів. Сама ідея не дуже мене надихала, я боявся зазнати повного фіаско. Проте мені вдалося завестись та навіть відчути оргазм, але я більше жодного разу не відчув насолоди й задоволення. І не дівчата в цьому винні; вони, як і раніше, були дуже майстерними й лагідними. Але я немов би втратив усі відчуття. Принципово я продовжував ходити до салонів раз на тиждень; потім прийняв рішення припинити всі ці відвідування. Річ у тім, що там усе ж доводилось спілкуватись з іншими людьми. Навіть якщо я не вірив у можливість повернення собі радості задоволення, дівчина, однак, могла досягти оргазму, оскільки нечутливість мого члена дозволяла мені триматися годинами, якщо я не робив деякого зусилля, щоб припинити вправи. Я б міг зрештою знову забажати відчути задоволення. Це могло б стати для мене таким собі сенсом існування. Але я не прагнув мати більше жодної мети. Моє життя було спустошеним; усім серцем я хотів, щоб воно таким і залишалось. Якби я дозволив пристрасті заволодіти моїм розумом та тілом, їй на зміну відразу ж прийшов би біль утрати.