Моя розповідь добігає кінця. Все частіше більшу частину дня я проводжу у ліжку. Іноді вранці я вмикаю кондиціонер, а ввечері вимикаю його. І між цими двома подіями абсолютно нічого не відбувається. Я звик до постійного гудіння апарату, яке спочатку було для мене нестерпним. Я звик також і до спеки. Тепер мені було однаково.

Уже давно я припинив купувати французькі газети. Мабуть, зараз уже минули президентські вибори. Міністерство культури, попри все, має продовжувати свою роботу. Цікаво, чи згадує мене час від часу Марі-Жан, працюючи над бюджетом чергової виставки? Я не намагався додзвонитися до неї. Я також не знаю, що сталося з Жан-Івом та чим він зараз займається. Думаю, після звільнення з «Орор» йому довелося розпочинати кар’єру з набагато нижчого рівня і, певно, не в туризмі, а в іншій галузі.


Коли закінчується любов, усе життя стає якимось безрадісним і сірим. Ми підтримуємо свою фізичну форму, дотримуємось звичної поведінки, якоїсь структури, проте серце тут, як то кажуть, уже не працює.

Мотоциклісти проносяться по Наклуа Роуд, підіймаючи стовпи пилу. Вже південь. Із віддалених околиць повії стікаються на роботу до барів у центрі міста. Скоріше за все, я не піду сьогодні туди. Або зроблю це принаймні увечері, щоб проковтнути супу в якійсь забігайлівці, розташованій на перехресті.

Коли людина вирішила для себе розпрощатися з життям, останні живі істоти, з ким вона розмовлятиме, — це торгівці. Щодо мене, то такі контакти обмежуються кількома англійськими фразами. Я не розмовляю тайською, і це додатково створює навколо мене задушливий і безрадісний вакуум. Мабуть, я ніколи по-справжньому не зрозумію Азії, та це вже не має жодного значення. Можна жити у світі, не розуміючи його, досить лише отримувати від нього їжу, ласку та любов. За західними, та й за азіатськими мірками їжа та ласка в Патаї дуже дешеві. Щодо любові, то мені важко про це судити. Тепер я впевнений: Валері була для мене яскравим виключенням. Вона була з тих людей, які могли пожертвувати власним життям заради щастя когось іншого, зробити це метою власного існування. Це загадка, справжнє диво, в якому поєднані щастя, простота і радість, але я все ще не знаю, де ж його шукати. Якщо я не зміг осягнути любов, то що з того, що я зрозумів усе інше?


До самісінького кінця я залишусь дитиною Європи, турботи та сорому. У мене немає послання надії світові. Я відчуваю лише ненависть до Заходу, принаймні величезне презирство. Я знаю тільки, що упродовж усього свого життя ми випускаємо сморід егоїзму, мазохізму й смерті. Ми створили систему, в якій стало неможливо жити. Більше того, ми продовжуємо її успішно експортувати.

Настає вечір, на фасадах пивних барів спалахують різнокольорові гірлянди. Німці влаштовуються на своїх місцях, кладуть товсті руки на сідниці своїх супутниць. Краще за інших вони знають, що таке турбота й сором, вони відчувають потребу в ніжній плоті, м’якій і нескінченно свіжій шкірі. Краще, ніж будь-хто інший, вони відчувають бажання власного душевного занепаду. Серед них рідко можна зустріти прагматичну задоволену вульгарність сексуальних англосаксонських туристів, звичку постійно порівнювати рівень послуг та цін. Дуже рідко вони роблять зарядку, доглядають за власним тілом, надто багато їдять, п’ють пиво і товстіють. Більшість із них рано помирає. Часто-густо вони виявляються дуже ввічливими людьми, багато жартують, подорожують, розповідають цікаві історії; проте їх супутниці спокійні й сумні.

Тепер я зрозумів смерть. Не думаю, що вона причинить мені біль. Я пізнав ненависть, презирство, недугу… Багато чого… Я навіть пізнав короткі миттєвості кохання. Від мене нічого не залишиться, я не заслуговую на таке. Попри все, я був посередньою людиною.


Не знаю чому, я уявляю собі, що помру посеред ночі. Але мене дещо бентежили думки про можливі страждання, які супроводжуватимуть розставання душі з тілом. Мені важко було уявити собі, що розставання з життям — процес безболісний і підсвідомий. Звісно, я знав, що помиляюсь. Було лишень важко у цьому себе переконати.

За кілька днів, тобто, досить швидко, мене знайдуть місцеві мешканці. У цьому кліматі трупи швидко починають розкладатися. Вони не знатимуть, що зі мною робити. Мабуть, звернуться до французького посольства. Я зовсім не бідна людина. Мою справу буде неважко розглядати. На рахунку, звісно, залишиться чимало грошей. Не знаю, хто їх успадкує. Певно, держава або мої дуже далекі родичі.

На відміну від інших азіатських народів, тайці не вірять у привиди. Їх мало турбує подальша доля трупів. Більшість з них вони заривають у спільних могилах. Оскільки я не залишу точних вказівок, зі мною вчинять так само. Акт смерті буде завершено. Дуже далеко звідси, у Франції, у моїй справі в органах громадянського стану буде зроблено відповідний запис. Кілька звичайних торгівців їжею, які звикли поетично бачити мене в цьому районі, похитають головою. Мою квартиру наймуть нові мешканці. Мене забудуть. Усі мене швидко забудуть.


Про автора

Мішель Уельбек (1958) — французький поет, есеїст, прозаїк, якого на батьківщині називають «Карлом Марксом сексу» і кожна книжка якого стає бестселером. Агроном за освітою, Уельбек змолоду зненавидів свою роботу. Він з радістю покинув її та присвятив себе літературі. Вже перші твори принесли йому славу, а разом з нею репутацію найскандальнішого літератора сучасності. За роман «Елементарні частинки» (1998), перекладений на 26 мов світу, автор отримав дві престижні премії — Дублінську та Французький національний Гран-прі з літератури.

Роман «Платформа», що вийшов в світ влітку 2001, отримав приз Паризького кінофестиваля «Кінороман» за найкращий літературний твір, на який треба звернути увагу провідним режисерам з метою його екранізації.

Цей роман викликав колосальний суспільний резонанс, навіть дав привід для судових обвинувачень в адресу письменника. Чому ж тиражі цієї книжки у Франції перевищили півмільйона?

Може тому, що це історія любові і смерті?..


  • 1
  • …
  • 36
  • 37
  • 38
  • 39
  • 40
  • …
  • 45