Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Я до ваших послуг, — відказав Петр.

Капітан недовірливо звів брови.

— Ви лікар?

— Щось краще, ніж просто лікар, — запевнив Петр. — Я син алхіміка й знаю такі штуки, рецепти та процедури, які звичайному лікареві й не снились. От, наприклад, я міг би звільнити вас безпечно й безболісно від отієї бородавки, що псує ваше обличчя.

Капітан скривився від люті й загримів:

— Акілле! Антоніо!

До кімнати вбігли два буйні кучеряві Морзеллі, що, певне, вартували під дверима.

— Оцього поганця зараз мені киньте в море!

Петр швидко встав і, скориставшися з того, що грізні здоровила сунули на нього пліч-о-пліч, ухопив їх за чуприни й так швидко та сильно стукнув одну об одну їхні кудлаті голови, аж вони глухо гупнули, як ото коли буцаються два барани; а що, на відміну від баранів, молоді Морзеллі не були пристосовані до таких ударів, то вони повалились на підлогу непритомні,

— Ґвалт! — закричав капітан дивно писклявим від хвилювання голосом, — Ти вбив їх, негіднику!

— Та де там, — мовив Петр, знову сівши, — По-перше, я ще не при повній силі, по-друге, мені зовсім не кортить, щоб увесь рід Морзеллі оголосив мені вендету, а по-третє, Шкода було б таких гарних і багатонадійних зразків людської породи, Заспокойтесь, капітане. Обидва ваші чудові родичі такі молоді й повні життя, а розум їхній закорінений так глибоко й міцно, що невеличкий струс мозку, якого я їм, можливо, завдав, швидко минеться.

Капітан тим часом із зворушливою батьківською тривогою схилився над нерухомими небожами, а коли помітив, що вони дихають, помалу випростався й промовив до Петра з видимою пошаною:

— А ви таки справді неабихто, пане да Кукан, Адже ви ще й досі сама шкіра та кістки,

— Це можна поправити, якщо ви надасте мені таку змогу, — сказав Петр.

— Спробую, — запевнив капітан. — Що ви мені казали про мою бородавку?

— Що безпечно й безболісно звільню вас від неї.

— Не перев’язуючи?

— Пхе, таке партацтво, — скривився Петр. — І не торкатимусь.

Капітан хвилинку подумав, тоді покликав Бенвенуто, а коли кульгавий юнак з’явився, наказав йому:

— Бено, відведи пана да Кукана до каюти спочилого в бозі… — на цих словах він перехрестився, — …доктора Поліціано.

Отак завдяки тому, що спромігся оглушити двох молодих бандитів, Петр став корабельним лікарем на добропорядному судні «Венеція». Це здається дивним, але триста шістдесят років тому світ був трохи не такий, як тепер.

Та хоч тодішній світ, як зазначено, був вельми відмінний од нинішнього, медицина вже й тоді, ба навіть багато давніше — ще з часів ученого Гіппократа, що жив і працював тисячі за дві років перед народженням нашого героя, була надзвичайно тонким, поважним і відповідальним мистецтвом, що потребувало багатьох років навчання, отож і тоді напевне треба було чималої пайки зухвальства та оптимізму, щоб людина з поважним обличчям і з виразом самоочевидності взяла на себе роль лікаря, хоч би тільки корабельного, зовсім не будучи медиком. А що таким зухвальцем і циніком став саме наш пан Петр Кукань з Куканя, який досі ні разу не заплямував герба, одержаного його батьком за те, що вилікував певну підступну хворобу цісаря Рудольфа Другого, це нас невимовно смутить, і ми аж червоніємо від збентеження. Та ми воліли б уникнути поквапних вироків і не засуджувати передчасно свого героя, якому вже присвятили стільки уваги, тому нагадаємо насамперед на його захист: він не набрехав капітанові, а сказав правдиво, що він не лікар, а тільки син алхіміка. А по-друге, Петр не збирався назовсім лишатися лікарем на «Венеції», бо мав намір покинути судно, як тільки воно опиниться біля берегів Франції, а коли капітан не дозволить інакше, хоч і втекти; і врешті він мав право сподіватися, що на такому справному і чистому судні, серед так добре годованої команди за недовгий час його лікарської кар’єри не спалахне пошесть, якій він не зуміє дати ради, отож йому можна зосередитись на одному: на магічному усуненні вади в мужній капітановій красі,

Ішлося справді про магію, тобто про дію сил, досі незбагненних для здорового розуму, а тому непевних; людина, яка знається на цьому, може зробити так, щоб сталось те, чого статися не може: оце і є магія. А покійний пан Янек з Куканя, Петрів батько, на цьому знався: до численних дрібних і великих справ, які він мусив робити, щоб прогодувати родину, поки докінчував свій обтяжений скорботою філософський твір, свій «Камінь мудреців», належало й замовляння бородавок — здебільшого в дітей, і восьми- чи дев’ятирічний Петр часто дивився на Ці його процедури, чий успіх, як пояснював батько, залежав виключно від пацієнтової довіри.

— Віра твоя тебе зцілила, — додавав пан Янек із сумною усмішкою, певне, щоб виправдати авторитетом святого письма своє чаклування, що здавалось його малому, але суворому синкові — як і все, що робилось у похмурій батьковій лабораторії — чимось непорядним і нечистим.

Щоб не затримуватись надміру довго на цьому дражливому епізоді, скажемо зразу, що Петрів шарлатанський трюк, від успіху якого залежало його життя, вдався так бездоганно й чисто, що він і сам не міг збутись подиву. Цьому сприяло й те, що всі на «Венеції» — і Морзеллі, й не-Морзеллі, як сицилійці, так і неаполітанці та корсіканці — були поспіль забобонні. А крім того, обидва молоді лобуряки, Акілле й Антоніо, нізащо не признались би, що їх, таких вернидубів, одним помахом руки приголомшив чоловік, який ще вчора вмирав від виснаження; тому вони, опритомнівши, почали запевняти, що Петр їх переміг, не торкнувшись, самою силою свого погляду. І всі на «Венеції» перейнялися глибокою пошаною до такого чарівника й стали опускати очі перед дотторе П’єтро да Куканом, аби не зустрітися з його всесильним поглядом; а капітан Еміліо — мабуть, автор цієї байки, що рятувала геройську славу роду Морзеллі, бо ж нема безчестя в тому, щоб піддатись силі не фізичній, а надприродній — нарешті сам повірив у власну вигадку, бо він був сицилієць і любив боятися: для нього було насолодою, коли по спині пробігав мороз. Тому обряд замовляння, як уже сказано, пройшов чисто. Петр виконав його в капітановій каюті, при повному місяці, при світлі малесенької свічечки, яку доручив вилити спеціально для цієї мети. Звелівши капітанові прикласти до щоки хусточку, намочену в криваво-червоному відварі шипшини, схилив голову й промовив у тиші, порушуваній тільки плескотом хвиль, своєю рідною мовою:

— Ти, мерзенний, паскудний, дурний негіднику! Ти, плямо на обличчі світу, куди огидніша, ніж твоя бородавка! Далебі, хіба що диявол зумів створити таке становище, коли завдання мого життя — порятунок людства — залежить від того, чи зникне ця пляма, що спотворює твою огидну пику, чи не зникне. Бо як не зникне, то мені каюк, і, хай йому чорт, загинути в акулячій пащі — не найприємніший спосіб покинути цей світ. Отож я брехав би сам собі, якби не признався, що у мене душа в п’ятах; і коли б я не вмів володіти собою, то в мене трусились би руки й серце калатало б ще сильніше, ніж тепер, а це така ганьба й паскудство, що я мало не шкодую, що вдався безвірником і не можу полегшити душу молитвою: «Поможи мені, господи, в цю лиху годину, яку я накликав, визнаю, сам своєю дурною хвальковитістю».

Так він мурмотів довго, зі страхом відтягуючи вирішальну мить, і аж коли свічка, в тьмяному світлі якої він бачив лише чорний силует капітанової нерухомо схиленої голови, почала шкварчати, догоряючи, — перейшов на італійську мову, зрозумілу капітанові, й промовив голосно, впевнено:

— Ну, капітане, відніміть хусточку.

Капітан Еміліо відняв хусточку від обличчя і, доторкнувшись до щоки, заверещав:

— Andata! Щезла! Щезла!

Тоді метнувся до дверей і розчахнув їх навстіж, волаючи:

— Andata! Andata!

І з усіх кінців корабля в зоряну ніч, посріблену повним місяцем, подячним хоралом озвались голоси моряків:

— Andata! Andata!

Бородавка капітана Еміліо справді andata, зникла, і від неї лишилась тільки червона цяточка, але й та зійшла через день-два, коли слава дотторе П’єтро Кукана да Кукана була ще підсилена новим медичним успіхом: покликаний до койки матроса, несподівано враженого тропічною пропасницею, Петр просто втупив у нього свій гіпнотичний погляд і сказав владно й суворо, тоном, яким віддаються накази і який виключає відмову чи суперечки:

— Засни, а як прокинешся, будеш здоровий.

І матрос заснув, як байбак, а коли через кілька годин прокинувся, гарячки не стало, він почував себе здоровим, як бугай чи як дуб. І слава дотторе П’єтро да Кукана досягла вершини, що маячила аж за хмарами.

— Зостаньтеся з нами, дотторе да Кукан, це покидайте нас, — казав Петрові капітан Еміліо, і його очі волого блищали, а голос тремтів від хвилювання. — Ви не пошкодуєте, бо наша комерція широка, розмаїта й прибуткова, а я прийняв би вас до паю, ніби члена нашої родини. І забудьте про те, що я спочатку був грубий з вами й хотів кинути вас у море: я тоді був під владою своєї пристрасті, тобто жадоби, як я зі скрухою признаюся, і не знав, що чиню.

Петр відказав терпляче й лагідно, наче норовистій дитині, що не сердиться на нього, але задовольнити його бажання не може, бо його життєва місія не в тому, щоб заробляти гроші. Якби йому йшлося тільки про гроші, він уже давно жив би, як Крез, найбагатша людина в світі. Але він простує до чогось зовсім іншого: а до чого, сказати капітанові не може — хоч би тому, що капітан просто не повірить. І тому він, П’єтро да Кукан, мусить держатися свого первісного прохання: нехай капітан візьме від нього п’ятсот цехінів і довезе його до Марселя, а там дозволить йому зійти на берег.

Капітан Еміліо знову почав піддаватися згубній силі своїх пристрастей, бо його лице, очищене від бородавки, потемніло, а очі стали несамовиті.

— А що як я затримаю вас на «Венеції» силоміць? — спитав він.

— Можете, — відказав Петр. — Але користі з цього вам не буде, бо тоді я для вас і ваших хворих і пальцем не ворухну.

— А я вас, дотторе, кину акулам, — сказав капітан ще під владою своєї пристрасті,

— І це ви можете, — відказав Петр. — Але запевняю, що прокляття, яким я вас тоді покараю, не буде вам на користь і стане тим згубніше, що його не буде кому зняти з вас — адже я помру.

І гостро подивився в очі капітанові. Той видимо поблід, тобто на його смаглявому сицилійському виду біля перенісся проступили зеленаві плями, і опустив погляд.

— Ну, коли ви, дотторе, інакше не згодні, хай буде по-вашому. Давайте сюди тих п’ятсот цехінів, що ви мені накидаєте, і ми розпрощаємось у Марселі як добрі друзі.

Не варто сушити голову, чи капітан Еміліо справдив би свою обіцянку, чи ні, якби не сталося те, що сталося: коли добропорядна «Венеція» після довгого плавання — бо вона раз по раз заходила в якісь непевні, відомі лиш утаємниченим пристані й скрізь щось вантажила, вивантажувала, перевантажувала, — нарешті доплуганилася до острівців Помег і Ратонно, а проминувши їх, плавною дугою звернула до марсельського рейду, військовий дозор біля церкви Нотрдам-де-ля-Гард, високо над містом, оголосив про її прибуття пострілом з гармати, і як тільки вляглась луна, від пристані відчалив і поплив до «Венеції», що, згорнувши всі вітрила, рухалася тільки з розгону, човен французької військової сторожі з трьома морськими піхотинцями на веслах та стерничим-сержантом. А коли та шлюпка наблизилась до «Венеції» на відстань голосу, сержант підніс до губів рупор і зачитав з офіційного паперу офіційне оголошення такого змісту:

— Уряд його величності короля Франції Людовіка Тринадцятого доводить до відома всіх французьких громадян, а також підданих інших країн, які прибудуть до Франції чи до французьких вод, що призначено нагороду в десять тисяч золотих дукатів за повідомлення, яке допомогло б спіймати злочинця на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан, чи по-італійському П’єтро Кукан да Кукан, який винен в убивстві превелебного кардинала Гамбаріні й тепер нібито прямує до Франції. Підписав його величність король Франції Людовік Тринадцятий.

Коли сержант дочитав до кінця, на судні запала тиша, бо всі моряки, що юрмились на палубі, отетеріли, а не тільки Петр, що вже готувався вибратись у широкий світ і вживати дальших заходів до порятунку людства. Тепер він був приголомшений новим провалом усіх планів і надій, отож знову, як уже не раз у житті, просто не знав, що йому діяти. Але отетерів не сам Петр, а й капітан Еміліо, його кузени та небожі й інші матроси біля шкотів і рифів. Поспіль бандити, вбивці й насильники, вони почували міцно вкорінену, виплекану за багато поколінь відразу до законів, влади й судів, а тому запродатись поліції та жандармам, стати донощиками здавалось їм найпідлішою з усіх підлот. Це один бік справи, який був на користь Петрові. Та з другого боку, всі ці люди, хоч любили знатися з нечистою силою, були дуже побожні, перейняті палкою любов’ю до діви Марії й пошаною до хреста, до мощей святих, до храмів, свяченої води і всіх церковних атрибутів — ну, і звісно, до всіх представників духівництва від наймізернішого сільського священика аж до найсвятішого отця в Римі, а тому, як почули, що правосуддя розшукує дотторе П’єтро да Кукана за вбивство не звичайної людини — за це б його ніхто не осудив, — але кардинала, і то справжнього, тобто італійського, вони були вражені й шоковані, і це почуття надавало їм права виказати Петра, не докоряючи собі: адже вбивство справжнього кардинала — це зовсім не те, що звичайне вбивство, це щось куди гірше, це блюзнірство, зневага величі божої. Одначе вони не важилися зробити це, бо дуже боялися диявольських очей дотторе, якими той міг зурочити їх на смерть або обернути в соляні стовпи, що ними вони й так уже наполовину стали. Тому вони тупцювались нерішуче й дивились на свого капітана, чекаючи, як поведеться той.