Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Капітан Еміліо, звичайно, стояв перед тією самою дилемою, одначе він, як освічений богослов, не так глибоко, не так щиро поділяв їхні простацькі сумніви, а крім того, був безмірно захланний, одержимий мамоною, тож і дав себе захопити пристрасті, що, як ми вже знаємо, обмежувала його здатність вільно судити; і він щодуху закричав згори у відповідь сержантові:

— Той П’єтро да Кукан тут, у наших руках, заберіть його!

— Chouette, on у va, — сказав француз-сержант, що означало приблизно: «Чудово, зараз прибудемо!»

Кульгавий Бенвенуто, здібний до комерції капітанів небіж, доклав і свою пайку до успіху цих переговорів:

— А гроші, десять тисяч дукатів, при вас?

— За гроші не турбуйся, куцанчику, — відповів сержант і кивнув своїм веслярам, щоб налягли на весла.

Екіпаж «Венеції» загомонів з полегкістю, бо напруження так славно розв’язалось, але гомонів недовго, бо Петр утупив у капітана Еміліо свої страшні для них очі, тепер шалені від люті, й промовив здушено, але так виразно, що було чути аж до вершечків щогл:

— Еміліо Морзеллі, ти, боягузе, не хотів бути marcato, так будь тепер подвійно marcato, будь marcatissimo, таким примітним і бридким, щоб усі жандарми на світі не тільки впізнавали тебе, але щоб їм кишки вивертало з огиди, як побачать тебе! Зичу тобі насамперед, щоб твоя давня паскудна бородавка повернулась на своє місце!

Охоплений жахом, капітан Морзеллі лапнув за те місце на щоці, де була його бридка бородавка, але, нічого не налапавши, похмуро зареготав:

— Ха-ха-ха!

І моряки хором підхопили той регіт:

— Ха-ха-ха!

Та Петр не збентежився тим, що його закляття не подіяло, а провадив:

— А друга хай виросте на кінчику носа!

— Хе-хе-хе! — реготав капітан Еміліо, бо його ніс лишався чистим і гарним, як і перше.

— Хе-хе-хе! — глумився екіпаж.

— І посеред лоба! — кричав Петр.

— Ги-ги-ги! — іржав капітан Еміліо і, задерши голову, підставляв своє чоло, ще по-юнацькому гладеньке, ласкавому сонцю.

— Ги-ги-ги! — сміялись Морзеллі і не-Морзеллі.

— І на правій щоці! Й на підборідді! — безнадійно кричав Петр. — І на руках! І на ногах! І на грудях! І на спині!

Тим часом Бенвенуто кинув французькій військовій шлюпці линву, і солдати один за одним піднялись на палубу по щаблях, прибитих до опуклого боку корабля. Петр ступив їм назустріч:

— Панове, я до ваших послуг.

— А гроші? — спитав Бенвенуто.

— По гроші хай ваш капітан прийде до інтендантства, — відповів сержант.

— Хай прийде, — втрутився Петр. — Та коли він до них доторкнеться, хай йому повідбирає пальці на обох руках. Ну, ходімо, панове.

Сержант, чемно вклонившись, пропустив Петра вперед. Команда добропорядного судна «Венеція» провела свого зганьбленого дотторе-чаклуна невгамовними вибухами здорових веселощів.

Капітан Еміліо сміявся з усіма, але не зовсім щиро: він був трохи занепокоєний, бо йому здавалося, що те місце на щоці, на яке Петр спрямував своє перше закляття, почало легенько свербіти, трошечки пекти, крихітку німіти.

Оскільки наша розповідь ще задовго до того, як сам оповідач це усвідомив, збилася з приємного блукання по оберненій у казку минувшині на певні колії серйозно документованої історії, треба нагадати, що йдеться про той тисяча шістсот сімнадцятий рік, коли велика війна європейських народів хоч уже й назріла, але ще не спалахнула і, можливо, в останню хвилину ще можна було їй запобігти. Але цього не сталось, війна, як відомо, вибухнула, бо саме в той час найздібніший і найпалкіший прихильник миру, найвідважніший, найкрасномовніший захисник розуму й правди, Петр Кукань з Куканя, був не в тому місці, де його присутність була настійно потрібна: в рідній Празі. Справді, якби Петр був у Празі, то завдяки його кмітливості та ораторській вправності напевне пощастило б відвернути найжахливішу помилку в чеській і взагалі європейській історії, коли чеські протестанти в незрозумілому засліпленні обрали чеським королем нікчемного князька-католика, мізерного штірійського ерцгерцога Фердинанда з роду Габсбургів, підступного негідника, про якого було відомо, що він навертав своїх підданців у католицтво за допомогою шибениць і заганяв людей до церкви гончаками, і який потім, вірний своїй підлоті, чудово віддячив своїм чеським виборцям за їхню добромисну недотепну постанову: через чотири роки стратив їх усіх на Старомеській площі. Еге, якби на тих нещасливих виборах був присутній Петр Кукань з Куканя, вони скінчились би напевне інакше, і якби Петр Кукань з Куканя був присутній при горезвісній празькій дефенестрації, то дефенестровані, тобто викинуті з вікна, навряд чи лишились би живі-здорові, а отже, не змогли б потім поквитатися. Та марна річ міркувати про те, що і як було б, якби сталося те, чого не сталося. Петра в ту темну історичну годину в Празі не було, бо йому і в найкошмарнішому сні не могло приверзтися, що перше полум’я європейської пожежі, яку він давно в тривозі передбачав, проб’ється саме там, у його золотій матінці Празі, яку він покинув шістнадцять років тому, та якби це й могло спасти йому на думку, що з того: адже він саме сидів у марсельському замку-в’язниці на острівці Іф, куди його приставили після арешту та короткої процедури в військовому інтендантстві.

Оскільки ця назва, château d’If, дуже добре відома з художньої літератури, викликає певні асоціації, поквапимось уточнити, що Петр був ув’язнений не в тому жахливому підземеллі, де через дві сотні років пробув найкращу пору своєї молодості благородний моряк Едмон Дантес, а в вигідних апартаментах, не тільки вмебльованих солідними меблями в стилі кінця Орлеанської династії, а й опоряджених килимами та дорогими гобеленами, з котрих на одному був зображений Силен, що держить на руках маленького Діоніса, на другому Дедал, що робить штучні крила для себе й для свого сина Ікара, а на третьому, найкоштовнішому, — покарання жорстокої Дірки, як її прив’язують до рогів дикого бика. А щоб в’язень у цьому розкішному антуражі й сам виглядав як слід, найкращий марсельський кравець — той самий, що недавно пошив йому біле турецьке вбрання, — за таємним наказом з якихось високих сфер забезпечив його одягом для його скромних умов: домашнім, робочим і для переміни; найславетніший bottier, так само за таємним наказом згори, постачив його відповідним комплектом взуття, а модний chemisier — шовковою білизною.

Каштелян Іфської в’язниці був чоловік невисокого, але чесного роду, завзятий аматор артишоків, які вирощував на верхній площині північного бастіону, сам наносивши туди землі кошиком. Артишоки він вважав вінцем творіння. Художники, казав він, добре знають, чому на своїх безсмертних полотнах зображують небесні зорі в подобі маленьких променистих артишоків. Мавши допитливий дух, каштелян виводив слово артишок від латинського ars, artis, тобто мистецтво, і то, певне, слушно, бо ж артишок — найдосконаліший мистецький твір, що вийшов з рук господа. Каштелян був удівець, присадкуватий і вузлуватий, мов селюк; мав п’ять прегарних дочок, відданих за моряків, хлопців, безперечно, добрих, повних мужньої сили, але, на жаль, здебільшого розлучених з родиною тисячами морських миль. До Петра він ставився з пошаною, яка належиться чоловікові, що відіграв не дрібненьку роль у політичному житті Франції — дарма що та роль мала бути дограна за ґратами. Отож Петр був ув’язнений серед таких самих розкошів, як і тоді, коли його не так давно кинули були до в’язниці для принців королівської крові в Бастілії: французи обидва рази показали себе суворими, непідкупними, але надзвичайно гостинними тюремниками. Приємно, але не більше: це не підкріпило Петра, не дало йому радісного почуття впевненості, бо він не забув, що перша дорога, на яку його вивели з тієї елегантної в’язниці для принців, вела до катівні, друга на ешафот, а третя — до трупарні.

Вродливих дочок іфського каштеляна звали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона; і перша, й друга, а так само третя, четверта й п’ята були ставні, свіжі, а коси мали золотаві, як пшеничне колосся, що звільна достигає, ціловане сонцем. Запашний тягар тих кіс змушував їх ходити, гордо випроставши спину, ледь відхиливши голову назад; зате спереду вони без дурної соромливості спростовували прикрості доби контрреформації всією силою своїх принад.

А вже хода їхня — то, власне, була й не хода, а радісне плавне виступання, зграбне танечне погойдування, і ноги вони ставили по одній лінії, наче по шнурочку, підтримуючи рівновагу рухом пліч та рук, від чого нагадували квапливих сіячок. Грамоту знали не дуже, рахунки так само, зате язички мали як бритви, і завжди в них був напоготові сміх та дотепи: в цьому каштелянові доньки були щедрі, як і де в чому іншому. Отакими постають вони перед нами всі разом, ці здорові дочки краю, званого Bouches du Rhône — Гирлом Рони, — Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона, сестри Маделони. У нашій історії вони відіграватимуть роль зовсім другорядну, та оскільки їх аж п’ять, то ми присвятили їм більше місця, ніж якби їх було тільки чотири — я вже не кажу три, дві чи навіть одна.

Сімоні, наймолодшій, припало дбати про Петрів одяг та білизну, Анрієтта прибирала в його в’язничних покоях, Сюзанна клопоталася зачіскою, купанням та манікюром, Люсьєна їжею, а Маделона, найстарша і найрозумніша, була для нього посередницею в зносинах із світом, тобто приносила йому новини про останні події насамперед у Франції, та вряди-годи й у тих дивних, невідомих краях, що лежать за її межами; а закохані в нього були всі п’ять. Та оскільки вони були добросерді, веселі, не знали упереджень, то ніколи одна одну не ревнували й були так само закохані в Петрового товариша по нещастю, що займав сусідні апартаменти, і так само дбайливо прислуговували йому. А той товариш, як виявилось, був Петрів добрий знайомий, колишній секретар французького посольства в Стамбулі, — елегантний шевальє де ла Прері.

Двері їхніх в’язниць ніколи не були замкнені — хіба лиш тоді, коли в’язні, бажаючи побути на самоті, замикали їх зсередини, тож обидва вони провідували один одного, а щоб не втратити фізичної форми, щодня завзято грали на подвір’ї замку у м’яча — або, коли погода була погана, в більярд у головній залі, а найчастіше фехтували до знемоги, навіть до упаду, незважаючи на протести своїх злотокосих тюремниць, яким не подобалося, що вони так виморюються. Для цього в’язні мали тренувальні рапіри, які видало їм начальство в’язниці, бо такою зброєю вони не могли заподіяти шкоди ні один одному, ні іншим. В’язні домагалися й пістолів, щоб розважатися стрільбою, але їхні тюремники, аж надміру чемно вибачаючись, відмовили їм у цьому.

Шевальє де ла Прері, як Петр довідався від нього самого, заарештували в марсельському порту, саме коли він після паризького coup d’état — перевороту — збирався сісти на корабель і відплисти до Стамбула, тобто місяців за два раніше від Петра. Причина цього арешту була проста, ясна й недвозначна: як була усунена з суспільного життя скинута королева-регентка, так само усунули і її прибічників, а шевальє, на жаль, був одним з них.

— Але тоді ви б уже давно мали бути на волі, — сказав Петр.

Шевальє де ла Прері ледь звів на знак подиву свої гарні, підправлені Сюзанниним пінцетом брови.

— А чого б то я мав уже давно бути на волі?

— Бо нема сумніву, — відповів Петр, — що королева-регентка втекла з ув’язнення, повернулась до Парижа й знов узяла кермо влади в свої руки.

— А чому, на вашу думку, нема сумніву, що так сталося? — спитав шевальє де ла Прері.

— Бо так підказує логіка, — відповів Петр. — Гамбаріні був королевин підлабузник і улюбленець, а король його ненавидів. Він знав, що Гамбаріні вбив я, проте відпустив мене ласкаво. І коли мене тепер за це вбивство ув’язнили, це могло статися тільки з королевиної волі. Отже, королева знов королює. Це річ ясна, як двічі по два — чотири.

— Так, ви міркуєте логічно — і все ж помиляєтесь, — сказав шевальє де ла Прері. — Так, так, будьте певні: королева-регентка сидить у своєму замку на Луарі під пильною охороною, безсила, як труп, та, власне, вона і є трупом — звичайно, поки що тільки з політичного погляду.

Петр почав хвилюватись.

— То чому ж тоді наказано заарештувати мене? Вас посадили за те, що ви королевин прибічник, а мене — за те, що я її ворог. Це ж безглуздя!

— А що не безглуздя? — спитав шевальє. — Всі людські діла, строго кажучи, безглузді. Правда, коли не міркувати так строго й пристати до розповсюдженої думки, ніби хибні людські діла все ж мають якийсь сенс, то можна знайти й крихту сенсу в тій суперечності, яку ви, мосьє де Кюкан, щойно так точно й виразно змалювали. Справи стоять трошечки не так: я сиджу за ґратами за те, що поставив на погану карту, а ви за те, що поставили на добру, але не загребли виграшу, а таке не прощається. Бо той, хто загріб виграш за вас, — один симпатичний молодик, що став замість вас королевим фаворитом, а звуть його, коли хочете знати, Люїн, і король захопився ним за вправність у ловах із соколами. Люїн, правда, дурний, але не настільки, щоб не розуміти, що ви, хоч, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, — завважте, я обачно сказав «може», бо, скільки я знаю вас, не виключено, що й у цьому вишуканому мистецтві ви так само вирізняєтесь, як у фехтуванні, грі в м’яча та в інших розвагах, — так ось, хоч ви, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, вам не треба дуже великих зусиль, щоб обкрутити короля круг пальця, коли знов проникнете в його оточення, як вам уже було пощастило, і викинути Люїна з його розкішного, оздобленого діамантами сідла. І тому, як тільки до Парижа дійшла звістка про переворот у Стамбулі, Люїн легко вирахував: коли ви і з цієї халепи викрутитесь живий і цілий, то, ймовірно, спробуєте повернутись до Франції, і негайно подбав про те, щоб усунути вас зі сцени. Тому ми й сидимо тепер удвох у château d’If. Але скажіть, чого нам тут бракує? Оселя пристойна, вино непогане і тюремниці чарівні.