Івасик ухопив її за шию своїми тоненькими рученятами, стискаючи з усіх своїх дитячих сил, вже не стримуючи ридань.

— Ганнусю! Не їдь!

Ганнуся промовчала, тільки кинула на батька виразний погляд й опустила братика на землю, майже одразу опинившись у лагідних обіймах мами. І її геть мокра від сліз щока тулилась до такої ж мокрої маминої щоки, а поряд було чутно, як гучно, майже оглушливо, стукало її серце.

— Бувай щаслива, лебідонько моя, — шепотіла Ярослава, торкаючись ніжного лиця Ганнусі загрубілими своїми пальцями та зазираючи в очі з невиказаним сумом, потім перехрестила та додала: — Бережи тебе Господь та Божа Мати, доню!

Швидко минули ті хвилини прощання, й Ганнуся рушила до вантажівки Митькової, останнім поглядом приголубивши Івасика та маму, стареньку свою хатину, такий же старий садок, де був знайомим та рідним з дитинства кожен куток, кожна деревинка. Коли вона тепер повернеться сюди, коли ще знову побачить рідну домівку? Того вона не знала й сумувала ще більше. Не дійшовши до машини, вона раптом зупинилась, побачивши Гребенка, що йшов до двору від ланів, а потім зупинився за своїм двором біля верби діда Омеляна. Позаду важко та невдоволено засопів батько, й не встигла Ганнуся отямитись, як вранішню, сповнену спокою тишу розірвав різкий та пронизливий жіночий голос:

— А щоб тобі життя не було, щоб ти спокою не знала, тварюко проклята, — раптово заверещала Галина, з’являючись у воротах з палаючими нелюдською ненавистю очима. — Мало ти мені життя попсувала й наостанок ще паскудиш, маниш його за собою? Та не вийде в тебе нічого, зі мною він залишиться, а ти облизня отримуй, блуднице!

— Галино, досить, — обірвав її Павло, підійшовши ззаду та міцно вхопивши за худу, засмаглу руку.

Вона рвонулась усім тілом.

— Не досить! — закричала так пронизливо, що з тину позлітали кури, полохливо заквоктали. — І ти, волоцюго, рота мені не затикай! Нехай їде та буде проклята там за всі мої сльози та страждання, клята відьма. — Вона зойкнула, скривила лице та заверещала ще голосніше. — Куди руку стиснув, злодюго? Зламати надумав? Ламай, я не боюсь!

Невеличка зростом, хворобливо худа та розпатлана Галина вовчком крутилася біля високого, широкоплечого Павла, випльовуючи з себе страшні прокльони та зиркаючи на Ганнусю повними пекучої ненависті очима. А та застигла, мов заморожена зсередини тими страшними словами, що оглушливо лунали навкруги. Як недобре було їй від тих прокльонів, мов щось чорне наповзало на душу, яка здригалась та тремтіла під натиском тієї сили темної, що хвилями надходила від розлютованої Галини. Вона не могла ніяк відірвати очей від Галини, мов причарована, хоч морозно й недобре було від її погляду.

— Чого стоїш? Поїхали. — Голос батька увірвався до її затьмареної неприємним почуттям свідомості. І вона, мов отямившись, повільно полізла до кабіни, а слідом за нею забрався батько. Останнім всівся за кермо Митько, вантажівка оглушливо загарчала. Ганнуся кинула останній погляд туди, де на маминих руках ридав Івасик, у руках Павла билась оскаженіла Галина, а потім машина рушила й все те зникло. Такою й залишилась рідна вулиця у її пам’яті — мама з братиком, Павло з Галиною. Майнув перед очима край села, машина повільно викотилась на широку ґрунтову дорогу й помчала у бік міста.

Батько похмуро мовчав, Ганнуся теж не могла вичавити з себе ані словечка, надто пригнічена неочікуваною розлукою з рідними та тим чорним маревом слів Галини, що пролунали їй услід. Тільки один Митько, мов не помічаючи поганого настрою своїх супутників, весело гомонів усю дорогу. Ганнуся тільки косила на нього невдоволеним оком, та обірвати балаканину не наважувалась. Якби не батько, Митько давно б у неї замовкнув.

Нарешті, коли в неї вже почала поболювати голова від цієї невтомної балаканини, за безмежними полями, що пропливали мимо, замережило будинками місто. Ганнуся і зраділа цьому, і в той же час засумувала ще більше. У самому місті вона була разів зо два, у дядька Данила, і місто не надто полюбляла. Може, тому що народилась та зросла на просторах, на волі мальовничого села, а забудоване високими будинками місто її пригнічувало. Душа її волелюбна почувалась тут не надто добре, та й родина дядькова вподоби не додавала…

Митько оглушливо загудів, ледь не розчавивши на дорозі чорного, як ніч, кота, що пострибки перебігав їм дорогу. Посварившись кулаком вслід геть наляканій тварині, Митько промовив, обернувши до Ганнусі хитре лице.

— Не буде тобі, Ганю, певне, щастя у цьому місті. Бачила, нечистяка чорна прямо під колесами перебігла? Радше вже зараз повернути до Пирогів.

Ганнуся тільки знизала плечима.

— Ти це батькові скажи!

Митько почухав свою пишну чуприну.

— Та казав я йому, уже не раз казав, та він чомусь утовкмачив собі в голову, що тобі конче до міста потрібно, — пробурмотів він, підморгуючи Ганні. — Еге ж, Яковичу?

Микита невдоволено скосився на Митька.

— Еге, — відповів невесело.

Ще хвилин десять їхали мовчки, а потім батько, вдивившись у вулицю, звелів:

— Зверни тут уліво, а біля будинку з червоної цегли зупинись!

Митько мовчки виконав вказівку, й вантажівка завмерла біля будинку на чотири поверхи. Батько відчинив кабіну, зістрибнув на землю, й Ганнуся неохоче зійшла за ним. Митько узявся допомогти з торбами.

Ганнуся з важким серцем крокувала за ними крутими східцями, понуро звісивши голову та ледь переставляючи ноги, відчуваючи себе засудженою, яку вели на екзекуцію. Кроки гулко та якось незвично лунали серед нерухомої тиші пофарбованого зеленим під’їзду. Все тут було незвичним, майже ворожим для Ганнусі, все нагадувало, що не її це місце, вона тут чужа та недоречна. Десь попереду різким звуком пролунав квартирний дзвінок, і Ганнуся застигла за широкою спиною Митька, відчайдушно бажаючи, аби дядька та його родини не було вдома, аби вони кудись поїхали. Тоді батькові не полишилось би нічого іншого, як повернути її назад, до Пирогів, до любої мами з Івасиком.

Двері тихо заскрипіли й на порозі дядькової квартири, розташованої на четвертому поверсі будинку, з’явилась висока, огрядна постать дядини Глашки. Ганнуся неприязно поглянула на цю ще досить молоду жінку, що виглядала значно старшою завдяки своїй повноті та невдоволеному виразу обличчя, подовгуватому та прикрашеному подвійним підборіддям. Очі її, заплилі жиром та ледь помітні, були незрозумілого сіро-зеленого кольору, а тонкі вуста завжди витягнуті у зовсім тоненьку стрічку. Якою проти неї виглядала молодою мама, якою вродливою та тендітною, хоч і мала значно складніше життя.

— Здоров була, Глашо, — пророкотів своїм низьким голосом батько, й Ганнусю занудило від погляду, котрим дядькова обдивилась спочатку батька, а потім їх з Митьком. Її тонкий, нервовий ніс навіть здригнувся, а вуста зробились ну геть тонкими, ледь не зникли.

— Здоров і ти був, Микито, — голосом, геть позбавленим привітності, відгукнулась вона, продовжуючи стирчати на порозі у строкатому червоному халаті. Але потім, мов щось пригадавши, посторонилась, промовила: — Проходьте!

А Ганнуся ледь не засміялась, помітивши, як підозріло дядина зиркає на притихлого Митька з густою чуприною чорного, смолистого волосся, з дещо циганським лицем та темними, швидкими очима, у розхристаній сорочці, з волохатими грудьми. Дядькова насторожено спостерігала за тим, як він поставив дві торбини з гостинцями на долівку, застелену гарним килимком, як покрутився, з подивом оглядаючись навкруги, мов чекаючи, що він зараз ухопить з полички котрусь дрібничку. І полегшено зітхнула тільки тоді, коли Митько нарешті вийшов.

Батько зняв капелюха.

— Данило вдома?

Глашка хитнула головою.

— Зранку ще пішов, але має скоро повернутись. Проходьте до кімнати.

Ганнуся, не промовивши ані словечка, скинула свої старенькі та стоптані черевики, задивившись на гарненькі білі босоніжки, що стояли біля стіни, пройшла у велику кімнату, простору та світлу, в порівнянні з якою хатинка їхня виглядала геть убогою.

— Сідайте, я вам зараз чаю заварю, — запросила Глашка, правда, привітності в її голосі не додалось ані на краплину.

Батько присів на стільчик.

— А де ж це діти?

Лице дядини пом’якшало.

— Хлопці ще з рання подались на курси, горе мені з ними — просто марять тими машинами, а Даруся ще спить.

Жінка повільно вийшла з кімнати, полишивши Ганнусю з батьком у напруженому мовчанні, яке панувало вже між ними, стояло стіною відчуження, густо замішане на дівочій образі. Ганнуся роздивлялась кімнату, котра зазнала значних змін. На вікнах з’явились нові, темно-червоного кольору важкі штори з оксамиту, гарний дерев’яний стіл посеред кімнати із стільчиками, обтягнутими таким же оксамитом, як і штори, та велика шафа, у котрій білів новий посуд.

Ганнуся зітхнула. З розмов батька з мамою вона знала: батько не схвалював того, що дядько Данило декілька років тому перейшов з тютюнової фабрики, де працював водієм, до міського відділку НКВС, де прижився досить непогано. А головне — розбагатів. Вони продали невеличкий будинок, що залишився від родича Глашки, а через деякий час Данило отримав непогану велику квартиру в цьому будинку, у само́му центрі міста, недалеко від Дніпра. Тітка Глашка ніде ж не працювала, повністю присвятивши себе вихованню дітей — хлопців-близнюків Якова та Миколи й улюблениці Дарини, Дарусі.

Згадавши про сестру, Ганнуся покрутила носиком. На декілька місяців старша, білява, схожа на матір, але значно вродливіша, Дарина з самого дитинства, рідко, на вихідні дні, навідуючись до Пирогів, незлюбила Ганнусі. Поважно розповідаючи про місто, вона кепкувала над простотою Ганнусі, її стареньким, залатаним одягом, навіть над її веселою вдачею. Згодом вона перестала до них приїжджати, з чого Ганнуся тільки раділа. Те, що вони не бачились уже два роки, тепла в почуття до Дарини не додавало. Та й Дарина, подорослішавши, насміхалась ще більше, ще жорстокіше, але вже інакше, ніж у дитинстві.

У дверях з’явилась тітка Глашка з двома малесенькими кухлями з простого заліза, з мисочкою рум’яних пиріжків. Підібгавши губи, вона налила їм ріденького чаю, в кожний кухоль поклала трішки цукру та всілась у велике крісло біля стіни, без особливого зацікавлення розпитуючи батька, як там справи в Пирогах. І поки батько доволі повільно розповідав їй про село та ще щось, старанно обходячи те, що трапилось у їхній родині, Ганнуся, посьорбуючи чай та відщипуючи пишного пиріжка, відверто нудьгувала. І щораз сильніше бажала, аби батько забрав її додому, не полишав тут, у цих незвичних, розкішних навіть, але чужих стінах…

— Мамо, кави звари, — почувся з коридору тонкий, досить високий голос, й Ганнуся, зачувши його, вмить напружилась. — І що за бубніння в нас із самого ранку, зовсім спати неможливо.

Глашка кинула на Микиту докірливий погляд, а потім надзвичайно хутко для огрядного тіла підхопилась із крісла, вмить просяявши усмішкою.

— Зараз, зараз, Дарусенько, хвилиночку, — ласкавим, співучим голосом відгукнулася вона, великими кроками наближаючись до порогу, на якому вже з’явилась струнка Дарина в довгій сорочці білого кольору та з розпущеним білявим волоссям. — А бубонить то твій дядько, ти ж знаєш цих людей.

Ці останні її слова неприємно різонули Ганнусю в саме́ серце. То вони для них ті люди, а які ті люди?

Дарина скривилась так, мов скуштувала кислиці, та повагом ввійшла до кімнати. Материні сіро-зелені очі були прикуті до Ганнусі, яка так і застигла на тому клятому стільчику з недоїденим пиріжком, котрий чомусь примушував її відчувати приниження, ніяковість перед цією стрункою білявою красунею, що доводилась їй сестрою. Пильно обстеживши лице родички, погляд Дарини сковзнув на стареньку та просту сукню, зачепився за руки, зауваживши під коротенькими нігтями чорні смужки від землі, на якій Ганнуся працювала майже увесь час. І вже знайома насмішка відобразилась в очах Дарини так явно, що Ганнуся відчула, як очі обпекли сльози образи.

Нарешті Дарина поглянула на дядька, посміхнулась навіть.

— На гостину до нас, дядечку?

Батько якось зніяковіло опустив очі.

— На гостину, — пробурмотів він, сьорбнувши тієї рідкої гидоти, котру дядькова гордовито іменувала чаєм, а потім невпевнено посміхнувся племінниці. — А ти вже доросла зробилась, красуня, справжня пава.

Дарина промовчала, але Ганнуся помітила, що батькові слова їй сподобалися. Вона солодко потягнулась, упала на те крісло, де сиділа мати.

— Вже і заміж скоро, — продовжив батько.