— Тобі не до вподоби Наталка?

Ганна Гаврилівна, уважно поглянувши на нього, відклала на столик своє вишиття, зняла окуляри й посміхнулась, але посмішка вийшла неприродною.

— Ну, чому ж, дуже мила дівчинка…

Дмитро захитав головою.

— Ні, тьотю, ні. Я надто добре тебе знаю, аби зрозуміти, коли ти говориш щиро, а коли ні. — Він кинув на неї виразний погляд. — Але я хочу почути правду.

Вона відповіла йому гострим поглядом.

— Правду? Навіть гірку?

— Навіть гірку.

— Я не хотіла тобі цього казати, але якщо ти наполягаєш. — Ганна Гаврилівна важко зітхнула. — Ця дівчина не кохає, повір, не кохає тебе, Дмитрику. Не твоя вона доля, не твоя.

Дмитро здригнувся, однак заперечив.

— Ти помиляєшся, тьотю.

— О, якби ж то було так. Але я на чотирнадцять років старша за твого татка, й, незважаючи на те, що є старою панною, багато чого встигла побачити у цьому житті, мій хлопчику, й здатна, повір мені, побачити в очах людини кохання. А в цієї Наталки його немає.

— Значить, буде, — уперто кинув Дмитро, а тьотя тільки промовчала, зітхнувши. — Я почекаю.

Чекати йому довелось два роки, поки Наталка нарешті погодилась стати його дружиною. На третьому році знайомства він таки став її чоловіком, оселив у своїй великій квартирі, подарував майже казкове життя. І зрозумів, що припустився помилки, уже через рік після весілля. Замість кохання, такого жаданого для нього, Дмитро отримав зраду, постійне невдоволення та холодність своєї дружини. Він сподівався, що колись усе зміниться на краще, але ставало все гірше. Він пробачив їй одну зраду, а вже через три місяці вона нанесла новий удар — витравила дитя, що билось під її серцем. Такого пробачити Дмитро вже не міг, хоча й намагався, втім, вона уже знайшла собі іншого, коханого, яким так і не встиг стати він, Дмитро…

— Ой, клята дівка, куди ж вона оце вилізла, — обірвав спогади Дмитра різкий голос Петра, й машина відразу ж оглушливо загуділа та заскреготіла гальмами.

— Що там таке тра… — хотів було запитати Дмитро, але машину так кинуло вліво, що він прикусив язика та злетів з сидіння.

Проїхавши вперед декілька метрів, машина здригнулась та завмерла.

— Ну, вона в мене зараз отримає прочухана, — вигукнув роздратовано завжди спокійний та врівноважений Петро й, перш ніж Дмитро встиг отямитись, вискочив з машини.

Дмитро ще посидів, потираючи забиту ліву руку, а потім повільно вийшов з машини, котра стояла, майже увіткнувшись своїм носом, увінчаним стрибаючим оленем, в насадження трояндових кущів. Високий та худий, як та палиця, Петро стояв над бідно вдягненою жінкою і щось сердито викрикував, махаючи перед її носом довгим та худим пальцем.

— Тобі, сліпото куряча, що, життя набридло? Чого під самі колеса втямилася кинутися? А про інших ти подумала, тих, кому доведеться відповідати за твої оці дурощі?

— Вибачте, — ледь чутно відгукнулась жіночка, й щось у голосі її пролунало таке невимовно сумне, що Дмитрові зробилося шкода цієї бідно вдягненої в просту блакитну сукню жінки зі стрункою дівочою постаттю та довгою косою.

Петро поморщив довгого носа.

— Вибачте, — невдало перекривляв він мелодійний голос винуватиці пригоди й, набравши в легені побільше повітря, приготувався до нової гнівливої одповіді, але Дмитро вирішив його спинити, поки він не залякав бідну жіночку вкінець. — Та я тебе…

— Досить, Петре, ти вже й так налякав жінку до смерті, — обірвав він новий потік слів, — охолонь трішки, нічого ж страшного не трапилось, усі живі та цілі.

Темноволоса голова, уквітчана товстою сільською косою, ледь помітно здригнулась на його голос, а потім повільно повернулась. І Дмитро замовк, не доказавши своєї думки. Прямо в його очі глянули прозорі, чарівні блакитні очі, від чого у нього на мить перехопило подих. Щось було таке в цих очах, що він мимоволі занурився у їхню синю глибину.

— Не скажіть, Дмитре Михайловичу, — увірвався до свідомості, мов скрізь туман, невдоволений голос Петра. Але він його майже не слухав, з подивом зрозумівши, що перед ним не жінка, як він подумав було спочатку, а ще зовсім молода дівчина. Вона мовчки дивилась на нього своїми ясними очима, й було в тому погляді щось незвичне, якась сила, що притягувала його до неї, полонила, не відпускаючи від себе. Він ледь чув бубоніння Петра, гудіння машин та людські голоси навколо. Час мов застиг, полишивши перед ним тільки оцю маленьку на зріст, струнку, неймовірно вродливу дівчину.

— Ганю! Ганю! З тобою все гаразд? — незнайомий чоловічий голос обірвав бурмотіння Петра, розвіявши чари, якими полонила його незнайомка. Вона блимнула очима, наче отямлюючись після сну, поглянула на того чоловіка, й лице її враз зробилось напруженим, невдоволеним.

— Все гаразд, батьку, — промовила вона мелодійним, співучим голосом, котрий якось дивно черкнув Дмитра по серці. Він мовчки спостерігав, як високий та жилавий чоловік, у грубій сірій сорочці з суворим обличчям, яке помітно порізали глибокі зморшки, вхопив дівчину за плечі, оглядаючи її уважно, щоб переконатись, чи дійсно вона ціла та неушкоджена. А потім він поморщився, нахмурив брови.

— Як ти могла так учинити, Ганю? — прогудів він. — Вибігти в незнайоме місто, кинутись під машину.

— Я не хотіла.

— Не хотіла?

— Так трапилось, — тихо прошепотіла вона, — я просто не помітила машини.

— Ганно!

— Я справді її не помітила. Так, я не хочу жити в дядька Данила, але ж не настільки, щоб кидатись під колеса машини. Просто я замислилась.

Високий чоловік уперше глянув на Петра, який все ще виглядав роздратованим, потім на Дмитра й промовив:

— Вибачте її, будь ласка, товариші. Ми прості сільські люди, а моя донька вдруге в місті, зовсім не звична до його руху, погано орієнтується.

Петро засопів, але промовчав, тільки махнувши рукою, знову повернувся до свого звичного спокійного, майже байдужого до всього стану, а Дмитро, помітивши лякливі та насторожені погляди, які кидав чоловік на його форму, спробував відповісти якомога привітніше.

— Та нічого страшного, просто ваша донька добре налякала мого водія. Але надалі попросіть її бути більш уважною, особливо на дорозі. — Він кинув погляд на схилену чорноволосу голівку й запитав, сам не знаючи чому: — А ви в місто приїхали по справі?

— На гостини до брата приїхав, — відкашлявшись, після деякого вагання відповів чоловік, і Дмитро помітив в очах його острах.

— А адреса?

Знову хвилька вагання, а потім коротка відповідь.

— Коцюбинського, чотири.

Дмитро кивнув. Цей будинок він завжди любив, бо народився в ньому та зріс. І те, що це дівча приїхало саме сюди, якимось дивним та незрозумілим чином схвилювало його та… втішило.

— А ім’я брата?

Знову пауза й коротка відповідь.

— Данило Кравецький.

— О, та ми з ним сусіди, — легенько посміхнувся Дмитро, радіючи й сам не знаючи з чого. То вона виявилась небогою його сусіда. Цікаво. Але зрада вродливої Наталки вже набила йому оскомину, тому він наказав собі не надто задивлятися та захоплюватись знову красою.

Лише пробурмотів:

— Бажаю всього найкращого.

А потім пішов, тільки не до автівки, у якій на нього чекав Петро, а повільно поплентався до свого дому пішки, з жадібністю вдихаючи свіже повітря. Пішов, намагаючись не думати про яснооку темноволосу сусідську родичку. Після зради Наталки він заприсягнувся, що не звертатиме віднині уваги на таких красунь, як його тепер вже колишня дружина або ось ця сільська простота. Врода їхня здатна тільки збурити спокій, обпалити чоловіче серце, зруйнувати життя, а потім кинути в саме́ пекло, наостанок безтурботно та любо всміхнувшись рожевими вустами. Так вчинила Наталка, й звідки було йому знати, як може зробити оця темнокоса дівчина, яка невідомо чому кинулась на дорогу під колеса автівки.

Біля дому на нього вже чекала тьотя Аня, маленького зросту, з тендітною, ще майже дівочою постаттю, з русявим, щедро присипаним сивиною волоссям, із завжди світлим лицем та м’яким поглядом карих очей, вона стояла, тримаючи в пожовклих маленьких ручках букет блідо-рожевих троянд, які колись любила мама.

Дмитро поцілував суху щоку тьоті.

— Вибач, я спізнився.

Вона хитнула головою.

— То пусте. А що там трапилось?

— Маленька пригода, я розповім тобі про неї по дорозі.

Тьотя Аня кинула на нього пронизливий погляд.

— Сподіваюсь, що ніхто не постраждав.

— Ніхто, — відгукнувся Дмитро й відчинив перед тьотею дверцята машини. А потім, усадивши її на сидіння, таки не втримався, кинув оком у той бік, де ще стояла небога Даниловича з батьком, що так несподівано схвилювала його серце. І, мов відчувши той його напружений погляд, вона раптом підвела очі, піднявши низько нахилену голівку, й вони знову зустрілися поглядами, незважаючи на відстань. На якусь мить час знову зупинився для Дмитра, й відразу напливом десь з глибин його єства виникла незрозуміла впевненість, що ця зустріч їх не остання, що не зникне вона ось так раз і назавжди з його життя.

5

«Дивний який», — подумала Ганнуся, спостерігаючи, як велика чорна машина зникає за поворотом, підморгуючи наостанок червоним яскравим оком.

Вона ще ніколи в житті не лякалась так, як у ту мить, коли опинилась на шляху цього великого чорного звіра. Смерть, далека та не до кінця зрозуміла, та, що мала приходити до геть стареньких бабуньок на зразок баби Петренчихи, але не до юних дівчат, декілька хвилин тому дивилась в її очі розлюченим та трішки наляканим поглядом того галасливого водія, дихала важким, чорним подихом бензинового смороду. І тільки дивом ця смерть у вигляді великої чорної машини в останню, найжахливішу мить звернула вбік, оглушливо заверещавши гальмами, пролетівши від неї на відстані якогось кроку і ледь не зачепивши.

І коли вона, ледь жива від пережитого страху, наважилась дихнути, забувши до цього, що взагалі потрібно дихати, з’явився цей розлючений та галасливий страшний чоловік і почав кричати на неї так, що аж вуха позакладало. Він був у формі співробітника НКВС, й Ганнуся вже не знала, чого боятися більше — чи то нещодавньої близької смерті, чи то оцього височенного дядька, що погрозливо махав перед нею руками з довгими пальцями та мало не вистрибував на своїх довгих і тонких ногах. Тому, зачувши спокійний та гучний голос за спиною, що наказував цьому страховиську відчепитися від неї, вона стрімко обернулась, аби подякувати своєму рятівникові, та так й застигла, вгледівши перед собою досить молодого, високого на зріст чоловіка. Коли вона обернулася до нього, його красиві та виразні темно-сірі очі спалахнули таким сяйвом, що в Ганнусі на якусь мить перехопило подих, а серце дивно завмерло. Здавалося, невидимі чари розлились між нею й цим чоловіком, високим та ставним, і вона забула про той страх, що пережила декілька хвилин тому, і про дядькову образу, і про образливі слова дядини. Щось було таке в його пильних темно-сірих очах, відтінених густими чорними віями, чорними бровами, схожими на крила ластівки, що схвилювало її навіть супроти бажання, схвилювало навіть сильніше, ніж палкі погляди Гребенка.

— І тобі не соромно? — голос батька наполегливо увірвався до її свідомості. — Таке учворила, повелась як мале нерозважливе дитя. А під машину тебе чого понесло?

Ганнуся скоса поглянула на батька заплаканими очима.

— Тітка Глашка сама мене образила.

Микита кинув на неї гострий погляд.

— А, може, вона не така вже й далека від істини, га, доню?

Ганнуся застигла перед дверима під’їзду, глянула ображено на батька і, проковтнувши важку грудку, що стала поперек горла, тихо прошепотіла:

— Ви теж туди, тату? — таке рідне та звичне слово тато птахою злетіло з її вуст, болем обпікаючи зсередини. — Вона встигла і вас отруїти, ця жінка? Як ви могли навіть допустити думку про те, що я на таке здатна? Як, тату? — Ганнуся вдивлялась прямо в очі батька, які той уперто відводив, не бажаючи зустрічатися з нею поглядом.

— Гребенко вже далеко не хлопчик, — нарешті відповів він. — Та наші пирогівські хлопці зроду тебе не зваблять, а цієї людини я майже не знаю, чужий він нам. А ти надто вродлива, Ганю, щоб міг перед тобою встояти чоловік.

— А чи моя провина в тому, що такою вродилась? — пошепки запитала Ганнуся, вхопившись тремтячими пальцями за залізну дверну ручку, але дверей не відчинивши. — І моя врода, якою б вона не була, для єдиного чоловіка, для мого коханого.